Психологія особистості

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Психологія особистості  – галузь психологічних знань, яка  займається вивченням психічних  властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні  зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім  природним і соціальним середовищем.

 

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом  вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

 

Для психологічного аналізу  особистості потрібно чітко розмежувати  поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

 

Найбільш загальним (філософське  визначення) є поняття “людина”.

 

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною  мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати  їх в процесі суспільної праці.

 

Індивід – біологічний  організм, носій загальних спадкових  якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

 

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного  і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

 

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в  результаті засвоєння індивідом  суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом  суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

 

Особистість – ступінь  привласнення людиною соціальної сутності.

 

Особистість – соціальний індивід.

 

Таким чином, особистість  — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення  людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

 

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив  на людину соціального оточення через  соціальні групи опосередковується  психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал  – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

 

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади  освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

 

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

 

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в  повноті її фізичних та духовних якостей.

 

 

 

Основні поняття і ключові  слова: психологія особистості, людина, індивід, особистість, індивідуальність.

 

 

 

Фрейдизм

 

У Відні 1900 р. вийшла у світ книга невідомого тоді автора “Тлумачення  сновидінь”. Вона не стала сенсацією (за 8 років розійшлося лише 8 її примірників). ЇЇ автором був австрієць Зігмунд  Фрейд (1856 – 1939). Але саме її ідеї були покладені в основу найреволюційнішого, найнеоднозначнішого явища філософії, психології, культури, свідомості ХХ ст. – психоаналізу (фрейдизму).

 

З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.

 

На його думку, людина є  передусім біологічною істотою  і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну  суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний  інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він  називає лібідо.

 

Людина є замкнута енергетична  система, кількість енергії у  кожної людини постійна величина.

 

Структура психіки за З. Фрейдом

 

 

 

Психіка людини складається  з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

 

“Воно” (id) – несвідома  частина психіки, яка містить  у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги (сексуальні). “Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.

 

Будучи несвідомим й ірраціональним, “Воно” (інстинкти) спрямовує поведінку  людини відповідно до “принципу задоволення”. Задоволення і щастя – головні  цілі людини в житті.

 

“Я” (ego) – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я”  формується під впливом суспільства, яке висуває свої вимоги до людини. Тому “Я” підпорядковується “принципу  реальності”.

 

“Над-Я” (super-ego) – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує  роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання  комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі”  дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Ці переживання містяться  в сфері несвідомого і утворюють  осередок збудження, не проникаючи в  свідомість.

 

Якщо “Я” прийме рішення  чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то відчує покарання у вигляді почуття  провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується “ідеалістичному  принципу”.

 

Головний конфлікт у структурі  особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії  обох несвідомі, позбавлені контакту з  реальністю.

 

З іншого боку, свідомість –  “Я” (принцип реальності) знаходиться  в стані конфлікту з безсвідомим  – “Воно” (принцип задоволення).

 

Принцип реальності і принцип  задоволення несумісні, тому особистість  завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою  механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення  того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії  лібідо) тощо.

 

Сублімація – “перерозподіл  енергії”. Енергія сублімується, трансформується  в енергію інших видів діяльності, які прийнятні для суспільства  і людини (творчість, мистецтво, суспільна  активність, трудова активність).

 

Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона витісняється із свідомості в  сферу несвідомого.

 

Потяги, інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину  психіки, зберігаються як приховані. Осередок збудження може поступово “розхитувати”  систему захисту, що призводить до неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Більш важкі розлади механізмів захисту призводять до психіатричних  захворювань (напр. шизофренія), для  яких характерна значна деформація свідомості і сприйняття реальності.

 

Для лікування психічних  розладів психоаналітик повинен  шукати інформацію про причини неврозів, яка знаходиться у сфері несвідомого. Пацієнт сам не може працювати  з цією інформацією, адже вона на рівні  свідомості відсутня.

 

Складність в отриманні  інформації полягає також у тому, що несвідоме проявляється у свідомості, по-перше, опосередковано – у вигляді  обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь  і, по-друге, у формі “символів”, які вимагають відповідного трактування.

 

У психоаналізі існують різні  способи отримання інформації психоаналітиком (гіпноз, снобачення, асоціації, обмовки, малюнки).

 

Принцип лікування, в своїй  основі, полягає в тому, що психоаналітик  допомагає хворому пережити –  на рівні свідомості – ситуацію, що приводить до полегшення стану  людини.

 

Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації  сновидінь та інших несвідомих психічних  явищ, а також діагностики і  лікування різних душевних захворювань.

 

Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

 

Неофрейдизм

 

З. Фрейд створив оригінальну  і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне  свідомості. Тому свідомість дослідника може лише робити припущення з приводу  несвідомого та накладати його гіпотетичні  ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й  привела до численних її модифікацій (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.).

 

Крім того, відвертий біологізм  З. Фрейда, його прагнення звести сутність людської поведінки до проявів переважно  сексуальних інстинктів, агресії  зустріли заперечення у багатьох його послідовників, що стало однією з причин зародження неофрейдизму.

 

При цьому зміст головних понять теорії З. Фрейда зазнав істотних змін. Наприклад, у понятті джерела  розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм), саме ж соціальне  поєднується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного  минулого людини (К. Юнг). Та все ж  представників психоаналізу об’єднує визнання опозиції “несвідоме – свідомість”  і пошук у співвідношеннях  між її компонентами закономірностей  розвитку та функціонування психіки.

 

Вже К. Юнг (1875 – 1961), який був  учнем, помічником З. Фрейда, піддав критиці  абсолютизацію біологічного, сексуального у сфері несвідомого, “негативізм” у трактуванні як несвідомого, так  і сутності особистості в цілому.

 

Структура психіки за К. Юнгом

 

1) “Я” (“Его”) – свідомість.

 

2) “Воно” – індивідуальне  несвідоме.

 

3) Колективне несвідоме  – “архетипи” – неусвідомлювані  сфери людської психіки, в основі  яких ”соціальне спільне”, спільне  для всіх людей, або певного  етносу.

 

Психіка – взаємодія свідомого  і несвідомого при неперервному обміні енергією між ними. Для К. Юнга несвідоме не звалище витіснених бажань. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, природою, космосом. Психіка  – відкрита енергетична система.

 

В процесі розвитку людина може долати вузькі межі “Его” і  індивідуального несвідомого та з’єднуватися з вищим “Я”, сумірним всьому людству і космосу. Колективне расове несвідоме – спільне для  всього людства і є проявом  творчої космічної сили.

 

Дана концепція стала  основою формування нового психологічного напрямку – трансперсональної психологічної  теорії.

 

Неофрейдисти значну увагу  приділяють соціальним аспектам поведінки, діяльності особистості.

 

Е. Фромм (1900 – 1980) народився  в Німеччині. Захопився вченням  З. Фрейда, обрав кар’єру психоаналітика. З часом критично переглянув фрейдівський підхід до природи несвідомих потягів  та ролі соціальних впливів на становлення  особистості. Під час приходу  до влади фашистів у 1933 р. Е. Фромм  емігрував до США.

 

Агресія в неофрейдизмі Е. Фромма не первинна, як у З. Фрейда, а  вторинна. Це реакція психологічного захисту на зовнішній світ, котрий сповнений дискомфорту. Оскільки світ завжди несе загрозу, то завжди має  бути й агресія. Замість біологічного фундаменту лібідо за основу приймаються  соціальні відносини, але вони також  є природженими, тобто наданими від  народження, і всі реакції є  неминучими і фатальними.

 

Руйнація зв’язків людини з природою порушує її гармонію та породжує екзистенційне протиріччя, яке складає основу людського  існування. З одного боку, людина –  частина природи і підкоряється фізичним та біологічним законам, а  з іншого – завдяки розуму вона піднімається над природою і протистоїть  їй як самосвідомий суб’єкт. І єдиним виходом із екзистенційної самотності Е.Фромм вважав любов. Тільки любов  дає людині можливість подолати почуття  ізоляції, самотності. Любов – єдина  активна сила, споконвіку закладена  в людині, яка чекає свого визнання та звільнення із “в’язниці” несвідомого.

 

Вчений виділив шість  видів любові: 1) материнська; 2) батьківська; 3) любов до батьків; 4) братська; 5) еротична любов; 6) любов до Бога. Всі вони одночасно  існують у несвідомому. На відміну  від поширеного уявлення про те, що головне в любові – зустріти достойний об’єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає в здатності  любити, яку можна розвивати.

 

Основні поняття і ключові  слова: сучасні психологічні теорії особистості, фрейдизм, неофрейдизм, психоаналіз, свідомість, несвідоме, інстинкти, потяги, лібідо, агресія, “принцип задоволення”, “принцип реальності”, неврози, витіснення, сублімація, снобачення, гіпноз, колективне расове безсвідоме, любов.

 

 

Біхевіоризм – виник у  США на початку ХХ ст. Засновником  був Джон Уотсон (1878 – 1958). Критикуючи провідний на той час метод  психології – інтроспекції (самоспостереження), що акцентував свою увагу на вивченні розумових процесів, свідомості, він прийшов до висновку, що психологія повинна бути такою ж точною наукою, як хімія, біологія, фізика. Потрібно відійти від вивчення внутрішнього світу людини і зосередитися на тих явищах, котрі можна спостерігати, просто вимірювати: дії, рухи, події, які мають місце реально. Адже, на думку представників біхевіоризму, внутрішній світ людини пізнати неможливо і тому потрібно обмежитись зовнішніми спостереженнями.