Воля людини

    Вступ 

    Воля  – одна з основних якостей людини.  Цим явищем цікавилися філософи і вчені ще до нашої ери. Існували різні уявлення щодо виникнення волі у людини. Воля має свої характерні особливості, які вказують на природу її виникнення та механізм дії. Так як воля спонукає до діяльності, то вона також виконує певні функції, які виражаються у певних ситуаціях. Кожна людина має частинку вольових якостей, але щоб розвивити волю потрібно багато над собою працювати. Воля не може здійснюватись без попередньо продуманих дій. Вона містить свою структуру. Також є слабовільні люди, сила волі у яких розвинена слабо. Це є негативним явищем, адже через це ці люди не раз страждають від чужого впливу, нав’язування чужої думки, від неспроможності виявити свої почуття, думки, емоції. На кожному етапі життя людині необхідно розвивати свої вольові якості. Особливо це стосується дітей та підлітків, на етапі життя яких формується фундамент різних якостей. Сила волі формує у  людини сміливість, витримку, енергійність, терплячість та інші якості, які дуже потрібні людині у житті. Завдяки вольовим якостям людина легко добивається поставленої мети, легко долає труднощі, об’єктивно оцінює ситуацію у важких ситуаціях. 
 
 
 
 
 
 
 

    Поняття про волю, характерині особливості волі, функції волі. 

    Воля  – свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів та перешкод на шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.[2]

    У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідома діяльність – це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам'ятовування, довільна увага тощо – це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. Воля людини виробилась у процесі її суспільно-історичного розвитку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчалися ставити перед собою певні цілі й свідомо добиватися їх реалізації.

    Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності. За уявленням Платона, людська душа складається з трьох таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов’язуваного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню духовних цілей.

    Раціональність  природи волі вперше заперечив А.Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить в  основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині  душі за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

    Інше  філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермізм (свободи волі нема) та індетермізм (свобода волі є).

    Детерміністичне розуміння волі підтверджується  фізіологічними дослідженнями І. Сєченова та І. Павлова. І. Сєченов вказував, що вольові дії причинно зумовлені зовнішніми подразниками. Усі довільні рухи є відображувальними, тобто рефлекторними. І. Павлов зазначав, що весь механізм вольового руху – це умовний, асоціативний процес, який підпорядковується всім описаним законам вищої нервової діяльності. Він показав, що довільні дії, які виникають унаслідок внутрішнього зусилля, зумовлюються тим, що рухова ділянка кори головного мозку водночас є сенсорною ділянкою подібно до зорової, слухової тощо. Сліди, залишені в руховій ділянці кори головного мозку попередніми подразниками, активізуючись, можуть стати умовними подразниками для вольових рухів. Механізмом довільних рухів є збудження, що йдуть від кори великих півкуль головного мозку. Кінестетичні клітини кори зв'язуються з усіма клітинами кори, вони є виразниками як зовнішніх впливів, так і внутрішніх процесів організму. Це і стає підставою для довільних рухів.[3]

    Воля  містить свої характерні особливості:

    1. Воля є продуктом суспільно-історичного розвитку людини її формування пов`язане з появою і розвитком трудової діяльності.

    2. Воля не є природженою здатністю.  Вона формується у процесі  діяльності, яка потребує певних  вольових якостей і навичок  вольової регуляції.

    3. Вольова регуляція - це регуляція свідома, опосередкована знаннями людини про зовнішній світ, про свої цінності і можливості, на підставі яких здійснюються передбачення та оцінка наслідків активності особистості.

    4. Розвиток волі тісно пов’язаний з розвитком мислення, уяви, емоцій, мотивації з розвитком свідомості і самосвідомості особистості загалом.

    Одна  з істотних ознак вольового акту полягає в тому, що він завжди пов'язаний з докладанням зусиль, прийняттям рішень та їх реалізацією. Воля припускає боротьбу мотивів. За цією істотною ознакою вольову дію завжди можна виокремити серед інших. Вольове рішення зазвичай приймається в умовах конкуруючих, різноспрямованих потягів, жодне з яких не в змозі остаточно перемогти без прийняття вольового рішення.

    Воля припускає самообмеження, стримування деяких досить сильних потягів, свідоме підпорядкування їх іншим, більш значущим і важливим цілям, уміння вгамовувати бажання й імпульси, які безпосередньо виникають в даній ситуації. На вищих рівнях свого прояву воля припускає спирання на духовні цілі і моральні цінності, переконання та ідеали.

    Ще  одна ознака вольового характеру  дій або діяльності, регульованих волею, - це наявність продуманого  плану їх виконання. Дію, що не має  плану або не виконувана за заздалегідь  накресленим планом, не можна вважати вольовою.

    Нерідко зусилля волі спрямовуються людиною  не стільки на те, щоб перемогти  й опанувати обставини, скільки  на те, щоб подолати саму себе. Це особливо характерно для людей імпульсивного  типу, неврівноважених і емоційно збудливих, коли їм доводиться діяти всупереч природним або характерологічним даним.

    Жодна більш-менш складна життєва проблема людини не вирішується без участі волі. Ніхто на Землі ніколи не досяг  видатних успіхів, не маючи сили волі. Людина, в першу чергу, тим і відрізняється від інших живих істот, що в неї, крім свідомості й інтелекту, ще є воля, без якої здібності залишалися б порожнім звуком.

    Переборення перешкод і труднощів вимагає  від людини так званого вольового зусилля – особливого стану нервового напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні і моральні сили людини. Відомі випадки, коли вольове зусилля затримувало втрату свідомості і навіть смерть. В літературі описаний випадок, коли льотчик "затримав" смерть до посадки літака, а, зробивши посадку, одразу помер. Яскравим прикладом вияву вольового зусилля є історичний факт. У V ст. до н.е. грецький воїн, пробіг 42 км з містечка Марафон в Афіни і, сповістивши про перемогу греків над персами, упав мертвим. Це в його пам'ять названо в сучасній легкій атлетиці довга дистанція бігу - марафонський біг на 42 км 195 м.

    Крім  цього воля виконує певні функції, які допомагають людині діяти, приймати рішення:

    1. Спонукальна - організація активності  людини. Активності притаманні мимовільність і довільність протікання дій і поведінки. Якщо активність виступає властивістю волі, то вона характеризується довільністю, тобто зумовленістю дій та поведінки свідомо поставленою метою. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, то воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим).

    Спонукання  людини до дій створює певну впорядковану систему - ієрархію мотивів - від природних  потреб до вищих спонукань, пов'язаних з переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим.

    2. Гальмівна функція - стримування  небажаних проявів активності. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон. Вольове регулювання поведінки було б неможливе без гальмівної функції. Наприклад, окремі прояви людської вихованості: не дати виходу агресії, не виявити негативні емоції.

    У своїй єдності спонукальна і  гальмівна функції волі, регулюючи  діяльність і поведінку, дають змогу  людині досягти поставленої мети. Проте лише ці дві функції не вичерпують усього змісту поняття «воля». Вольова діяльність передбачає оцінку ситуації, вибір мети і шляхи її досягнення, прийняття рішень тощо. Вона  характеризується станом оптимальної змобілізованості особистості, режимом активності, спрямованої на задоволення потреб, і концентрацією цієї активності в необхідному напрямку.[3]

Вольові якості людини та їх формування. Завдання виховання і самовиховання волі. 

    Своєрідність  активності особистості втілюється у вольових якостях особистості. Вольові якості - це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

    Більшість вчених поділяють вольові якості особистості на дві великі групи: базальні та системні вольові якості.

    Базальні  якості - такі вольові якості як енергійність, терплячість, витримка та сміливість, відносять до базальних (первинних) якостей особистості. Функціональні прояви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля.

    Під енергійністю розуміють здатність  вольовим зусиллям швидко піднімати  активність до необхідного рівня.

    Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, при втомі).

    Витримка - це здатність за допомогою вольових зусиль швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

    Сміливість - це здатність при виникненні небезпеки  (для життя, здоров'я чи престижу) зберегти якість діяльності. Інакше кажучи, сміливість пов'язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

    Системні  вольові якості. Решта проявів  вольової регуляції особистості  складніші. Вони є певним сполученням односпрямованих проявів свідомості.

    Такі  вольові якості є вторинними, системними. Так, хоробрість включає в себе складові сміливість, витримку, енергійність; рішучість - витримку сміливість.

    Цілеспрямованість полягає в умінні людини керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди опирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету.

    Наполегливість - це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Наполегливість людини слід відрізняти від тієї риси її, яка називається впертістю. Впертість - це необдуманий, нічним не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, не зважаючи на обставини. Впертість є прояв не сили, а скоріше слабкості волі. Приймаючи рішення, вперта людина заперечує розумні докази, не зважає на інтереси інших, суспільні інтереси, і своїми діями часто задає їм шкоди. Впертість - негативна риса в людини і треба вживати заходів до її усунення.

    Принциповість - це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, в правдивих, чуйних вчинках.

    Самостійність - це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань. Самостійність особистості виявляється в здатності за власним почином організувати діяльність, ставити мету, в разі необхідності вносити в поведінку зміни. Протилежною до самостійності рисою людини є навіюваність. Навіюваність виявляється в тому, що людина легко піддається впливові інших. Навіюваність буває у тих людей, які не мають стійких переконань між протилежними поглядами, не маючи своєї думки. Перша-ліпша думка, яку почує така людина, стає її думкою, але згодом цю саму думку вона міняє на іншу. [1]