Історія розвитку юридичної психології

2. Мораль і право.

Передусім слід з’ясувати що ми розуміємо під поняттям право. В літературі можна зустріти, як мінімум два розуміння права: в широкому і вузькому. В широкому розумінні право охоплює такі прояви як звичай (звичаєве право), релігію (канонічне право), природне право, позитивне право, живе право та інші прояви регулятивних механізмів в соціумі. У вузькому розумінні право сприймається як сукупність правових норм, що містяться в нормативно-правових актах. Іншими словами, фактично склалось дві традиції у визначенні права.

Перша традиція — природне праворозуміння — несе в собі присутню ще в античному космізмі ідею єдності, тотожності справедливості і права. Вона стверджує, що природне, божествененне і космічне призначення права — бути справедливим. „Право, що відхилилось від свого вищого призначення, нікчемне; несправедливий закон не є правом, і його слід відкинути в ім’я перемоги природно-правових принципів справедливості.”

Друга традиція — позитивістська — характеризується протилежним співвідношенням: практичне, емпіричне в праві витісняє духовне начало або надає йому другорядного значення, підлегу роль. На перший план виходять уявлення про право як про інститут, що має відповідні структурні і функціональні характеристики в різноманітних правових системах.

Якщо в першому варіанті трактування діади „людина — право” право повертається до моралі, йде до неї, а в більшості випадків наповнене тотожним змістом, то в другому варіанті право втікає від моралі, звільнюється від неї, йдучи до штучної людини, якій мораль не потрібна, а в праві їй достатньо букви закону, правила, технічної інструкції, тобто таке праворозуміння свідомо відмовляється від такої форми суспільної регуляції як мораль.

Коли йдеться про мораль і право, то ми можемо говорити про спільні риси цих двох явищ, відмінні риси, співіснування та взаємовплив.

Спільні риси. Передусім, право і мораль мають одну природу і є різними формами (проявами) духовного життя людства. Крім того, як вже було зазначено, право і мораль є ругуляторами суспільного життя, тобто різними видами соціальних норм. Характерними рисами обох видів норм є також їх історична, політична, соціальна, економічна і культурна обумовленість. Але основна їх подібність полягає в тому, що метою регулювання ними суспільних відносин є досягення справедливості у відносинах між людьми, що забезпечує нормальний прогресивний розвиток як кожної людини зокрема, так і цілого суспільства.

І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у підтримці стабільності й цілісності суспільства. Вони несуть у собі сукупність відносно стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають суспільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре, справедливе, належне. І мораль, і право намагаються охопити практично всю сукупність суспільних відносин, але це вдається їм по-різному, специфічно.

Відмінні риси.

1. Основною відмінністю є те, що право регулює тільки зовнішню поведінку людини (наприклад, злочином може бути визнане тільки діяння (дія або бездіяльність), оскільки за думки, плани, ідеї вчинити злочин особа не несе кримінальної відповідальності), і не бере до уваги мотиви дотримання особою закону (наприклад, внутрішнє переконання справедливості вимоги закону чи страх перед покаранням), тоді мораль регулює не тільки зовнішню поведінку, але передусім механізм його дії спрямовується на встановлення внутрішніх цінностей, вартостей, усвідомлення добра і зла, справедливості, через які людина добровільно виконує вимоги норм моралі. Свобода є дійсною причиною морального вчинку.

2. За охопленням суспільних відносин. Специфіка моралі пов'язана з її всепроникаючим характером (присутністю в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини). Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюдський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагальні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя людей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні відносини тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

3. За способом вираження і забезпечення. Юридичне право має офіційний, закріплений соціальними інституціями (інституційний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та авторитет. Норми права мають офіційно-обов'язковий характер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органами державної влади примусово аж до застосування сили. Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе тощо) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими переконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

4. За ступенем деталізації норм. Юридичне право — це чітко сформульовані однозначні норми, писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонімний характер, звернеш до всіх і від імені всіх.

5. За динамікою змін. Юридичне право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Воно може гальмувати процеси оновлення суспільства. Діючі закони можуть не відповідати суспільним потребам та інтересам, але не можуть бути змінені без законодавця. Мораль як неформалізований, ідеальний феномен, є більш динамічним, гнучким регулятором.

Співіснування і взаємовплив. В основному сфери дії норм моралі і права перекривають одна одну або мають тотожний зміст (наприклад, заборона вбивства). Але крім того, вони взаємодоповнюють одне одного (мораль дає внутрішню мотивацію, закон примус для виконання). Більше того, деякі дослідники заявляють, що правова норма живе тільки завдяки її моральному змісту. Як тільки такий зміст зникне, правова норма перестане існувати де-факто. Цим пояснюється така велика кількість „пустих” законів. Тому право зацікавлене в збереженні моральних цінностей, які його живлять.

Взаємовплив моралі і права може виражатися в таких формах: переростання правової норми в норму моралі (юридичне переслідування відьом переросло в моральне засудження гадань тощо), і навпаки (наклепництво), перетворення правової норми в аморальну (рабство), і крім того, між моральними і правовими нормами може виникнити конфлікт.

На останньому зупинимось детальніше. Зокрема існують такі відносини, які одобрюються суспільством і забороняються правом (батько-син), і навпаки (кредитор). Особливої ваги конфлікт правового і морального виявляється в тоталітарній державі між законодавством цієї держави (наприклад, про заборону приватної власності) і природніми цінностями людини. Єдиний шлях виходу з цього конфлікту у зміні законодавства, наданні йому морального змісту, пристосуванні його до потреб людини.

Історія розвитку юридичної психології

Незважаючи на те, що юридична психологія — одна з порівняно молодих галузей психології, застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й інших напрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині. В античному і середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі з використанням катувань, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія. Щоб змусити людину давати показання, спеціально створювалася шокова ситуація, яка провокувала до вираження певних почуттів та певного відношення до розслідуваної події.

На зміну феодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний процес із властивою йому гласністю. Важливого значення набувають показання свідків і дані про особистості підсудного, потерпілого позивача й відповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки зацікавлених осіб з'являється потреба у використанні психологічного знання.

Про необхідність враховувати психологію злочинців у XVIII ст. висловлювався І.Т. Посошков, який пропонував різні способи допиту обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізувати показання лжесвідків, щоб одержати певний матеріал для їхнього викриття, рекомендував класифікувати злочинців. М.М. Щербатов, історик і філософ, вказував на необхідність знання законодавцем "людського серця" і створення законів з урахуванням психології народу. Він одним з перших підняв питання про можливості дострокового звільнення злочинця і необхідність залучати осіб позбавлення волі до робіт.

В.Ф. Ушаков розкривав психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним він вважав приведення злочинця до каяття.

Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця призвело до застосування права у психології як наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX ст. в Росії працювали Т. Д. Лодій, В.К. Елпатьсвський, Г.С. Гордієнко, Х.Р. Штельцер та інші вчені.

Однак загальна психологія, яка носила в той час умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити' наукові критерії й методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт, присвячених юридичній психології, з'явилася при проведенні правової реформи останньої третини XI ст. Це роботи І.С. Баршева "Погляд на науку кримінального законодавства", К.Я. Яневич-Яновського "Думки про кримінальну юстицію з погляду психології й фізіології", О.У. Фрезі "Нарис судової психології", Л.Е. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях" і деякі інші. У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного дослідження психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії й ряду юридичних дисциплін. Ряд вчених, які представляли ці науки в той період, займали передові, прогресивні позиції (І. М. Сєченов, В. М. Бехтерєв, С. С. Корсаков, В. П. Сербський, А. Ф. Коні та ін.).

Розвиток психіатрії й права призвели до необхідності оформлення юридичної психології як самостійного наукового напряму. П. І. Ковалевський у 1899 р. порушив питання про розмежування психопатології й правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічною і соціологічною школами кримінального права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який обґрунтовував теорію "уродженого злочинця", що у силу своїх природних особливостей не може бути виправлений. Представники соціологічної школи надавали вирішального значення в поясненні причин девіантної поведінки соціальним факторам. Деякі ідеї соціологічної школи несли прогресивні для свого часу елементи.

На початку XX ст. у юридичній психології починають використовуватися експериментальні методи дослідження. Значна кількість робіт цього періоду присвячена психології свідків. Це роботи І. Н. Холчова "Мрійлива неправда", Г. Португалова "Про показання свідків" (1903), Є. М. Кулішера "Психологія показань свідків і судовий наслідок" (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хом'яковим "До питання про психологію свідка" (1903), О. В. Завадським і О. І. Єлістратовим "Про вплив питань на вірогідність показань свідків" (1904), О. Б. Гольдовським "Психологія показань свідків" (1904).

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу, французький психолог Альфред Біне, першим став експериментально вивчати питання дитячих показань. Він доходить до висновку про те, що: відповіді на запитання завжди містять помилки; з метою правильної оцінки показань у протоколах судових засідань варто докладно викладати й питання, і відповіді на них.

В 1902 р. експерименти по визначенню ступеня вірогідності свідчих показань робив німецький психолог Вільям Штерн. Він стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, порочні, оскільки "забування є правило, а спогад — виключення". Підсумки свого дослідження В. Штерн висловив на засіданні Берлінського психологічного суспільства, і в Європі вони викликали великий інтерес у юридичних колах. Згодом В. Штерн створив персоналістичну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять не є відбиттям об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування на догоду егоїстичним інтересам особистості, її індивідуальним намірам, гордості і т. ін. Доповідь В.Штерна викликала бурхливу реакцію й у європейських юристів. Прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Гольдовський і професори Казанського університету О. В. Завадський та О. І. Єлістратов. Вони самостійно провели дослідження і зробили аналогічні висновки. О. Б. Гольдовський говорив: "Психологічні підстави помилок дуже різні, і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумлінний".

У Німеччині питаннями судової психології займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Ліст, С. Яффа та інші. З 1903 р. В. Штерн у співпраці з Лістом став випускати журнал "Доповіді по психології показань".

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М. М. Хом'яков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер та ін. У 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Неправда й показання свідків ". Багато статей збірника пронизувала ідея про невірогідність показань свідків.