Стилі керівництва у менеджменті

Стилі керівництва  у менеджменті

Вступ. 

1. Стилі керівництва  та їх відмінні особливості 

2. Типологія  керівництва. 

2.1. Авторитарний  тип. 

2.2. Демократичний  тип. 

2.3. Ліберальний  тип. 

3. Керівництво  – свого роду мистецтво. 

Висновки. 

Список використаної літератури. 

Вступ 

Соціально–економічна  і політична трансформація світу, а разом з ним і України, встановила більш жорсткі вимоги до роботи вищих керівних кадрів. На сьогодні керівник як приватного підприємства, так і державної установи повинен  бути насамперед професіоналом, мати набір якостей організатора та людяності. Серйозні соціальні та економічні перетворення в суспільстві можна провести лише за умови суттєвого підвищення якості державного управління, що передбачає надання більшої свободи керівникам держустанов у їх діяльності, свободи в розпорядженні державними ресурсами, у визначенні тактичних і оперативних цілей, проведенні цілеспрямованої кадрової політики, постійної самоорганізації та самовдосконалення. Змінюються принципи підходу до управління, бюрократична залежність та ієрархічна підпорядкованість уже не виправдовують себе, виникає нагальна потреба пошуку нових стилів керівництва. Поширюються настрої децентралізації влади та відповідальності за виконання основної місії, покладеної на державні органи виконавчої влади. У зв’язку з цим на перший план виходять такі чинники: 

– організаційна  гнучкість; 

– управління інноваціями; 

– децентралізація; 

– високий рівень свободи в діяльності персоналу. 

Більшість людей  не вбачають відмінності між поняттями керівництва, влади та лідерства, вважаючи, що, перебуваючи на керівній посаді, певна особа автоматично має владу над підлеглими і є лідером колективу. Формально це так. Однак на практиці співвідношення цих трьох складових частин управлінського впливу надзвичайно різноманітне, оскільки воно складається під впливом багатьох чинників, до яких належать тип організації, її масштаби, напрям діяльності, місце в ієрархії управління, особисті якості менеджера та ін. 

1. Стилі керівництва  та їх відмінні особливості 

Спроби визначити, якими рисами характеру чи якостями повинен володіти ідеальний керівник, складають основу різноманітних  теорій про стилі керівництва. 

Дослідники зупиняються  на персональних якостях, фізичних характеристиках  та розумових здібностях. 

Слід зауважити, що всі дослідники одностайно стверджують  той факт, що ніяких фізичних відмінностей між лідером та звичайною, пересічною людиною не виявлено. Ні стать, ні вік, ні вага чи ріст, ні зовнішні дані не впливають  на успіх чи фіаско будь-якого заходу. 

Намагання визначити  особливий набір рис характеру  та розумових здібностей, притаманних  керівнику, мали сумнівний успіх. Едвін  Гізеллі, який присвятив аналізові  цієї проблеми більше 20-ти років наукових пошуків дає таке скорочене резюме (табл. 1). 

Таблиця1.Шкала найбільш суттєвих характеристик керівника за Гізеллі 

Характеристики 

Ступінь важливості 

А 

Авторитарні нахили 

100 

М 

Професійні досягнення 

76 

А 

Рівень освіти 

64 

М 

Самореалізація 

63 

Р 

Самовпевненість 

62 

Р 

Рішучість 

61 

М 

Відсутність потреб у захисті 

54 

Р 

Походження із робітничого середовища (знання всіх його особливостей) 

47 

А 

Ініціативність 

34 

М 

Відсутність фінансової залежності 

20 

М 

Бажання володіти владою 

12 

Р 

Зрілість 

5 

Р 

Фізичні дані 

0 

Буквами позначено: 

A - професійні  навички; Р - персональні характеристики; М - мотивуючі фактори; 100 - дуже  важлива характеристика; О - немає  ніякого значення у створенні  образу. 

Проте оптимальне поєднання індивідуальних характеристик  керівника та особливостей керованої  ним групи дозволяє різко підвищити показники продуктивності колективу. 

Схоже дослідження  на цю тему було проведено Фредом Філдером. Він прийшов до висновку, що індивідуальні  риси особистості керівника майже  не впливають на успіх загальної  справи, отже, вони не повинні грати роль критерію при виборі керівника. 

Девід МакГрегор  наприкінці 50-тих років розробив теорії "X" та "У", що характеризують стилі управління. Спираючись на класифікацію А. Маслоу та на ту обставину, що керівники  в організаціях не використовують повністю творчу енергію підлеглих, яка прагне виходу, МакГрегор виявив дві концепції людської поведінки (табл. 2). 

Теорія "X" виражає традиційний підхід до функції  управління, що полягає у використанні людської праці за призначенням на вимогу організації. Перш за все управління передбачає керування, згідно з законами економіки, різними змінними факторами підприємства: фінансами, устаткуванням, сировиною, персоналом та ін. Крім того, воно включає керування зусиллями працівників, їх мотивацією до праці, контроль і коригування їх ставлення до праці та виконання посадових обов'язків у відповідності до потреб організації. 

Теорія "X" заснована на переконанні, що без  активного втручання керівників працівники залишаються пасивними, отже їх необхідно переконувати, заохочувати чи карати і пильнувати за їх діяльністю. 

Це песимістичне переконання щодо ставлення працівників  до роботи ґрунтується на таких постулатах: людина не хоче працювати, вона байдужа  та ледаща за природою і прагне при  першій-ліпшій можливості уникати відповідальності. 

Такі ідеї спричинили бурхливий розвиток організацій  бюрократичного, традиційно авторитарного (патернолістського) типу, що приділяють багато уваги примусові і контролю. 

Теорія "Y" - це відповідь, критична реакція на теорію "X", яка, на думку МакГрегора, у сучасних умовах господарювання неспроможна забезпечити ефективні результати. Теорія "Y" дещо ідеалізує субординацію, представляючи її як партнерство керівника та підлеглих. Така оптимістична точка зору заснована на припущеннях, що: 

• робота сама по собі не є чимось особливим. В нормальних умовах люди не тільки прагнуть уникнути зайвої відповідальності, а навпаки - розглядають її як засіб самореалізації; 

• колектив, який підпорядкований загальній меті, прагне через високу самосвідомість, самоорганізацію та внутрішній контроль раціоналізувати власну діяльність; 

• винагороди і  трудові зусилля взаємозалежні, і зростають разом: 

• винахідництво  і творчість тільки прагнуть бути поміченими, приховані резерви завжди поруч. 

Отже, тип керівника формується під впливом таких основних чинників: 

політичної системи  суспільства (тоталітарне, демократичне і т.д.);

виробничих відносин, які залежать від способу господарювання;

загальнолюдських  цінностей (не вбий, не вкради і т.д.);

цінностей певного суспільства, які становлять мораль. Сюди можна віднести релігію, традиції, “неписані закони” тощо;

психофізіологічної  природи людини, яка зумовлена  самим способом існування індивіда як частки природної системи (проявляється в основному в потребах);

національним  менталітетом. Означає розум, інтелект, склад розуму, умонастрій. Під національним менталітетом розумітимемо національний спосіб думання (склад мислення), тобто  певний кут зору, під яким та чи інша нація розглядає й оцінює ті чи інші явища дійсності. Цей “кут зору” зумовлений, у свою чергу, багатьма чинниками: традиціями, культурою, мовою, географічним розташуванням, способом праці (землеробство, рибальство, скотарство, мисливство, торгівля) та ін. Останні соціологічні дослідження свідчать, що ознака регіону є важливим компонентом у формуванні національного менталітету.

Роль керівника  в організації є багатоплановою. Він наділений правом вирішувати, впливати на підлеглих, що передбачає певний тип стосунків з іншими людьми. Особистісний авторитет керівника і офіційні повноваження є підґрунтям, на якому формується його реальний вплив на діяльність організації, зокрема й управлінську систему загалом. 

Керівництво –  це процес використання влади задля  досягнення впливу на людей. 

Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей. Керівник повинен мати владу не лише неформальну, але обов’язково має формальну владу: підлеглі залежать від нього в питаннях зарплати, видачі завдань, просуванні по службі, задоволення соціальних потреб, видачі матеріальної допомоги. 

2. Типологія  керівництва 

Кожен керівник відрізняється своєю індивідуальністю, тобто наявними у нього діловими, моральними, соціальними та психологічними якостями. Однак всю різноманітність  індивідуальних особливостей керівника  можна звести до певних типів, користуючись такою класифікаційною ознакою, як відносини керівника з підлеглими. З цих позицій розрізняють три види керівників: автократичний, демократичний та ліберальний. 

2.1. Авторитарний  тип 

Спосіб реалізації поставлених задач можна охарактеризувати як стилі керівництва. Німецький вчений Курт Левін розрізняє стилі за характером прийняття рішення в соціальній групі: 

Авторитарний  чи директивний стиль керівництва  засновується на припущенні, що люди за своєю природою ледащі, не люблять  брати на себе відповідальність та управляти ними можна лише за допомогою грошей, погроз та покарання. Він характеризується високою централізацією керівництва, єдинопочатком в прийнятті рішення, жорстким контролем за діяльність підлеглих. Співробітники повинні виконувати лише те, що їм наказано. При цьому вони отримують мінімум інформації. Керівник такого стилю, як правило, відмовляється від послуг експертів, думок підлеглих, не вносить свої пропозиції на обговорення. Він прагне уникнути таких ситуацій, в яких могла б проявитися його некомпетентність. Поширені методи керівництва: накази, розпорядження, зауваження, виговори, погрози, зняття пільг. Зацікавлення співробітників не враховується. В спілкуванні з людьми характерна чітка мова, недоброзичливий настрій, різкість, нетактичність і навіть грубощі. За таким стилем керівництва інтереси справи для нього стоять вище за інтересів людей. 

Авторитарне керівництво  має такі форми: 

патріархальне. Воно породжене уявленнями про колектив як велику родину, де всі повинні  виконувати розпорядження керівника, який вважає підлеглих нездатними приймати рішення, а тому мусить піклуватися про них;

автократичне. Більш  притаманне певним інституціям, аніж окремим  людям. За таких обставин апарат здійснює керівництво через підлеглі інстанції, які виконують рішення автократа;

бюрократичне. В  основі його — надмірне ставлення  до значущості й ролі чиновництва, погляд на людину як носія регламентованих  функцій;

харизматичне. Суть його у визнанні видатних, неповторних  якостей лідера. Такий керівник може зажадати будь-чого від підлеглих, не турбуючись про них.