Розвитку лідерства в малих соціальних групах

35

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ

1.1.Поняття малої соціальної групи, її структура та особливості функціонування

1.2. Концепції і моделі розвитку малої групи

РОЗДІЛ 2. ЛІДЕРСТВО В МАЛИХ СОЦІАЛЬНИХ ГРУПАХ

2.1.Поняття керівництва та лідерства

2.2.Лідерство як форма самоствердження особистості в малій соціальній групі

2.3. Стилі і типологія лідерства у малих соціальних групах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність. Суспільний розвиток України суттєво залежить від того, яким лідерським потенціалом володіє держава і наскільки цей потенціал знаходить можливість розширеного відтворення, розвитку й успішної актуалізації. Адже, чим більше яскравих, самобутніх і толерантних один до одного лідерів народжуватиме українська земля, тим більше у неї буде шансів якнайшвидше подолати скруту і вийти на шлях прогресивного соціально-економічного розвитку.

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільства є проблема формування лідерства. Сьогодні в суспільстві, як ніколи, висока потреба в політичному лідері, здатному швидко і чітко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і головне, здатному знаходити ефективні шляхи вирішення позначених проблем.

Розвиток групової динаміки в психології малих груп пов’язаний, перш за все, з ім’ям К.Левіна. Ще у 1939 році він прийшов до висновку, що кожен член групи визнає свою залежність від інших членів. У нашій державі перші дослідження лідерства було проведено у 20-30-х роках минулого століття. Вони, в основному, торкалися лідерства у дитячих колективах. Підкреслювалася велика роль лідерів у плані розвитку й становлення групових взаємовідносин (Є.А.Аркін, П.П.Блонський, Л.М.Войтоловський, А.І.Залужний). В наступні роки у психології підвищується інтерес до цього кола проблем. З одного боку, таке явище було пов’язано із розвитком концепції колективу (В.І.Зацепін, С.О.Лозинський), з другого, – практичними потребами суспільства (А.В.Петровський, Л.І.Уманський). З’явилася велика кількість робіт з проблеми співвідношення лідерства та керівництва (А.І.Баштинський, А.І.Вендов, В.Д.Гончаров, Б.Д.Паригін,), розроблюється традиційний для нашої психології напрямок – лідерство у дитячих та юнацьких колективах (Л.В.Артемова, І.П.Волков, Я.Л.Коломінський), ставиться завдання критичного осмислення робіт зарубіжних психологів (Н.С.Жеребова). Автори приходять до висновку, що на сьогодні існуючих матеріалів недостатньо для побудови задовільної картини групового лідерства.

Теоретичні аспекти досліджуваної проблеми відображені в роботах вчених, які стали класикам соціально-політичної думки - М. Вебера, Р. Лебона, Ж. Блонделя, Р. Такера, Е. Фромма, Р. Стогдилла і М. Херманн. Проте, дослідження американських і європейських вчених орієнтовані переважно на західні реалії, що обмежує можливість їх використання для аналізу вітчизняного лідерства. Проте, вказані дослідження дали імпульс для наочних теоретичних розробок лідерства як суспільного явища українськими (В. Бебік, Б. Кухта, С. Наумкина, Г. Почепцов і ін.) і російськими (Г. Ашин, М. Ільін, Е. Шестопал, В. Карасев, А. Цуладзе і ін.) вченими. Автори вивчили основні характеристики лідерства та керівництва, стилі та типології.

Об’єкт- лідерство як феномен малої соціальної групи.

Предмет- розвиток лідерства в малих соціальних групах.

Мета: проаналізувати соціально-психологічні аспекти розвитку лідерства в малих соціальних групах.

Завдання:

1) проаналізувати науково-методичну літературу по проблемі курсової роботи;

2) надати характеристику малим соціальним групам;

3) порівняти поняття «лідерство» та «керівництво»;

4) вивчити типологію лідерства та стилі;

Структура курсової роботи. Складається із вступу, двох розділів, списку використаних джерел із 29 найменувань та висновків. Основний зміст викладено на 36 сторінках.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ГРУПИ

1.1.Поняття малої соціальної групи, її структура та особливості функціонування

Мала соціальна група має складну систему спілкування та структуру взаємин між її членами. У більшості таких груп ці взаємини мають подвійний характер. Мала соціальна група характеризується додатковою специфічною особливістю безпосереднім контактом її членів і спільним обміном інформацією. До малих груп належать: сім’я, шкільний клас, виробнича бригада, відділ і служба підприємства, компанія друзів і ін. [3].

За визначенням Л.Е.Орбан-Лембрик, мала група – невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування [14, 289].

Андреєва Г.М., зазначає, що частина в малих соціальних груп виникає у зв’язку з необхідністю розв’язувати якийсь комплекс суспільних завдань, то у ході їх реалізації, у спільній цілеспрямованій діяльності члени групи повинні виконувати певні робочі функції: обмінюватися інформацією, узгоджувати свої дії з іншими, виконувати певні вимоги. Це – сукупність взаємовідносин, зумовлена об’єктивними соціальними відносинами, до яких людина залучається незалежно від її симпатій – антипатій [3].

Такі взаємовідносини будуються за адміністративним, технологічним чи правовим принципами. Офіційно вони фіксуються соціальними інституціями, законодавством.

Діяльність особистості в такій структурі розглядається насамперед через канали спілкування. У соціології та соціальній психології подібні відносини називають по різному: формальними чи офіційними, діловими чи функціональними.

Формальна структура групи – це зовнішні комунікативні зв’язки за допомогою яких здійснюється спілкування людей в праці, навчанні та інших різновидах діяльності. Головними особливостями такої структури є [8]:

-   поділ праці та спеціалізація функцій;

-   ієрархія посад;

-   наявність системи координацій дій;

-   встановлення постійних комунікацій та способів передачі інформації.

У межах офіційної структури формується не офіційна (неформальна) структура групи, яка відображає внутрішні взаємини між її членами.

Оскільки неформальні групи виникають самочинно, стихійно, їхня структура офіційно не зафіксована. Права та обов’язки членів таких груп менш визначені і менш конкретні. Головними засобами контролю тут є звичаї, традиції, групові звички, фіксовані у громадській думці.

Американські психологи виділяють головні потреби що зумовлюють вступ людини до неформальної групи [7]: потреба у допомозі, потреба у захисті, потреба в інформації, потреба в тісному спілкуванні та симпатії.

Співвідношення ділової та емоційної структур багато в чому визначає рівень розвитку групи, ефективність її діяльності, міру впливу на особистість.

Офіційно-ділове спілкування має ту перевагу, що дає змогу швидко включатися у комунікацію з людьми різних соціальних груп, різних ціннісних орієнтацій, своєчасно передавати і одержувати необхідну для справи інформацію. Але його ефективність може знижуватися через надто однобічну спрямованість. Коли відносини в групі надмірно регламентовані і формалізовані, потреби в близькому міжособистісному спілкуванні не знаходить виходу в цій групі. Між її членами виникають психологічні бар’єри (конфлікти, непорозуміння, напруга), і особистість починає орієнтуватися на ніші групи.

Усе це суттєво знижує рівень групових відносин і негативно впливає на діяльність групи.

З точки зору Л.Е. Орбан-Лембрик, неофіційна структура групи відображає той реальний факт, що людина – це завжди цілий комплекс соціальних ролей, де офіційна роль, специфічна для конкретної групи, - лише одна з них. У неформальному спілкуванні особливо важливими є індивідуальні схильності (нахили), особливості характеру, настроїв, тому воно завжди має характер вибіркових, емоційно насичених контактів [14].

Але неформальні відносини мають і недоліки. У неформальних групах створюються свої соціальні норми, які не завжди співвідносяться з цінностями формальної організації.

Поліпшення групових відносин можна досягти завдяки оптимальному поєднанню ділових і неофіційних взаємин. У групах високого рівня розвитку можна виокремити не дві системи відносин а три:

-   офіційно-ділові відносини;

-   неофіційно-ділові відносини;

-   неофіційно-особистісні відносини [14].

Як наказує практика, в групах з великим досвідом та високою культурою спілкування здебільшого домінують саме неофіційно-ділові відносини, які будуються на ґрунті взаємин, залежності, співробітництва, вимогливості, допомоги, довіри.

1.2. Концепції і моделі розвитку малої групи

У процесі суспільного розподілу праці виникає необхідність розв'язання певних соціальних завдань, що й породжує потребу у створенні малих груп, покликаних орієнтуватися на ці завдання. Наприклад, студентська група створюється у зв'язку із вступом випускників шкіл до вищого навчального закладу. Отже, об'єктивні причини виникнення малої групи перебувають поза нею, вони закорінені в ширшій соціальній системі. Важливою психологічною передумовою виникнення групи є потреби індивідів у спілкуванні. На цьому процесі позначаються соціальний досвід, самооцінка індивіда, пов'язані груповим членством очікування, специфіка діяльності, можливість досягнення певної мети та ін.

Серед зарубіжних авторів (Аронсон T., Уілсон Т., Уйкерт Р.) є багато прихильників думки, що утворення групи зумовлене психологічними причинами, передусім можливістю отримати задоволення від взаємодії з іншими людьми. Поширеною є точка зору, згідно з якою група виникає з необхідністю людини задовольнити свої потреби. Однак пояснення процесу утворення малої групи тільки психологічними причинами не враховує соціального контексту життя спільноти. Адже утворення малої групи пов'язане із сукупністю зовнішніх обставин, що зумовлюють її виникнення, з власне психологічними чинниками, внаслідок дії яких вона стає спільнотою з властивими їй всіма груповими характеристиками [1].

Утворення групи є процесом її формального виникнення і наповнення людьми, які приносять у групу свої індивідуальні властивості, особистісні прагнення, життєвий досвід взаємодії і розв'язання групових завдань.

Формування взаємин між ними — це передумова перетворення групи, що об'єктивно виникла, на психологічну спільність.

Мала група, як і кожен соціальний організм, переживає у своєму розвитку зміни етапів, стадій, які різняться характером домінуючих тенденцій у внутрішньогрупвих взаєминах. Кожен із представників різних соціально-психологічних шкіл по-своєму виокремлює ці етапи. Наприклад, американський психолог Б. Такмен, надаючи перевагу двовимірній моделі розвитку групи, розглядає дві основні сфери (виміри) групової життєдіяльності: інструментальну (ділову) сферу, пов'язану з розв'язанням групового завдання, та експресивну (емоційну) сферу, домінантою якої є міжособистісний контекст розвитку групової структури. Обидві сфери групового розвитку, хоч і впливають одна на одну, наділені своїми внутрішніми особливостями та закономірностями. У кожній сфері існує по чотири стадії, які послідовно змінюють одна одну [5].

Російський дослідник Л. Уманський [25], розгортаючи свою концепцію поетапного розвитку групи, взяв за основу послідовну зміну стадій, які різняться ступенем психологічної інтегрованості у діловій та емоційній сферах. Груповий розвиток, на його погляд, починається з точки, яка знаходиться всередині стадії і називається конгломерат (лат. conglomerates — нагромаджений) — сукупність незнайомих один одному індивідів. Розвиток групи може відбуватися за двома напрямами: за просоціальної орієнтації (рух до позитивного полюса) група, долаючи різні стадії, розвивається вверх аж до найвищої точки, якою є колектив. За асоціальної спрямованості (рух до негативного полюса) група перетворюється на антиколектив. Поступальний розвиток групи, на думку Л. Уманського, стримують (і зумовлюють) такі суперечності [25]:

— між потенційними можливостями групи та її реальною діяльністю;

— між зростаючою інтеграцією членів групи і потребою кожного з них реалізуватися в ній особистісно;

— між посиленням орієнтації групи на спільне “Ми” і усвідомленням місця і ролі групи в ширшій соціальній спільності.

Загалом підхід Л. Уманського зосереджується на динаміці групових процесів, характеристиці відмінних ознак розвитку групи.

Модель, запропонована І. Волковим, відображає власне емоційну динаміку групи. Охоплюючи чотири послідовних фази розвитку міжособистісного контакту — від первинного сприймання і впізнавання до зчеплення, вона містить детальний аналіз розвитку емоційних взаємин у малій соціальній групі [9].

Англійські консультанти з управління Майк Вудкок і Дейв Френсіс, аналізуючи проблему зрілості групи, зосереджуються на таких стадіях її розвитку: притирання, ближній бій, експериментування, ефективність і зрілість. За їх спостереженнями із підвищенням якості роботи групи розширюються можливості об'єднаних у ній індивідів. Унаслідок цього все більше їх бере участь у плануванні, прийнятті рішення, розв'язанні проблем [5].

Різноманітні стадії групового розвитку аналізують стратометрична теорія колективу (А. Петровський) [4], емпірична модель розвитку групи (Г. Стенфорд і А. Роарк) [7] та ін.

Попри певні відмінності, кожна модель утворення малих соціальних груп не залишає поза увагою такі основні етапи:

— орієнтування у ситуації. Особливість цього етапу полягає в орієнтації осіб групи у міжособистісних взаєминах;

— конфлікт. Він є результатом суперечності між індивідами, між групою та індивідами, а також між різними уявленнями про групові цілі і засоби їх досягнення;

— динамічна рівновага. Забезпечує функціонування групи як єдиного цілого, не застраховуючи від виникнення нових непорозумінь.