Соціально-психологічні механізми впливу

Приклад і наслідування

Трапляється так, що переконувати нічим або ніколи, для навіювання не вистачає авторитетності. Крім того, об’єкт впливу вже не раз постраждав через свою довірливість. У таких випадках доцільно спробувати звернутися до соціально-психологічного механізму впливу через приклад.

Приклад, зокрема, як виховний засіб широко використовується в сімейній, шкільній педагогіці і в інших сферах впливу людини на людину. Психологічна особливість цього різновиду впливу полягає у здатності і природному прагненні людського індивіда переймати чужий досвід шляхом наслідування позитивних зразків діяльності і поведінки. Оскільки ж переконуванню і навіюванню завжди бракує свідчень практики, живий приклад може виступати вагомим аргументом і авторитетним фактом, якими суттєво підсилюється вплив цих соціально-психологічних механізмів.

Проте проблематично вважати, що приклад “переконує” чи “навіює”. Психологічним ефектом застосування прикладу є не що інше, як наслідування. Проектуючи такий ефект, суб’єкт  впливу не претендує на те, щоб його об’єкт обов’язково володів якоюсь інформацією, погоджувався з якимись аргументами чи виявляв довіру до нього як джерела інформації. У даному разі його може цілком влаштовувати, щоб людина, на яку спрямовується такий вплив, перейнялася запропонованим зразком поведінки чи прикладом учинку, засвоїла його і за власним бажанням і з максимальною точністю відтворювала у відповідних ситуаціях. “Роби, як я, роби зі мною, роби краще за мене” – найліпша ілюстрація дії цього соціально-психологічного механізму впливу.

За яких умов конкретна  людина, її зовнішній вигляд, манера поводження, дія, вчинок стають прикладом для наслідування?

Насамперед, приклад повинен  нести в собі хоча б окремі елементи того, що об’єкт впливу визначає для  себе жаданим. Тобто, зовнішній зразок повинен відповідати зразку внутрішньому, кажучи точніше, конкретизувати його.

Кажуть – “поганий приклад  заразливий”. Річ у тім, що кожній людині притаманні потяги, прагнення, думки, сам факт існування яких вона приховує від оточуючих. Коли ж індивід  стає свідком того, що хтось безкарно порушує табу, він, тим самим, наче отримує зовнішній дозвіл на ризик і наважується попри всі заборони й забобони дати волю своїм прихованим бажанням. Почуття задоволення від виправданого ризику виступає як підкріплення, і людина знову і знову наважується наслідувати цей поведінковий зразок.

А чи може бути так само психологічно заразливим позитивний приклад? Звичайно. Але за умови, що перед цим людину не примушують діяти за відповідним  зразком. У цьому й полягає  психологічний секрет наслідування прикладу. Місія суб’єкта такого роду впливу повинна обмежуватися лише демонстрацією прикладу, а не його нав’язуванням об’єкту. Ще краще, коли приклад не оприлюднюється, а, так би мовити, віднаходиться, “підглядається” самим об’єктом. Бо хоча наслідування і є необхідним механізмом набуття досвіду, але не він визначає сутнісно людське в людині. Тому якщо вже ставиться мета викликати у об’єкта впливу бажання наслідувати той чи інший приклад, то досягати її слід дуже обережно, аби останній не сприйняв це як маніпулювання чи психологічний тиск, а, отже, мав можливість вільно і самостійно складати своє ставлення до прикладу, що пропонується.

Крім того, слід враховувати  ще один психологічний момент. Людина дійсно може бути зразковою у всіх відношеннях, тобто відповідати  загальновизнаним критеріям моральності і креативності. Проте стане чи ні вона зразком, прикладом для інших, суттєво залежить від того, наскільки ця людина є симпатичною в цілому. Саме на такій психологічній основі складається ефект політичного лідерства. Лідер – це людина, яку визнають зразковою, вважають для себе прикладом, поведінку якої наслідують і слідом за якою йдуть. Цілком зрозуміло, що за інших рівних умов громадяни у своєму політичному виборі скоріше схиляться до того, хто їм особисто більше подобається як людина, як чоловік, як жінка.

Чим ще пояснюється необхідність впливу за допомогою прикладу? Так, індивід може інтуїтивно відчувати  і навіть якось усвідомлювати  необхідність жити і діяти певним чином, наприклад, сміливо відстоювати  свої інтереси. Проте трапляється, що власні спроби не дають бажаного ефекту, а приклади, які він спостерігає, демонструють вагомі переваги протилежної, власне пристосовницької позиції. Людина все знає, все розуміє, відчуває свою правоту, але не наважується діяти. І нерідко саме через те, що не має змоги спостерігати в живому вигляді приклад успішного захисту іншою людиною своїх інтересів. Тому позитивний приклад може викликати не тільки бажання наслідувати, але й стимулювати певну вчинкову активність, у необхідності якої вона особисто переконана і в цьому ж погоджується з авторитетними для неї людьми.

Звичайно, чимало прикладів  пропонує художня література, мистецтво  в цілому. Однак для наслідування досить суттєвим є те, щоб носієм зразка поведінки була не просто реальна  особа, але людина зрозуміла, з якою можна ідентифікуватися: “Він такий, як я. А, отже, якщо він зміг, то і я зможу чи, принаймні, спробую зробити те саме”. Значення такого особистого прикладу суттєво зростає в екстремальній ситуації, коли ніякі вербальні способи впливу не діють. Щоправда, мотивація наслідування прикладу поведінки в різних соціальних групах має свою специфіку. Так, одна справа, якщо йдеться про підростаюче покоління, наприклад, про дітей підліткового віку з природною для них потребою наслідувати зразки “дорослої” поведінки. Інша річ – політичне життя, особливо у його вищих ешелонах, де кожний політик намагається бути взірцем, мати свій неповторний імідж і нікого не наслідувати.

Нерідко трапляється так, що один і той же приклад сприймається одними як позитивний, а іншими – як негативний. Так, зразки поведінки, які пропонує народу політична опозиція, можуть когось надихати на боротьбу, когось лякати, когось дратувати, а когось просто залишати байдужим.

Санкціонування 

У житті виникає чимало ситуацій, коли справу потрібно зробити, проте ані переконування, ані навіювання, ані приклад, ані вмовляння не дають належного ефекту. Людина, яка ще вчора обіцяла дотримуватися домовленостей, у найвідповідальніший момент раптом відмовляється співпрацювати і не може навести серйозних пояснень своєї поведінки. Як правило, така ситуація вимагає застосування санкцій – адміністративних, дисциплінарних, юридичних, політичних або ж морально-психологічних. Це можуть бути різні форми притягнення до відповідальності: офіційні попередження, штрафи, звільнення з посади тощо. А може бути висловлене чи продемонстроване негативне ставлення, розрив дружніх стосунків, бойкотування. Якщо людина порушила закон, скоїла злочин, тоді мова йде про санкцію як міру покарання, встановлену судом. Гранична форма застосування негативних санкцій – психологічна чи фізична розправа над людиною.

У кожному суспільстві  існують структури, в яких санкціонування виступає одним з провідних механізмів діяльності. Зокрема, це інститути виконання  покарань. У силових структурах (збройні сили, органи внутрішніх справ та ін.), існує більша, ніж у інших сферах необхідність застосування механізму санкціонуючого впливу. Не випадково в армії прижилися висловлювання типу: “Накази не обговорюються, а виконуються!” Такі поняття, як “комендантська година”, “військове становище”, “диктаторський режим”, також відображають систему взаємовпливів, основу яких становить санкціонування. На жаль, слід визнати, що і навчально-виховний процес у загальноосвітній школі значною мірою будується на санкціях, що далеко не завжди виправдано, особливо з точки зору психічного і особистісного розвитку учнів.

Таким чином, механізм санкціонування, на відміну від переконування, навіювання чи прикладу, покликаний обслуговувати  і забезпечувати здебільшого нормативний бік стосунків, на зразок тих, які існують між керівниками і підлеглими. Не менш широко санкції застосовують у сфері міжособистісних, неофіційних і неформальних відносин, зокрема у формі різного роду комунікативних обмежень, табуювань, переслідувань тощо.

Однак у соціальній психології санкції розглядаються не лише в  контексті покарання, але й заохочення. Зокрема, Т. Шибутані пропонує розрізняти санкції негативні і позитивні [6]. Так, трапляється, що переконування, навіювання і навіть залякування не дозволяють зрушити справу з місця. Виявляється, що для людини було важливим, аби її помітили, визнали, відзначили, нагородили чи підвищили у статусі, тобто застосували до неї позитивні, заохочувальні (як неформальні, так і формальні) санкції.

Соціально-психологічний  механізм санкціонування є необхідним для нормального функціонування будь-якої соціальної структури. Проте, за певних умов, зокрема соціально-психологічного протистояння, він може набувати домінуючого  значення, витісняти на периферію механізми переконування, навіювання, наслідування, підпорядковувати їх собі і перероджуватись у маніпулятивний вплив.

Маніпулювання  

Напевно, саме з  механізмом санкціонування слід пов’язувати  виникнення і поширення маніпулятивних способів впливу. Маніпуляція визначається як негативний інформаційно-психологічний вплив на особистість, її уявлення, емоційно-вольову сферу, на групову і масову свідомість, як інструмент психологічного тиску з метою явного чи прихованого спонукання індивідуальних і соціальних суб’єктів до дій в інтересах окремих осіб, груп чи організацій, що здійснюють цей вплив [7, с. 140 – 141]. По суті, маніпуляція – це приховане санкціонування. Адже, нагадаємо, за допомогою санкцій суб’єкт впливу сподівається досягти успіху чи отримати для себе якусь вигоду шляхом силового, економічного чи психологічного тиску. Під маніпулятивними слід розуміти різноманітні оманливі способи впливу (наприклад, тактика запускання чуток, компромату, підтасовування фактів, блефування, спекулювання тощо), які спонукають людину діяти і висловлюватися на збиток своїм інтересам. Далебі вона так би не чинила, якби не була введена в оману іншою стороною.

Кінцева психологічна мета, яку переслідує маніпулятор, полягає  в тому, щоб підпорядкувати іншу особу своїй волі, а, отже, мати можливість керувати нею як слухняною машиною, виключно через команди. Для цього застосовується традиційний спосіб поєднання “пряника і батога”. Так, вербувальники японської секти “Аум Синрікьо” починали обробку своїх жертв таким чином, щоб спочатку вона відчула певні позитивні зміни у своєму фізичному чи психічному стані, а надалі поступово ставили під контроль усю її поведінку, думки, почуття і контакти із зовнішнім світом. Наслідком такого маніпулятивного впливу ставала глибока деформація її особистості. Все це дозволяло зробити сектанта роботоподібним інструментом у руках керівництва секти, готовим беззаперечно виконувати будь-які його накази .

Як відомо, чим  більш напруженою, екстремальною  стає ситуація, тим більше вона вимагає різного роду обмежень, регламентацій, а, отже, відкриває дорогу маніпулюванню. З історії відомо чимало випадків штучного створення екстремальних ситуацій, коли суспільство поділяється на “своїх” і “чужих”. “Чужі” оголошуються “ворогами народу”, по відношенню до яких необхідно застосувати найсуворіші санкції.

Конспект

Васютинський  В.О. Домінування і підпорядкування  на терезах інтерсуб’єктвної взаємодії 

Будь-які владно-підвладні  стосунки мають сенс лише тоді, коли охоплюють щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і другу, яка є об’єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту соціальної взаємодії, то належить визнати в ньому наявність двох сторін: домінантної і підпорядкованої. Навіть коли йдеться про поведінку окремого автономного суб’єкта, дуже опосередковано пов’язану з певним соціальним контекстом, то й у цьому випадку його позиція може бути охарактеризована за ознаками домінування – підпорядкування: відповідно інший – підпорядкований або домінантний – суб’єкт може бути присутній опосередковано, невидимо, умовно.

Домінування (владування, панування) і підпорядкування (упокорення, приневолення, підлеглість) – вічні  і невід’ємні сторони людського  спілкування. Скрізь, де є навіть двоє людей, можемо зафіксувати більш чи менш виражені співвідношення владних позицій однієї людини і підвладних – іншої. Таке співвідношення має безліч форм, видів, рівнів і цілком очевидно являє собою одну з найістотніших характеристик людського існування. Інша річ, що далеко не завжди ці характеристики є очевидними як для їхніх суб’єктів, так і для сторонніх спостерігачів. 

Порівняно очевиднішими стосунки домінування–підпорядкування  виявляються тоді, коли втілюються в певних соціально визначених статусах учасників взаємодії, тобто коли за певними нормами й правилами, писаними чи неписаними, один суб’єкт ніби має право керувати діями іншого суб’єкта, впливати на нього, а цей інший має обов’язок підкорятися розпорядженням першого. У такому вигляді стосунки домінування і підпорядкування досить виразно поділяють людей на групи, сторони, що протистоять одна одній. Васютинський зазначає, що позиції домінування і підпорядкування, як взаємно протилежні полюси такої собі дихотомії, фіксуються набагато легше, а для непсихологічних контекстів вони взагалі є майже єдино можливими. Стосунки розглядаються або як такі, у яких має місце рівність між учасниками, або як такі, де одна сторона має перевагу, а друга їй підпорядковується.

Чітке розмежування суб’єктів панування і суб’єктів підпорядкування зумовлює ще й ту соціально-психологічну обставину, що позиції й переваги владного статусу легше розпізнаються й визнаються. У владному контексті взаємин домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша. Це, зокрема, дістає свій вияв у помітно більшій кількості термінів, що означають різні види й форми домінування: панування, керівництво, лідерство, перевага, вищість, зверхність тощо, тоді як підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд.

Факт більшої очевидності владної позиції може мати принаймні три психологічні пояснення. По-перше, владна сторона виразніше виявляє, втілює свою власну суб’єктність. Вона є стороною ініціативною, яка приймає рішення, нав’язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-друге, для самого суб’єкта мотивація посідання владної позиції є очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє, домінантна позиція, як правило, має вищий соціальний престиж.

Владна позиція, владний вплив завжди мали більше шансів бути ідентифікованими, ніж позиція протилежна. У соціально-психологічних уявленнях їм звичайно приписувалася сильніша мотиваційна дія, вищий діяльнісний статус. Тому особливо важливим з погляду психологічного аналізу стосунків домінування – підпорядкування видається з’ясування психологічного змісту позицій узалежнення, підкорення, підлеглості. Хоча ці позиції звичайно не набувають такого виразного втілення, як позиції домінування, їхня роль у стосунках зовсім не є, бо й не може бути менш вагомою.