Види девіантної поведінки

 

 

Реферат на тему:

«Види девіантної поведінки»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ

1. Психологія девіантної поведінки;
2. Види девіантної поведінки;

1. Делінквентна поведінка;
2. Аномальна поведінка;
3. Адикватна поведінка;
4. Дезадаптивна поведінка;
5. Асоціальна поведінка;
6. Неадекватна поведінка;
7. Деструктивна поведінка;
8. Акцентуйована поведінка;
9. Агресивна поведінка;
10. Конфліктна поведінка;

3. Фактори ризику девіантної поведінки;

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Девіантна (поведінка, що відхиляється) поведінка – це поведінка, щопорушує соціальні норми певного суспільства [4]. Вона виражається у вчинках, діях (або бездіяльності) як окремих індивідів, так і соціальних груп, що відступають від встановлених законодавчо або сформованих в конкретному соціумі загальноприйнятих норм, правил, принципів, зразків поведінки, звичаїв, традицій.

Девіантною  називають поведінку, яка не відповідає нормам і ролям. При цьому одні науковці переважно, як точку відліку («норми»), використовують експектацій (очікування) відповідної поведінки, а інші еталони, зразки поведінки. Деякі  вважають, що девіантними можуть бути не тільки дії, а й ідеї (погляди). Девіантну поведінку нерідко  пов’язують з реакцією суспільства  на нього і тоді визначають як «відхилення  від групової норми, яке тягне  за собою ізоляцію, лікування, тюремне  ув’язнення або інші покарання порушника» [17].

Вчені давно  звернули увагу на те, що словосполученням «девіантна поведінка» називають і  конкретні дії конкретної людини, і масове й стійке соціальне явище.

Оскільки  девіантною визнається поведінка, яка  не відповідає соціальним нормам і  очікуванням, а норми й очікування різні не лише в різних суспільствах і в різний час, а й у різних груп в одному і тому ж суспільстві  в один і той же час (правові  норми і «злодійський закон», норми  дорослих і молодіжні норми, правила  поведінки «істеблішменту» і  «богеми» тощо), оскільки поняття «загальноприйнята  норма» дуже відносно, а отже, відносна (релятивна) і девіантна поведінка. Виходячи з цих перших,найбільш загальних  уявлень про девіантну поведінку, визначимо її як:

1) вчинок, дії  людини і 2) соціальне явище.

Психологічні  традиції вивчення цього складного  і цікавого явища, яким є девіантна  поведінка, складалися в основному  в психоаналітичних і соціологічних школах, які використовували великий арсенал методів розпізнавання, опису і дослідження.

Проблему  відхилень вивчають педагогіка, соціологія, психологія, кримінологія та інші науки [11]. Проте ні у зарубіжних, ні у вітчизняних авторів немає єдиної точки зору на термін «поведінка, що відхиляється». Одні дослідники вважають, що мова повинна йти про будь-які відхилення від схвалених суспільством соціальних норм, інші пропонують включити в це поняття тільки порушення правових норм, треті – різні види соціальної патології (вбивство, наркотизм, алкоголізм тощо), четверті – соціальну творчість.

Справа  в тому, що девіантна поведінка  завжди пов’язана з якою-небудь невідповідністю людських вчинків, дій, видів діяльності, поширеними у  суспільстві чи групах нормам, правилам поведінки, ідеям, стереотипам, очікуванням, установкам, цінностям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Психологія девіантної поведінки

Суспільство завжди надає особливої  уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідає встановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука, філософія з різних боків  розглядають і оцінюють це явище.

За останні роки у зв’язку  із кризою нашого суспільства інтерес  до проблеми відхиленої поведінки значно зріс, що обумовило необхідність більш  ретельно дослідити причини, форми, динаміку асоціальної поведінки, пошук  більш ефективних засобів соціального  контролю – превентивних, профілактичних, колекційних, реабілітаційних тощо

Психологія девіантної поведінки  – це міждисциплінарна галузь наукового  знання, що вивчає механізми виникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки, що виділяються  вид норми, а також способи  и методи їх корекції и терапії.

Психологія девіантної поведінки  являє собою типовий приклад  наукової галузі, в який знання, отримані науковцями з різних галузей, до цього  моменту не призвели до становлення  окремої наукової дисципліни. І причиною тому є зіткнення ортодоксально  психологічних і ортодоксально  психіатричних поглядів. А тому до сих пір вимагає подальшого розв’язання  низка запитань: ДП слід розглядати як патологію, а різні девіації як ознаки психічних розладив и захворювань, або ж її слід визнати як крайні варіанти норми; в чому полягають  причини (психогенез) девіантних форм поведінки: порушення мозкової діяльності, навиків адаптивної поведінки або  соціальних очікувань; за допомогою  яких засобів можна відновити  адекватну поведінку (чи можливе  її відновлення взагалі): психофармакологічної терапії або ж психологічної  корекції.

І тому є поширеним підхід, що ґрунтується  на ортодоксальних принципах не дозволяє з одного боку всебічно проаналізувати всі механізми психогенези, тобто  психічні процеси, що обумовлюють формування девіацій, з іншої, він не дозволяє надавати адекватну и всебічну допомогу.

Психологія девіантної поведінки  входить до спектру дисциплін, на одному з полюсів якої розташована  психіатрія (психопатологія и патопсихологія), а на іншому загальна психологія. Проміжне положення у наведений схеми (рис. 1) посідають кринична психологія и  психологія девіантної поведінки. Вони вирізняються вид дисциплін, розташованих на крайніх полюсах спектру, в  першу чергу феноменологічним підходом до оцінки норми и патології. У  клінічній психології функціонує принцип  згідно якого кожен поведінковий прояв може обумовлюватися як певним феноменом, так и психопатологічним  симптомом. Такий принцип є протилежним  до принципів, якими керуються ортодоксальні  психологи або ж ортодоксальні  психіатри, коли намагаються пов’язати  кожний поведінковий феномен із нормою у поведінці або з психічною  патологією.

Для здійснення аналізу поведінкових девіацій важливими є знання, накопичені в таких галузях як клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, вікова и сімейна психологія, загальна психологія и психологія особистості, психіатрія, психосоматика, педагогіка і деяких інших.

Предметом вивчення психології девіантної поведінки э відхилення вид різноманітних  норм ситуаційні реакції, психічні стани  та особливості розвитку індивіда, що призводять до дезадаптації людини у суспільстві, до порушення самоактуализації и прийняття самого себе у зв’язку  із сформованими неадекватними паттернами поведінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Види девіантної поведінки

Перш, ніж ми почнемо говорити про девіантну поведінку, необхідно з’ясувати термінологію. Девіантна поведінка – (від лат. deviatio – відхилення) – поведінка, що відхиляється [4]. Це поняття настільки багатозначне, що існує термінологічна плутанина. Поряд з поняттям «девіантна поведінка» дослідники часто вживають як синоніми «делінквентна поведінка», «аномальна поведінка», «адиктивна поведінка», «дезадаптивна поведінка», «асоціальна поведінка», «неадекватна поведінка», «деструктивна поведінка», «акцентуйована поведінка»,«агресивна поведінка», «конфліктна поведінка» [8, 11] та ін. Чи справді всі ці поняття є синонімами або між ними є відмінності, або вони всі є видами «поведінки, що відхиляється»? Звернемося

до словників із психології, наукових робіт психологів, соціологів, кримінологів та інших науковців і розглянемо ці поняття.

1) Делінквентна поведінка.

Характеризуючи  дії конкретної особистості, щовідхиляються від встановлених у певному суспільстві й в певний час законів, що загрожують благополуччю інших людей або соціальному порядку і є кримінально караними в найтяжчих своїх проявах, використовується поняття «делінквентність» (від лат. delinquens – провина, проступок) [20].

Особистість, яка виявляє протизаконну поведінку називають делінквентна особистість (делінквент), а самі дії – деліктами. Відмінності делінквентної від кримінальної поведінки закорінені в тяжкості правопорушень, прояві їх антисуспільної направленості характеру. Кримінальна поведінка є перебільшеною формою делінквентної поведінки взагалі. В цілому делінквентна поведінка безпосередньо направлена проти існуючих норм суспільного життя, чітко виражених у правилах (законах) суспільства. У спеціальній літературі розглянутий термін використовується в різних значеннях. А.Є. Личко, ввівши в практику підліткової психіатрії поняття «делінквентність», обмежив ним дрібні антигромадські дії, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, прилучення до асоціальної групи, дрібне хуліганство, знущання над слабкими, віднімання дрібних грошей, викрадення мотоциклів [14]. В.В. Ковальов заперечує проти такого трактування делінквентності, вказуючи, що делінквентна поведінка є поведінкою злочинною [12].

Термін  «делінквент» отримав ширше поширення за кордоном, де здебільшого вживається для позначення неповноліт нього злочинця. Так, в матеріалах ВОЗ делінквент визначається як особа у віці до 18 років, чия поведінка завдає шкоди іншому індивіду або групі й перевищує межу, встановлену нормальними соціальними групами в даний момент розвитку суспільства. Після досягнення повноліття делінквент автоматично перетворюється в антисоціальну особистість [7].

У психологічній  літературі поняття делінквентності  швидше зв’язується з протиправною поведінкою взагалі [7; 11; 14]. Це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою. Також вона може виражатися в злочинних діяннях, які караються відповідно до Кримінального кодексу. У цьому випадку поведінка буде кримінальною, антисоціальною.Наведені види делінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування протизаконних дій, і як відносно незалежні його прояви.Різноманіття суспільних правил породжує велику кількість підвидів протиправної поведінки. Проблема класифікації різних форм делінквентної поведінки носить міждисциплінарний характер.

У соціально-правовому  підході широко використовується розподіл протиправних дій на насильницькі й ненасильницькі (або корисливі) [6].

У рамках клінічних досліджень являє інтерес  комплексна систематизація правопорушень В.В. Ковальова, побудована на декількох осях. На соціально-психологічній осі – антидисціплінарне, антигромадське, протиправне; на клініко-психопатологічній – непатологічні й патологічні форми; на особистісно-динамічній – реакції, розвиток, стан [12].

А.Г. Амбрумова  і Л.Я. Жезлова запропонували соціально-психологічну шкалу правопорушень: антидисциплінарна, антисоціальна, делінквентна і аутоагресивна поведінка (слід зазначити, що ці автори до делінквентної відносять тільки злочинну поведінку) [1].

Отже, «делінквентна поведінка» і «поведінка, що відхиляється» – поняття, що тісно переплітаються. Практично ж можна говорити, що делінквентна поведінка – це вид поведінки, що відхиляється.

 

 

2) Аномальна поведінка.

Аномалія  – це будь-яке зазначене відхилення від норми або очікувань. Дослівно – «не норма». Термін використовується для позначення відхилень у поведінці, у відносинах і статистиці. У поведінці це зазвичай відноситься до порушень або клінічних синдромів [5].

Аномальна поведінка – це система вчинків або окремі вчинки, що суперечать соціальній, статистичній, суб’єктивній та функціональній нормам. Це ненормальна або патологічна поведінка [7]. Аномальна поведінка – це клінічна форма девіантної поведінки. Схематично це можна подати так:

девіантна поведінка  → аномальна поведінка [7].

Поняття девіації є ширшим, ніж аномалії.

 

3) Адиктивна поведінка

Адиктивна поведінка  – (від англ. аddiction – схильність, залежність, згубна звичка) – це відхилення, що характеризується прагненням до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин чи постійною фіксацією уваги на визначених видах діяльності, що спрямована на розвиток і підтримку інтенсивних емоцій [13]. З цього визначення можна побачити, що адиктивна поведінка є однією з форм девіантної поведінки. Сама назва цього поняття ясно вказує на неможливість його повного ототожнення з поведінкою, що відхиляється, оскільки не всі відхилення відбуваються внаслідок будь-якої залежності.

Ц.П. Короленко виходить з положення про наявність загальних механізмів, властивих різним формам адикції як фармакологічного, так і нефармакологічного характеру. При цьому спостерігається зниження рівня вимог і критики до оточуючих і до самого себе, що може супроводжуватися спрощенням особистості з нівелюванням особистісних властивостей, аж до її