Психофізіологічні аспекти адаптації організму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                Контрольна робота

з дисципліни: «Психофізіологія»

за темою: «Психофізіологічні аспекти адаптацій організму»

 Викладач:

 

 

 

 

                                КИЇВ 2013

 

Зміст

 

Вступ

1.Загальні закономірності адаптації.

2. Види адаптації. Психофізична сутність адаптації.

3. Оцінка адаптації. Дезадаптація.

Висновки.

Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         Вступ

Сучасні тенденції розвитку українського суспільства, його демократизація ставлять перед практичною психологією нові завдання. Одним із провідних є адаптація суб’єкта до плинних умов оточуючого середовища. Процес адаптації визначає можливості людини стосовно виживання та діяльності в умовах підвищеної стресогенності зовнішнього середовища, що постійно змінюється. Недостатня адаптованість до дії різноманітних стресорів призводить як до зниження ефективності діяльності людини, так і до виникнення різноманітних нервово-психічних і психосома-тичних захворювань.

  Таким чином, фундаментальна задача сьогодення – домогтися значної гармонізації взаємодії людей з фізичним і соціальним середовищем їх життя, і щоб ця взаємодія не приносила шкоди здоров’ю теперішнього та наступних поколінь. І тут стає очевидним, що при вирішенні даної задачі теорія адаптації відіграє найважливішу роль.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальні закономірності адаптації.

Адаптація або пристосування до умов існування – одне з основних якостей живої матерії. Воно настільки  всеохоплююче, що ототожнюється з  самим поняттям життя. Екологія людини розглядає видову пристосованість. Адаптація – сукупність особливостей певного біологічного виду, що забезпечують його функціональну стійкість при зміні умов середовища, в яких існує цей вид.

   Пріоритет започаткування уявлень про адаптацію належить вченню К. Бернара про сталість внутрішнього середовища. Саме завдяки підтримці такої сталості жива система набуває відносної незалежності від зовнішніх впливів, адаптуючись до навколишнього середовища. Основні положення концепції К.Бернара розвинув У.Кеннон. Саме йому належить введення в науковий обіг для визначення сталості внутрішнього середовища нині широковживаного терміна "гомеостаз". Збереження гомеостазу досягається завдяки процесу адаптації під час взаємодії організму та середовища.   Він розглядав гомеостаз і як внутрішній стан, і як відношення в системі "організм - середовище". Згідно із сформульованим ним принципом гомеостазу всі процеси, які відбуваються в організмі, націлені на збереження стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища.

Існує й інша стратегія адаптації, яка не спрямована на підтримку гомеостазу. Часто підтримується не стан певних структур, а їхня функція. Наприклад, концентрації розчинених речовин в організмі регулюються у розрахунку на підтримку структури і функції ферментів; рН крові регулюється так, щоб при змінах температури не порушувались функції її білків. Результат адаптації в таких випадках – не гомеостаз (сталість стану), а скоріше підтримання функції. Ця стратегія дає змогу цілісному організмові змінювати у певних межах свої структурно-функціональні характеристики при різких зрушеннях середовища, зберігаючи суттєві для себе функції навіть на шкоду функції однієї зі своїх систем.

У найбільш загальному змісті адаптацію  людини можна визначити як процес її пристосування до зміни умов життєдіяльності.

При цьому можна виділити різні рівні адаптації: 1) субклітинний; 2) клітинний; 3) тканинний; 4) окремого органа; 5) окремої системи органів; 6) цілісного організму; 7) груповий; 8) популяційний .

Адаптацію також можна розглядати у двох аспектах – статичному і  динамічному. Статичний аспект відбиває властивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища – рівень її адаптованості. Динамічний – відбиває процес пристосування біосистеми до умов середовища, що змінюються.

Тісно пов’язаними з адаптацією поняттями є резистентність і реактивність. Резистентність – це здатність чинити опір подразненню. Реактивність – це властивість організму відповідати змінами життєдіяльності на впливи зовнішнього середовища. Нервова система відіграє істотну роль у резистентності та реактивності організму, тому, по суті, всі форми темпераменту визначаються індивідуальною реактивністю. Резистентність може бути активною та пасивною. Активна резистентність характеризується здатністю організму перебудовуватися при змінах як умов подразнення, так і умов зовнішнього середовища. Реактивність може проявлятися підвищеною реакцією і зниженою. У формуванні реактивності беруть участь усі відділи нервової системи: рецептори, провідна система, спинний і довгастий мозок, підкірка та кора головного мозку.

 

 

 

2. Види адаптації. Психофізіологічна сутність адаптації.

 

З метою підкреслення домінування тих чи інших компонентів у цілісній системі при здійсненні адаптації, а також з метою зручності при вивченні адаптації людини до певної групи однорідних факторів здебільшого виділяються такі види адаптації, як фізіологічна, психічна, соціально-психологічна, психофізіологічна, професійна.

Фізіологічна адаптація являє  собою стійкий рівень активності і взаємозв’язку функціональних систем, органів і тканин, а також  механізмів управління, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму і трудову активність людини в різних (тому числі і соціальних) умовах існування, здатність до відтворення здорового потомства.

Психічну адаптацію можна визначити  як процес установлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов’язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного й фізичного здоров’я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища.

Соціально-психологічну адаптацію  можна розуміти як аспект психічної  адаптації, що забезпечує організацію  мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних стосунків, урахування оточення і досягнення соціально значущих цілей.

Поняття адаптації за своєю суттю  психофізіологічне. Адже, виходячи з  системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, що переважно відносять до психічної чи фізіологічної сфери, як правило, невід’ємні один від одного та тісно взаємопов’язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно змінюються.

Психофізіологічну адаптацію можна  визначити як процес, який зумовлений зміною в психофізіологічному стані  людини під впливом дезадаптаційних факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємної співдії функціональних підсистем на всіх рівнях цілісної системи "психофізіологічний стан" з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах.

Психофізіологічна сутність адаптації відбивається у таких її основних компонентах:

1) активаційному (органічні й  функціональні витрати, спрямовані  на досягнення значущих для  суб’єкта цілей);

2) когнітивному (перебудови когнітивних  процесів, спрямовані на вироблення  найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація неможлива);

3) емоційному (визначається динамікою емоційних  переживань, що є суб’єктивними  індикаторами ефективності процесу  адаптації);

4) мотиваційно-вольових процесах (забезпечують координацію всіх інших компонентів і напрямів реалізації значущих для суб’єкта цілей і тим самим надають процесу адаптації стійкості й безперервності).

Професійна адаптація являє собою єдність адаптації людини до фізичних умов професійного середовища (психофізіологічний аспект), адаптації до професійних завдань, операцій, що виконуються, професійної інформації і та ін. (професійний аспект), і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (соціально-психологічний аспект).

Можуть виділятись також інші види адаптації: успадкована і набута, пренатальна й постнатальна, індивідуальна і популяційна (видова), універсальна (широка) і спеціалізована (вузька), специфічна й неспецифічна, одинична і загальна, однобічна і різнобічна, внутрішня і зовнішня, цілісна і часткова, умовна і безумовна, потенційна й актуальна, нормальна і стресова, реактивна й активна та інші.

 Фактори, що впливають на успішність адаптації, як правило, поділяють на дві групи: суб'єктивні та фактори середовища. До першої групи відносять вік, стать, фізіологічні й психологічні характеристики людини; до другої - умови праці, режим і характер діяльності, особливості соціального середовища. Адаптація як відповідь на вплив будь-якого одного фактора зустрічається вкрай рідко. Здебільшого на організм впливає група факторів, взаємозалежних і тісно пов’язаних один з одним.

Беручи за основу критерій часу виконання  субмаксимальної роботи можна виділити три якісно різних типи адаптаційного реагування людини: "спринтер", "стаєр" та "проміжний" тип:

♦ перший тип відзначається здатністю людини добре витримувати дію короткочасних і сильних навантажень, але нездатністю протистояти тривало діючим слабким подразникам;

♦ другий - здатністю зберігати  високий рівень стійкості при тривалому впливі слабких за силою подразників і надзвичайною нестійкістю перед сильними нетривало діючими подразниками;

♦ третій - здатністю поєднувати у  своїх реакціях на зовнішні подразники риси реакцій, що властиві першому і  другому типам реагування, які не завжди доповнюють одна одну.

 

 

3. Оцінка адаптації. Дезадаптація.

Фази процесу адаптації.

Перша фаза або “аварійна” – розвивається на початку дії як фізіологічного, так і патогенного фактору  або зміни умов навколишнього середовища. При цьому реагують системи допоміжного значення: кровообіг, дихання, якими керує ЦНС та гормони наднирників, що супроводжується підняттям тонусу симпатичної системи. Наслідком цієї активації симпатико-адреналової системи є такі зміни вегетативних функцій, які забезпечують організм необхідною енергією, немов би передбачаючи у швидкому майбутньому необхідність затрат. Ці попередження є яскравим проявом “опереджувального” збудження. В аварійну фазу підвищена активність допоміжних систем протікає не координовано, з елементами хаотичності. Реакції генералізовані та не економічні і часто перевищують необхідний для даних умов рівень. Число змінених показників в діяльності різних систем дуже високе. Аварійна фаза адаптації проходить на фоні емоційності (від’ємної модальності). Друга фаза – перехідна до стійкої адаптації. Характеризується зменшенням загальної збудливості ЦНС, формуванням функціональних систем, які забезпечують управління адаптацією до нових умов, що виникли. Знижується інтенсивність гормональних здвигів. Під час цієї фази пристосувальні реакції організму переключаються на глибокий тканинний рівень. Гормональний фон видозмінюється, посилюють свою дію гормони кори наднирників – “гормони адаптації”. Третя фаза – фаза стійкої адаптації (резистентності). Допоміжні системи функціонують на вихідному рівні. Тканинні процеси активізуються, забезпечуючи новий рівень гомеостазу, адекватний новим умовам існування. Особливості цієї фази: мобілізація енергетичних ресурсів; підвищений синтез структурних і ферментативних білків; мобілізація імунної системи. В 3-й фазі організм набуває неспецифічну і специфічну резистентність організму. Керуючі механізми скоординовані. Їх прояв зведений до мінімуму. Але в цілому фаза потребує напруженого управління, що обумовлюється неможливістю постійного протікання. Напругу цієї фази називають ціною адаптації.

Під "ціною" адаптації можна  розуміти психофізіологічні витрати  внутрішніх ресурсів, за рахунок яких відбувається процес пристосування. Чим успішніше людина адаптується до певних чинників своєї життєдіяльності, тим, відповідно, нижчою стає для неї психофізіологічна "ціна" адаптації.

Основними показниками "ціни" адаптації  є такі:

1) особистісна "ціна", що  зумовлена змінами в процесі пристосування стійких особливостей особистості;

2) суб’єктивна "ціна", яка відбиває ступінь психічного комфорту-дискомфорту;

3) соматична "ціна", що являє собою показник функціонування фізіологічних підсистем у процесі адаптації і виявляється у різних соматичних симптомах і синдромах.

"Ціна" адаптації до певної  діяльності вважається адекватною при оптимальному співвідношенні між результативністю діяльності та витратами психофізіологічних ресурсів організму людини. Про збільшення такої "ціни" свідчить збереження результативності діяльності за рахунок вичерпання психічних та фізичних резервів організму, збільшення періоду відновлення працездатності до нормального рівня, що може призвести до погіршення стану здоров’я людини й виникнення різноманітних захворювань.

Для характеристики явищ порушення  адаптаційних процесів було введено поняття дезадаптації. Дезадаптація може виникнути внаслідок нетривалих, але сильних впливів середовища на людину, чи під впливом менш інтенсивних, але триваліших впливів. Фізіологічні й психологічні ознаки дезадаптації при цьому відповідають ознакам стресу.

Можна виділити три ступені прояву стану дезадаптації:

♦ перший ступінь - характеризується порушенням процесу адаптації тільки в момент впливу дезадаптаційного фактора;

♦ другий ступінь - характеризується порушенням процесу відновлення адаптаційних функцій організму після впливу дезадаптаційного фактора;

♦ третій ступінь  - характеризуется  порушенням адаптаційних функцій організму  в стані спокою без впливу дезадаптаційного фактора.

Наслідки дезадаптації можуть виявлятись у вигляді різноманітних нервово-психічних та психосоматичних захворювань.

Ефективність адаптації людини пов’язується з такими поняттями як адаптивність та адаптаційні можливості. В узагальненому вигляді співвідношення адаптивності та адаптаційних можливостей є таким: адаптивність - це сама спроможність людини до адаптації, а адаптаційні можливості - це ті властивості, які цю спроможність забезпечують.

Адаптивність - це природжена та набута здатність до адаптації, тобто пристосування до всієї багатоманітності життя при будь-яких умовах.

Наприклад, до адаптаційних можливостей відносять: інстинкти, темперамент, конституцію, емоції, рівень природжених властивостей інтелекту, спеціальні здібності, зовнішні дані і фізичний стан організму; а до проявів високої чи нормальної адаптивності – сприятливі психофізичні дані, високу працездатність, витривалість, стресову толерантність, психічну і фізичну гармонійність, гармонійність природжених і сформованих за життя особистісних якостей. При цьому рівень адаптивності підвищується чи знижується під впливом виховання, навчання, умов і способу життя, а полегшують чи утруднюють адаптацію людини у реальному житті її особистісні особливості, орієнтації, вибір, ієрархія систем цінностей, цілей і потреб, рівень вербального інтелекту і культури, емоціональної експресії і міжособистісних стосунків.