Поняття і чинники політичної ідентифікації

Об’єктом ідентифікації для  політика може бути не лише посада, а  й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного  джерела психічної енергії („мана” в його термінології).

Перший – архетип енергійності, фізичної сили. Політичні лідери з відмінними фізичними властивостями, гучним голосом або високою енергією у певних суспільствах (Юнг вказує на примітивні) мають значно більше шансів завоювати владу, ніж їх більш фізично слабкі суперники.

Другий різновид „мани” – масові емоції або масові дії, занурення  в які дає людині величезний приплив  енергії і супроводжується регресією  доісторичних стадій людського і  особистісного розвитку. Лідерство, засноване на цьому архетипі, частіше  виникає у часи історичних розломів і криз, які руйнують традиційні соціальні уклади.

Третє джерело „мани” – проектування психічної енергії з метою  психічної розрядки. „Кожного разу, коли людина зустрічається з фігурами, символами та ситуаціями, що мають  архетипічний аналог у душі, відповідний архетип негайно активізується і його психічна енергія проектується на зовнішній об’єкт” [11, с. 37]. Тобто лідер, який зміг стати об’єктом колективних проекцій, отримує у своє розпорядження „ману” унікальної сили.

Нарешті в четвертому випадку лідер може ідентифікуватися з одним з трансперсональних архетипів колективного несвідомого, такими як добро і зло, доброчесність або гріховність, героїзм або злодійство, спаситель або душогуб тощо. Виникнення архетипічної ідентифікації у лідера може спровокувати (і зазвичай провокує) колективне проектування на нього відповідних емоцій і очікувань. Тобто від політика, який самоототожнюється з героїчним образом, суспільство починає очікувати відповідної поведінки і вчинків, пов’язувати з ним свої надії на порятунок.

Свідома ідентифікація  політика з нумінозними (архетипічними) якостями породжує харизматичного лідера, підсвідома – тирана. Різниця між першим і другим – у локусі контролю над підсвідомим змістом. Харизматичний політик здатний управляти силами підсвідомості, тираном управляє його власне або колективне несвідоме. В обох випадках індивід відсуває свої надздібності і велич, однак тиран перебуває під дією самообману.

Політична ідентифікація, сформована через встановлення родинних зв’язків, є цілком „живим” процесом, який актуалізується у соціальній і  політичній взаємодії протягом життя людини. Як вказує О. Резник, „Проведені в США соціологічні дослідження довели, що виборці нерідко приписують власні уподобання партіям, з якими вони ідентифікуються, і зовсім не переймаються тим, чи відповідають їх уявлення реальності” [8, с. 68].

„Політична ідентифікація  зумовлена глибинною потребою особистості  у визнанні з боку „значущих інших”, у груповому захисті, вже з  боку „своїх” – референтних  політичних груп і спільнот” [8, с. 68].

Спираючись на теоретичні підходи іерархізації потреб А. Маслоу і Р. Інглхарта, О. Резник вбачає аналогії між специфічними „політичними” потребами, які можуть стати основою політичної самоідентифікації, з вищими за ієрархією А. Маслоу або „постматеріальними” за концепцією Р. Інглхарта, потребами. „Механізм політичної самоідентифікації індивіда (через самоактуалізацію потенцій людини, що відповідають за „політичні потреби”) спрацьовує лише за умови задоволення нижчих потреб за ієрархією А. Маслоу” [8, с. 66]. В якості релевантних політичній самоідентифікації індивіда потреб О. Резник виділяє також потреби у самопізнанні і гідній самооцінці [8, c. 69].

На теперішній час  єдиного усталеного визначення політичної ідентичності наукою не вироблено. На підставі узагальнення існуючих наукових підходів можемо виділити три рівні політичної ідентичності: змістовний, психологічний і діяльнісний. На змістовному рівні можемо визначити політичну ідентичність як сукупність соціальних установок індивіда щодо себе як суб’єкта здійснюваних соціальних взаємодій політичної спрямованості, яка є результатом соціальних взаємодій індивіда. Політичну ідентичність у психологічному плані можна визначити як ототожнення суб’єктом політичного процесу себе з певною політичною позицією, визнане іншими суб’єктами політичних відносин. Діяльнісний рівень політичної ідентичності розкриває прийняття або відкидання особистістю певних форм політичного життя.

Сутність політичної ідентичності можна визначити як сукупність соціальних установок індивіда щодо себе як суб’єкта здійснюваних соціальних взаємодій політичної спрямованості, як ототожнення суб’єктом політичного процесу себе з певною політичною позицією, визнане іншими суб’єктами політичних відносин, котра може проявлятися у прийнятті або відкиданні особистістю певних форм політичного життя. Формування політичної ідентичності є процесом політичної соціалізації, визначення суб’єктивних дефініцій і політичного протистояння з членами спільнот, які розділяють іншу політичну ідеологію. Необхідною умовою формування політичної ідентичності є протиставлення «себе» і «іншого». Політична ідентичність формується із залученням механізму ідентифікації, тобто механізму самовизначення стосовно тих або інших соціально значимих цінностей, які сприймаються на емоційному й свідомому рівнях у загальному з іншими індивідами просторі соціальних взаємодій. Важливо, що саме у процесі політичної ідентифікації будується міст між індивідуальністю й спільнотою прихильників певної партії, політика або соціального руху.

Значення політичної ідентичності в тому, що вона є передумовою  життєздатності держави, дієвості її політики та повноцінності реалізації національних інтересів.

Теоретична розробка поняття ідентичності у Еріксона породила широкий інтерес до даного поняття і численні спроби вивчити даний феномен емпірично. Політичну ж ідентифікацію можна розглядати як процес самоототожнення індивіда з іншою людиною (політичним лідером), групою (якою може бути партія, політичний рух), зразком політичної поведінки, політичною роллю. Політична ідентифікація нерідко є мінливим утворенням, яке може несподівано трансформуватись, що зумовлено соціально-психологічними чинниками. В основі цих трансформацій лежать психологічні механізми, зумовлені базисними потребами особистості у самоствердженні, самореалізації, у визнанні її окремими особами чи соціальними групами, які мають для особистості референтне значення.

В цілому проблема складності політичної ідентифікації є інтернаціональною. Американські психологи Л.Хьелл та Д.Зіглер зазначають: “Одна з проблем сьогодення – невпевненість в тому, у що вірити і як жити. Молоді люди особливо розгублені перед можливістю вільно обрати цінності, ідеологію та стиль життя в їхньому пошуку такого підходу до життя, який виявиться слушним”[8].

Що тоді сказати про  українську молодь, період формування свідомості якої припав на час краху однієї ідеології та вироблення нових (для України) ідеологічних платформ. Політична ідентифікація полягає у виборі певної політичної платформи, певних політичних поглядів і асимілюванню їх як своїх власних, прилучення до діяльності (або хоча б “співчування”) своїх політичних сил, усвідомлення свого політичного Я, своєї ролі у політичному житті суспільства. Проте поняття політичної ідентифікації інколи вживається у дещо звуженому сенсі. Так, Г.Ділігенський розглядає політичну ідентифікацію як вищу форму політичного вибору, коли людина свідомо ототожнює себе з певними системами цінностей, неформальними чи інституціоналізованими типами поглядів та політичної поведінки [2].

Хотілося б підкреслити, що зводити політичну ідентифікацію лише до свідомих процесів визначення свого політичного “обличчя” не правомірно, адже ідентифікація включає також підсвідомі явища, мотиви, установки. Нерідко вирішальним буває те, що знаходиться десь на межі свідомого і підсвідомого. Далеко не завжди людина може чітко аргументувати, чому їй імпонує та чи інша політична орієнтація і не влаштовує інша.

На політичну ідентифікацію  і особливо її напрямок впливають  певні риси особистості. Особливо такі як рівень активності, конформізму, потреба у владі і домінуванні чи їх відсутності, толерантність, емоційна врівноваженість, відповідальність, наполегливість у досягненні мети, цілеспрямованість та ін.

Політична ідентичність громадян України зазнає комплексної  дії культурно-історичного, етнонаціонального  і регіонального факторів. Всі вони взаємообумовлені і взаємопов’язані. Українська культурно-національна ідентичність є «ідеальним типом», до якого, на підставі спільних інтересів і цінностей, мають тяжіти індивідуальні та спільнотні ідентичності в суспільстві, оскільки без цілісної національно-культурної історичної свідомості єдина українська політична нація є неможливою. Цілісна історична свідомість повинна включати усвідомлення єдності культури історичного шляху українського народу, не лише в минулому, а й у майбутньому. Творення політичної нації в Україні передбачає становлення єдиної національно-культурної ідентичності та забезпечення максимально сприятливих умов для залучення громадян, які є представниками різних культурних, етнічних, мовних груп, до суспільно-політичного життя; повернення нації її культури, історії як провідних чинників формування ідентичності. Вплив етнонаціонального чинника на політичну ідентичність пов’язаний із проблемою повноцінної політичної нації, яка є неможливим без сформованої етнонаціональної ідентичності. Характерною рисою політичної ідентичності громадян сучасної України є істотна різниця не тільки в тому, як відбуваються ці процеси в окремих регіонах, а й у тому, як саме вони проходять серед різних етнічних груп.. Об’єктивними чинниками впливу регіональних ідентичностей на політичний процес в Україні є також ціннісне розмежування за регіональною ознакою та дихотомічний, конфліктний характер регіональних ідентичностей по лінії Схід-Захід, які суттєво сповільнюють процеси формування єдиної політичної ідентичності.

Політична ідентифікація  населення нашої держави складнена  цілою низкою проблем.

По-перше, у нинішніх межах  Україна як політична єдність  сформувалася лише шістдесят років  тому. До цього часу її регіони, розділені  державними кордонами, перебували у складі різних держав протягом століть, а Закарпаття – навіть ціле тисячоліття, що не могло не залишити свого сліду.

По-друге, упродовж століть  наші землі були розірвані цивілізаційно. Основна частина українських  земель, штучно відірвана від західноєвропейської цивілізації, зазнавала впливу євразійської, московсько-православної цивілізації і розвивалася зовсім інакше, ніж землі, приналежні імперії Габсбургів. Якщо в Європі нації сформувалися у національні держави, то євразійська імперія Романових як штучне утворення народів на різному рівні суспільного розвитку трималася на релігійному принципі, намагаючись цементувати всі підневільні народи навколо православного ядра. Фактично на території цієї імперії існувало 5 цивілізацій (православна (євразійська), мусульманська, буддійська, західноєвропейська і північно-азійська). Нема нічого випадкового у тому, що певна частина нашого населення, ідентифікувала себе, насамперед, за релігійним принципом, не розуміючи докорінної різниці між православ'ям київським, орієнтованим на особисте спасіння та православ'ям московським із його химерною ідеєю "Москва – Третій Рим" і войовничою ксенофобією, яка не визнавала жодної толерантності до представників інших конфесій і національних спільнот.

По-третє, на політичну  ідентифікацію накладали відбиток особливості церковного розвитку регіонів. Напевне, ніхто не заперечить, що найвищий рівень національної свідомості і політичної культури проявляють галичани. До цього найбільше спричинилася греко-католицька церква, на чолі якої стояв великий митрополит Андрій Шептицький. Галицький українець іще й нині асоціюється із греко-католиком. Патріотичне греко-католицьке духовенство чимало зробило для того, щоб тамтешня українська людність не була полонізована і зберегла материнську мову. На противагу йому, наслідки підпорядкування у 1686 р. Української православної церкви Московському патріархатові відчуваються й досі.

По-четверте, політична  ідентифікація чималою мірою  залежить від особливостей національного  складу населення. Як відомо, з одного боку помітні значні відмінності між населенням Західного і Центрального регіонів, з іншого – Східного і Південного регіонів.

По-п'яте, політичну ідентифікацію  частини наших громадян ускладнює  їхня приналежність до так званих "російськомовних українців" ("російсько-українців", "україно-росіян") і до "російськомовного населення" взагалі. Феномен "російськомовного населення" як імперський рудимент ніде в колишніх республіках СРСР не був корисним для національного державотворення. Саме таке "російськомовне населення" навіть у республіках Прибалтики ставало опорою різних інтерфронтів, бо, за совєтською традицією, російське й інтернаціональне вважалися синонімами.

Особливістю української  політичної ідентифікації слід уважати  позицію мешканців столиці. На виборах вони голосують так само, як і людність трьох галицьких областей. Попри переважну російськомовність мешканців Києва, феномен столиці зумовлює високий рівень їхнього патріотизму.

Як наукова і практична  проблема політична і національна  ідентифікація українців привертає увагу вітчизняних і закордонних учених. Серед таких публікацій доцільно, на наш погляд, назвати книгу британського історика Е.Вілсона [1], в якій, поряд з іншими, досліджуються також проблеми політичної та національної ідентифікації українців після проголошення незалежності. Вчений, як правило, використовує безпосередньо наші вітчизняні матеріали, що вигідно відрізняє його від інших закордонних дослідників, які нерідко спираються на упереджені російські джерела про Україну.

Політична ідентифікація пов'язана з національною ідентифікацією, що підтверджує досвід народів Європи.

Політична ідентифікація  наших громадян органічно пов'язана  із творенням української політичної нації.Творення української політичної нації вимагає розв'язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.