Самооцінка молодших школярів

Ставлення дитини до себе виникає на основі актуальних для дитини вимог-стандартів (ідеальних Я-образів), які ставлять до неї дорослі, шляхом співвіднесення їх самооцінки з власними реальними досягненнями. Експериментально встановлено, що в загальному самооцінка дітей молодшого шкільного віку переважно є позитивною. Так, на питання «Який ти?» діти здебільшого відповідають: «Гарний». Як з’ясувалося в ході опитування, у такому загальному судженні об’єднуються позитивні оцінні висловлювання батьків, педагогів, авторитетних родичів, тобто всіх, хто входить у так звану референтну групу. Отже, першим висновком який можна зробити, є те, що однією з найвагоміших умов позитивного само оцінювання є позитивне висловлювання про особистість дитини та її досягнення. Даний віковий період виключає можливість отримання дитиною оцінної  інформації  про себе від інших джерел, окрім людей, які оточують її.

За висновками ряду зарубіжних і вітчизняних дослідників  рівень сформованості почуття власної  цінності дитини якнайтісніше корелює  з висотою самооцінки (впевненість у собі, позитивне самосприйняття, відсутність тривожності) матері. Низька самооцінка матері у поєднанні з авторитарною роллю батька зумовлює формування негативної Я-концепції, яка проявляється у самозапереченні, невдоволенні собою, невпевненості у собі, тривожності тощо. Характер ставлення дитини до себе залежить від стилю виховання, якого дотримуються батьки, від гармонійності внутріродинних взаємин, повноти сім’ї, і старшинства серед дітей.[4; c.7]

 Психологи  стверджують, що почуття власної  значущості, самоцінності виникає  у дитини за умови позитивного  прийняття її батьками або  хоча б одним із них такою  якою вона є, і за умови  чіткого й послідовного формуванню  вимог до неї, поваги до її  індивідуальності. Сприятливими факторами  виступають доброзичлива атмосфера  в сім’ї, задоволення батьків  своїми взаєминами з дитино. Так  звана безумовна любов, яка  не вимагає від дитини виконання  ряду завдань і дотримання  відповідної поведінки, дозволяє  дитині почуватися в безпеці,  дає можливість почуватися цінною  за те, ким вона є, а не  за те, що вона робить. До прикладу, однією з причин поганої адаптації  молодшого школяра в школі є завищені очікування батьків відносно успішності і досягнень їх дітей. А оскільки в даному віці школяр хоче догодити батькам, виправдати їх надії, оцінка його діяльності виступає важливішою за його особистість. Таким чином, самооцінювання відбувається через власну  безпосередню діяльність та конкретні вчинки.

І, нарешті, повнота сім’ї (наявність батька й матері), статус старшої дитини в родині також сприяють формуванню адекватної думки про себе. І, навпаки, відсутність одного з батьків (особливо матері), повторний шлюб, дисгармонія в сімейних стосунках викликають занижену самооцінку у дитини. 

2.4. Психолого-педагогічні засоби формування позитивної  самооцінки

Зрозуміло, що готовність до безумовного прийняття  дитини, тобто вміння виявити до неї терплячість і одночасно  прагнути зрозуміти її та допомогти  потребують від педагога серйозної  душевної роботи.  Водночас, щоб прийняти безоцінну позицію, вчителю достатньо  у роботі з учнями вміло застосовувати  кілька простих і одночасно надзвичайно важливих правил.

1. Можна виражати своє незадоволення окремими діями дитини, але не дитиною ‘‘як такою’’.
2. Можна засуджувати дії дитини, але не її почуття, якими б негативними ( ’’недозволеними’’) вони не були б. Якщо вони виникли, то для цього є якісь підстави.
3. Невдоволення діями дитини не має бути систематичним, інакше воно переросте у неприйняття.[6; c.6]

Якщо у завдання педагога входить  розвиток у дітей адекватної реалістичної самооцінки, він має демонструвати  відповідну модель власної поведінки. Адже добре відомо, що авторитет вчителя у початковій школі майже беззаперечний, іноді навіть вищий за авторитет матері чи батька.

Ще одним  суттєвим моментом у формуванні позитивної самооцінки у дітей молодшого  шкільного віку є допустима міра втручання вчителя у цей складний процес. Вище йшлося про необхідність корекційно-розвивальної роботи з учнями, для яких характерні крайні форми неадекватності – різко завищена або занижена самооцінка, оскільки вони обмежують саморозвиток. Проте, коли йдеться про помірно завищену чи занижену форми, не варто поспішати з корекційними впливами. Насамперед необхідно з’ясувати причину їх появи, підґрунтя, на якому вони базуються.

Так, дещо завищена самооцінка може виявитися стимулом для самозміни у випадку обрання вчителем правильної тактики у стосунках з таким учнем. Суть її полягає в тому, щоб якомога менше акцентувати увагу на невдачах і критикувати дитину за помилки, а натомість м’яко зауважувати, що її можливості значно більші, що вона здатна досягнути кращих результатів. Таке підбадьорювання сприятиме закріпленню у свідомості учня доброї думки про себе, додасть упевненості, викличе бажання виправдати референтних і свої власні стосовно його можливостей і здібностей. Щодо дещо заниженої самооцінки не завжди останню слід розглядати як ознаку тривожності і невротичної невпевненості в собі. Значно частіше ця форма самооцінки є проявом рефлексивного ставлення до своїх можливостей, яке передбачає розуміння дитиною того, що існують інші точки зору, що її думка не є єдино правильною, а інколи навіть помилковою.

Дитина молодшого  шкільного віку відчуває потребу  в оціннюванні буквально кожного свого зусилля. Дуже важливо зробити так, щоб це зусилля здійснювалося не задля оцінки вчителя, чи не тільки задля цього. Залежність від зовнішньої оцінки знижується  тоді, коли у людини формується внутрішня інстанція – самооцінка. Прибічники розвивального навчання справедливо зазначають, що самооцінка починається там, де дитина сама бере участь у ’’виробництві’’ оцінки, тобто у виробленні її критеріїв та їх застосуванні до різних конкретних ситуацій. Йдеться про розвиток у дітей потреби у самооцінюванні, що ґрунтується на реалізації наступних принципів:

1. Змістова оцінка роботи учнів має бути максимально диференційованою, з тим, щоб оцінювалося кожне зусилля дитини окремо.
2. На перших етапах роботи діти повинні отримувати від вчителя однозначні і чіткі критерії оцінки.
3. Самооцінка дитини має передувати оцінці вчителя.[6; c.8]

Одним із найдоступніших і водночас найефективніших педагогічних інструментів диференційованого оцінювання є метод ’’лінійок’’, розроблений на основі класичного методу вимірювання самооцінки, створеного Т.В. Дембо і С.Я. Рубінштейном. Застосування цього методу вможливлює розвиток двох типів самооцінки: ретроспективної ( оцінка вже виконаної роботи) і прогностичної (оцінка майбутньої роботи). Формування ретроспективної самооцінки здійснюється у два послідовні етапи. На першому – дитина оцінює свою роботу після того, як учитель її перевірив але не оцінив. Вивчивши виправлення вчителя, дитина оцінює сама себе за певними шкалами. Після пояснень вчителя, діти зображують у зошитах на полях біля роботи, яку необхідно оцінити, задану кількість шкал-лінійок і оцінюють виконане ними завдання. Після цього вчитель підходить і оцінює роботи, проставляючи свої позначки на шкалах. 

Другий етап формування ретроспективної самооцінки передбачає оцінку дитиною своєї  роботи до перевірки її вчителем, що стимулює розвиток самоконтролю. Аналізуючи виконані учнівські роботи, вчитель  у першу чергу, відзначає тих  дітей, чиї оцінки збігаються з учительськими, незалежно від кількості помилок. Особливої уваги вчителя потребують учні перших класів, які виявляють стійку тенденцію до заниженої самооцінки. До них необхідно виявляти особливо оцінювальну обережність: не критикувати (принаймні на початку), акцентувати лише позитивні моменти, додатково пояснювати критерії оцінок.

Також однією з технік формування адекватної самооцінки є використання випереджувальної оцінки, яка не тільки спонукає дитину засвоювати уявлення про себе, а й заохочує до реальних проявів власної значущості. При цьому у дитини з’являється  почуття гідності за такі, авансові дорослим і часто ще не сформовані якості особистості. Суть техніки полягає  у тому, що педагог чи батьки дають  дитині позитивну оцінку та схвалення  ще до того, як дитина продемонструє  результат своєї праці або  певну поведінку. Наприклад, діти обідають за столом Люба тягнеться до тарілки  з хлібом, що стоїть біля Сашка, але  не дістає її рукою. Сашко не помічає  цього. Дорослий: ’’Сашко, ти уважний, добрий, усім допомагаєш, можеш і тарілку з хлібом присунути коли до неї важко дотягнуться. Ось і Люба ніяк не візьме собі хліба – подивись на неї ’’. Сашко дивиться на дівчинку і простягає їй тарілку з хлібом. Дорослий:’’Молодець, Сашко! Ти добре вчинив – допоміг Любі, їй приємно що про неї потурбувалися ’’. В результаті даної взаємодії, у дитини (Сашка)  виникає позитивна оцінка власних дій і того ким він є: турботливий, уважний і добрий. Позитивна випереджувальна оцінка може використовуватися як у стихійних ситуаціях, так і у спеціально створених.[7; c.7]

Авансувати  схвальну думку про дії дитини можна і тоді, коли вона стихійно, без пропозиції дорослого чинить добре. Тут особлива увага приділяється повідомленню форм і способів прояву позитивного результату чи поведінки  у кожній конкретній ситуації. Наприклад: Влада, Іра та Дмитрик граються разом  на перерві. Педагог звертається  до них : ’’Як гарно ви граєтесь! Дружно, не заважаєте один одному, допомагаєте, іграшками ділитесь. Гарні ви діти, тому й гратися вам цікаво, і настрій у вас добрий’’. Діти, в даній ситуації, будуть пишатися тим якими дружніми і добрими вони є і відповідно тим як вони поводяться. Така похвала є значущою для них, тому вони прагнутимуть повторювати свої позитивні дії а отже і ставитимуться до себе як, до тих, хто  створю дружню атмосферу і здатен бути слухняним.

Випереджувальна оцінка допомагає також корегувати дитячу поведінку. При цьому вона не викликає у дитини заперечення  і сумніву у неправдивості  сказаного, а сприяє вирішенню внутрішнього конфлікту й зумовлює появу почуття  власної гідності. Передбачення успіху дитини, висловлювання про неї  як про добру, гарну, турботливу, таку, що здатна втішити, допомогти, правильно  і старанно виконати поставленні  перед нею завдання тощо, дає їй задаволення собою, своєю діяльністю, поведінкою, допомагає швидко змінити негативні прояви на позитивні.

При використанні даної техніки, важливо враховувати  емоційний стан дитини, адаптацію  до оцінного впливу, характер потреб і  намірів, специфіку ситуації, яка  склалася, реакцію на слова дорослого. Таким чином, за допомогою позитивної випереджувальної оцінки можна комплексно, у взаємозв’язку формувати уявлення дитини про себе, досвід позитивних вчинків, розвивати емоційну сферу  дітей. При цьому емоційно опосередковані уявлення актуалізуються у реальних вчинках і відносно стійкій поведінці.

Вище було вказано про важливість оцінки навчальної діяльності дітей молодшого шкільного  віку, оскільки даний вид діяльності є провідним для цього вікового періоду. Про вплив оцінки на навчальну активність школярів ідеться у багатьох працях В. О . Сухомлинського, Ш. О. Амонашвілі та інших. Психологи, педагоги і вчителі-майстри одностайні у тому, що оцінка-бал – лише один із засобів мотивації, вона не має витісняти більш важливих і довготривалих стимулів активного і сумлінного учня. В цьому переконує і О. Я. Савченко в книзі ’’Дидактика початкової школи’’( К., 1997). У початкових класах має домінувати оцінка у вигляді вмотивованого оцінного судження, що дає учневі змогу усвідомити, як саме він впорається з роботою, що вийшло добре, в чому помилка, як її краще виправити. Цю змістову оцінку вчитель висловлює так, щоб дитина не втратила стимул до навчання.[12; c.19]

З першого  класу доцільно розвивати інтерес  до самого процесу праці, заохочувати  щонайменші прагнення до самовдосконалення. А згодом доцільно поступово привчати дітей оцінювати не тільки своє ставлення  до роботи а й кінцевий результат. У молодшому шкільному віці діти погано розуміють значення оцінок, і тому в вважають, що лагідний дотик  до голівки або плеча учня, підбадьорювальна посмішка чи доброзичливий погляд учителя можуть справити на них більше враження ніж ’’оцінка’’ в щоденнику. Водночас батькам, а також самим учням хочеться знати, як оцінюється їхня успішність. Отже, класовод має продумати: в який спосіб він може це зробити. У своїй практичній роботі вчителі початкової школи використовують різні форми схвалення, погодження, підбадьорення, виражені словесно і за допомогою міміки, жесту, модуляції голосу. У такій же формі висловлюють зауваження, заперечення, осуд тощо.  Можна використовувати розгорнутий аналіз діяльності учнів, в якому педагог оцінює хід роботи, її результат, способи роботи, коментує свої спостереження щодо учнів, їх старань.

Класовод  має стимулювати не лише за успішне  навчання, щоб не обділити увагою тих, хто найбільше цього потребує, а й за старанність, охайність, доброзичливе ставлення до старших, бережливе  ставлення до природи, книги тощо. Варто підбадьорювати авансом, щоб  підтримувати у всіх учнів, незалежно  від їхнього рівня розвитку та умінь, почуття захищеності та прийнятності в колективі. Автор пропонує періодично нагороджувати учнів так званим грамотами, наприклад ’’Зразковий зошит’’, ’’ Чудовий учень’’, ’’Старанна учениця’’ тощо. Все це добре впливає на самооцінку учнів, мікроклімат в класі та поліпшує взаємини між педагогом та батьками, заохочуючи останніх більше уваги надавати навчанню своїх дітей. [14; c. 116]

В. О. Сухомлинський, стверджуючи, що навчання має стати  для учня джерелом інтересу та духовного  збагачення, в одному із розділів книги  ’’Серце віддаю дітям’’ писав, що, спостерігаючи протягом багатьох років розумову працю учнів початкових класів, він переконався: в період великого емоційного піднесення думка дитини стає особливо ясною, а запам’ятовування відбувається найінтенсивніше. Отже, можна зробити висновок, що  оцінка та самооцінка дитини знаходиться у тісному взаємозв’язку з її навчальною діяльністю та поведінкою, зумовлюючи одна одну. З розвитком особистості молодшого школяра біліше точним стає його знання про себе, більш правильною самоорієнтація, вдосконалюється вміння розбиратися у своїх силах і можливостях, виникає прагнення діяти в певних ситуаціях, спираючись не на оцінки оточуючих, а на власну самооцінку. При чому самооцінка стає не тільки більш обгрунтованою, але і захоплює більш широке коло якостей.