Зміст 
 

Вступ

Поняття про відчуття         

Види  відчуття          

Свідомість  та самосвідомість       

Поняття про методи навчання       

Висновки           

Використана література         
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Протягом  всього свого життя ми набуваємо досвіду, пізнаємо навколишній світ. Першу інформацію про властивості предметів і явищ довкілля отримуємо за допомогою відчуттів. Відчуття – це первинний етап пізнання людиною світу. Наші уявлення суб”єктивні, оскільки кожен з нас унікальний. Отже у нас різні смаки, оцінки, відчуття. Якісні характеристики відчуттів залежить від багатьох факторів: набутого досвіду, емоційного стану та самопочуття, діяльності аналізаторів кожної особистості тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Поняття про відчуття.

    Відчуття  – це суб’єктивне відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу в корі головного мозку внаслідок їх безпосереднього впливу на наші органи чуття.

    Пізнавальний  процес починається з чуттєвого  пізнання, яке є його першим, вихідним етапом: Геракліт (бл. 544-484 рр. до н. є.) вважав, що очі “ більш точні свідки, аніж вуха”, тому й основну роль відводив зору, хоча наголошував, що споглядаючи, іноді помиляються. Це пояснюється тим, що є назовні, на поверхні, і аж ніяк не проникає в сутність існуючого. Хоча, на думку Гете,”...хто не довіряє відчуттям, той дурень і неминуче перетвориться на споглядача, відчуття не одурюють, одурюють судження”.

    Французький філософ П. Гасенді (1592-1655 рр.) зазначав, що відчуття – це єдине джерело  пізнання. Як же відбувається цей процес? Відповідь знаходимо у давньогрецьких філософів Емпедокла (бл. 490-430 рр. до н. є.) та Анаксагора (бл. 500-бл. 428 рр. до н. є.). відчуття виникають внаслідок прямого контакту органів чуття з об”єктом зовнішнього світу. До речі. Саме це визначення й лягло в основу трактування феномена, яким ми користуємося й сьогодні в певній модифікації. У своєму вченні Анаксагор і Емпедокл намагалися охарактеризувати властивості відчцттів. Анаксагор стверджував, що подібне пізнається через подібне, а Емпедокл, що протилежне пізнається через протилежне, різне-через різне. На нашу думку, це поняття “асоціації” та “контраст відчуттів” у сучасному тлумаченні.

    Зір може сприймати об”єкт лише в межах  певних розмірів, а слух вловлює  звуки відповідної висоти тощо, тобто відчуття мають пороги чутливості.

    Значення  чутливості оцінювалося належно  впродовж віків. Окремі вчені навіть дещо перебільшували його. Англійський  філософ Т. Гоббс (1588-1679 рр.) стверджував: “Немає жодного поняття в людському  розумі, яке б не було породжене первісно, цілком або частково в органах чуттів”. Англійський філософ Дж. Локк (1632-1704 рр.) відстоював думку, що всі знання ми отримуємо через відчуття. Від народження душа дитини – “чиста дошка”, на яку життя наносить свої позначки. З ними погоджується німецький філософ В. Лейбніц (1646-1716 рр.). він стверджує, що нічого немає в розумі, що б не пройшло раніше через чуття, окрім самого розуму. Отже, чуттєве пізнання є надзвичайно важливим, бо виступає передумовою раціонального пізнання.

    Чуттєвий досвід – це живлення для нашого мозку. Відомий дослідник К. Борхгревінік розповідав, що перебуваючи в Антарктиді, полярники відчували “сенсорний голод”. “Нам не вистачало світла, руху, повітря. Ми мовби старіли на очах один одного”.

    Щоб запобігти “сенсорному голоду”, який відчувають паціенти, перебуваючи в лікарнях (білі стіни,білі халати, все довкола сіре), збагачують кольорову гаму обладнання, інтер”єру. Однак сенсорне перевантаження теж має певні недоліки.

    В одному з міст штату Нью-Джерсі уже  понад сто років існує традиція кожну неділю оголошувати “тихим днем”. У цей день повністю заборонений рух транспорту по вулицях, вулиці перегороджують важкми чавунними ланцюгами. Наші органи чуття час від часу потребують відпочинку. 

Види  відчуття 

    Сенсорна  чутливість дуже різноманітна. Перелічити всі сенсорні процеси, які притаманні людині та тварині, немодливо.

    С. Яворський, викладач Києво-Могилянської академї, вважав, що будь-яке людське  пізнання залежить від відчуття, що поділяються на зовнішні – зір, слух, нюх, дотик, самк – і внутрішні – уявлення, фантазія, оцінка, пам”ять, сон. Очедно, під внутрішніми учений мав на увазі ті образи, які осіли в нашій пам”яті внаслідок відчуттів.

    Англійський фізіолог Чарльз-Скот Шерінгтон (1857-1952) запропонував всі аналізатори в три системи і виділити три види відчуттів: екстероцептивні, інтероцептивні, пропріоцептивні.

    Залежно від якості подразників, що діють  на аналізатори, відчуття поділяють  на:

• екстероцептивні вічуття (лат. exter – зовнішній і receptor – що, що сприймає) – відчуття, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу і мають рецептори, розміщені на поверхні тіла. До них належать зорові, слухові, смакові, нюхові, дотикі та інші відчуття. За способи подразнення рецептора та їх поділяються на контрактні ( дотикові, смакові й больові ) й дистантні (зорові, слухові, нюхові).
• Інтероцептивні відчуття (лат. interior – внутрішній) – відчуття, що мають рецептори,розміщені у внутрішеіх органах (серці, шлунку, печінці тощо) і тканинах тіла та відображають їх стан. До них належать органічні відчуття(спраги, голоду, неспокою, напруженості).
• пропріоцептивні відчуття (лат. proprius – власний і receptor – той, що сприймає) – відчцття, відчцття, що дають інформацію про рух і положення людського тіла в просторі. Їх рецептори розміщенні в м’язах і суглобах. До них відносять кінестетичні та статичні відчуття.

    Такий поділ відчуттів на види є нечітким, бо деякі відчуття можна водночас віднести до двох груп. У межах межах  кожного з цих видів відчуття поділяються на різновиди залежно від аналізаторів та адекватних їм подразників.

    Адекватними називають подразники, які у звичайних умовах збуджують його (наприклад, світло для ока, запах для носа). Неадекватними є подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які у звичайних умовах не збуджують його(наприклад, запах для ока).

    Залежно від аналізаторів виділяють зорові, слухові , нюхові, смакові, дотикові, температурні, больові, кінестетичні, статичні, органічні  та вібраційні відчуття.

    Є ще група відчуттів, які можуть бути і зовнішніми, і внутрішніми: больові, температурні. 

    Свідомість - одне з основних понять філософії, соціології і психології, що означає здатність ідеального відтворення дійсності, а так само специфічні механізми і форми такого відтворення на різних його рівнях. Свідомість виступає в двох формах: громадській і індивідуальній. Через складність феномену свідомості кожна з комплексу наук, що вивчають його, вносить певну специфіку в самий підхід до визначення свідомості. У філософії при матеріалістичному вирішенні питання про первинність буття або свідомості, свідомість розглядається як усвідомлене буття, як відношення "Я" до "не Я"., як властивість високоорганізованої матерії, що полягає в психічному віддзеркаленні дійсності, як суб'єктивний образ об'єктивного світу. У вужчому сенсі під свідомістю розуміють вищу форму психічного віддзеркалення, властиву суспільно розвиненій людині. При соціологічному підході свідомість розглядається як духовне життя суспільства в сукупності усіх її форм (наука, філософія, мистецтво, моральність, релігія, соціальна психологія). У психології трактується як психічна діяльність забезпечує узагальнене і цілеспрямоване віддзеркалення зовнішнього світу, виділення людиною себе з довкілля і протиставлення себе їй як суб'єкта об'єкту. 

Свідомість  та самосвідомість

     У історії філософії дослідження проблеми свідомості йшли двома шляхами. Перший полягав в описі способів, якими речі дані у свідомості (опис феномену, явища свідомості). Другий - пояснював, як можлива само свідомість, тобто пояснював сам феномен свідомості. У філософії античності і Нового часу ці способи не розрізнялися, а тому вважалося, що якщо описано, як речі існують у свідомості, то питання про його природу вичерпане. Філософія, описуючи спосіб існування речей у свідомості, "розтягувала" в часі і просторі акт свідомості шляхом виділення таких його "кроків", як відчуття, сприйняття, представлення. Філософи вважали, що головною умовою можливості появи індивідуальної свідомості є здатність сформулювати судження "Я є" ("Я мислю, отже, існую", Декарт). Гегель писав, що свідомість є відношення "Я" до світу, але таке відношення, яке доведене до протиставлення і про яке "Я" знає.

     Процес  формування образу у свідомості - це одночасно процес виділення людиною  себе з навколишнього світу, протиставлення себе цьому світу. Маючи образ, людина розрізняє себе і світ. Таке розрізнення і є умова можливості свідомості. Виділення свого "Я" з природи, його протиставлення природі і є початок свідомості. При цьому слід зрозуміти, що цей етап у свідомості не є самосвідомістю. Річ у тому, що образ - це той стан людини, в якій йому стає доступний зовнішній світ. Зміст образу ототожнюється із змістом тільки предметів і речей зовнішнього світу. Образ - це результат спрямованості уваги людини на зовнішній світ, зовні. Про такі акти людина не зосереджується на самому собі, на своєму внутрішньому світі, що, власне, і є самосвідомість. На цьому етапі свідомості людина знає, що його "Я" протистоїть навколишньому світу, але не враховує ще того факту, що усі характеристики світу, образи речей і предметів причетні тим процесам і подіям, які відбуваються в його внутрішньому досвіді. Свідомість стає самосвідомістю, коли "Я" приходить до осмислення того, що усі визначення зовнішнього світу належать не лише йому як такому, але і що сприймає його "Я" (Гегель).

     Необхідно утямити основне: самосвідомість - це процес, коли "Я" виявляє свою безпосередню причетність до знання про світ, коли "Я ставить собі питання, чи можуть знання, що містяться в  досвіді "Я", мати "свободу існувати зовні Я" (Гегель). Свідомість як самосвідомість - це такий стан, коли людині одночасно доступний і зовнішній світ, і він сам. На етапі свідомості без самосвідомості людина визначає своє відношення до світу так: я знаю, я бачу, я відчуваю, я мислю і так далі. Але, коли він говорить "я знаю", його "Я" ще не має самосвідомості. Формула самосвідомості може бути виражена так: "Я знаю, що я знаю", "я мислю, що я мислю" і так далі. Щоб увійти до стану свідомості як самосвідомості, недостатньо просто мислити, просто відчувати, сприймати, переживати: необхідно якось "висвітити" те, що відбувається в мені, звернути на нього увагу, сконцентрувати увагу на внутрішньому світі людини.

     Свідомість  як самосвідомість - це дуже стан, що важко  досягається людиною. Рівень самосвідомості не є константою для усіх людей. Багато хто живе, переважно направляючи свою увагу на зовнішній світ. Їх "Я" не затримується в собі самому, не робить себе предметом свого осмислення. У багатьох просто немає звички, навички зосереджуватися на своєму внутрішньому стані.

Поняття про методи навчання

     Метод (від гр. methodos) – шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання – шлях навчально-пізнавальної діяльності учнів  до результатів, визначених завданнями навчання.

     Процес  навчання реалізується шляхом взаємодії діяльності учителя (викладання) і діяльності учня (учіння). Учитель здійснює різноманітні спроби, які допомагають учням засвоїти навчальний матеріал, сприяє активізації навчального процесу, учень сприймає, осмислює, запам'ятовує тощо цей матеріал. Метод при цьому виступає як упорядкована взаємодія, співробітництво, партнерство. Це дозволяє зробити висновок про те, що під методом навчання слід розуміти спосіб упорядкованої, взаємозв'язаної діяльності учителя й учнів, спрямованої на досягнення завдань процесу навчання.

     Методи  навчання є одним зі найважливіших  компонентів навчального процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати цілі і  завдання навчання, досягнути відповідних  результатів.

     У процесі навчання зв'язок методу з  іншими компонентами взаємозворотний: метод є похідним від цілей, завдань, змісту, форм навчання; водночас він суттєво впливає на можливості їх практичної реалізації. Навчання прогресує настільки, наскільки дозволяють йому рухатись уперед застосовані методи.

     У структурі методів виділяються прийоми. Прийом – це елемент методу. Елементи методів є не звичайною сумою окремих частин цілого, а системою, об'єднаною логікою дидактичного завдання. Зокрема, якщо певний спосіб навчання педагог використовує на уроці тільки для того, щоб зосередити увагу на якомусь питанні змісту матеріалу, то цей спосіб відіграватиме роль дидактичного прийому. А якщо спосіб навчання використовується для з'ясування суті питання, для розкриття змісту матеріалу, то це вже буде не прийом, а метод. Метод є способом діяльності, що охоплює весь її шлях. Прийом – це окремий крок, фазова дія в реалізації методу.

     Метод навчання має дві складові частини: об'єктивну і суб'єктивну. Об'єктивна  частина методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов'язково присутні в будь-якому методі, незалежно від того, який учитель його використовує. У ній відображені найзагальніші вимоги законів і закономірностей, принципів і правил, а також ціль, завдання, зміст, форми навчальної діяльності. Суб'єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами. Питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в методі вирішене не до кінця: одні автори вважають, що метод є лише об'єктивним утворенням, інші, навпаки, – творінням педагога. Безперечним є те, що об'єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високого педагогічного мистецтва.