Политическое лидерство как психологический феномен

По  дисциплине: Политическая психология                                                                                      На тему: Политическое лидерство как психологический феномен

     

 

 

 

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

Політичне лідерство як психологічний феномен………………………………..4

Висновки  ………………………………………………………………………...18

Список літератури……………………………………………………………….19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Лідерство — закономірне соціальне явище. Наймасовіше воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів для виконання спільного завдання. На відміну від керівництва таке лідерство виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане насамперед з особистими відносинами між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет.

Окремого  розгляду потребує проблема політичного  лідерства.

Політичний  лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.

Проблему  лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.

У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки XX ст. Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.

Нині за умов принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються в багатьох країнах, інтерес до проблеми лідерства значно підвищився.

Лідерство — феномен надто неоднозначний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політичне лідерство як психологічний феномен

У системі політичних відносин, політичного процесу суттєве значення має розгляд лідерства саме як психологічного феномена.

Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політолог А. Боднар так  диференціював суб'єктів політичного процесу:

• громадяни, які фактично жодною мірою не впливають на політику, політичну життєдіяльність. Таких громадян у кожній країні багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;
• громадяни, які входять до складу громадських організацій, навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;
• громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об'єднань;
• громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці доволі помітна;
• професійний політик, для якого політична діяльність — це задоволення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;
• політичний лідер як найвища посадова особа в політичній, суспільній життєдіяльності (президент, прем'єр-міністр, спікер та ін.).

Основними є такі риси політичного лідера:

• здатність виражати і відповідно обстоювати погляди певної груди;
• наявність власної політичної програми;
• висока ерудованість, освітня підготовка;
• політична воля;
• політична культура;
• здатність до поєднання теорії і практики, політичного прогнозу;
• вміння організовувати діяльність інших людей;
• популярність;
• висока моральність, такт;

• доступність, комунікабельність, ораторські здібності.

Розглянемо  природу лідерства.

Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни з оптимальним результатом.

Лідер — це член групи, що спонтанно висувається  на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин.

Лідерство можна  розглядати в широкому розумінні  як здатність впливати на інших та стан спільної діяльності й у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі та за багатьма якостями переважає інших.

Питання лідерства  взагалі, його місця в суспільстві  минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів, зокрема, у сучасній Україні постійно турбують громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.

Позаяк серед інших  проблем становить інтерес саме психологічний аспект проблеми лідерства, розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом належить до так званої чиказької психологічної школи політики. Представники цієї школи здійснили багато досліджень з політико-психологічних проблем лідерства, особливо щодо відносин лідера з оточенням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.

Доволі відомою  є також психологічна концепція  лідерства так званої франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім часом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:

• історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;
• масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;
• класовість — інтереси якого класу, соціальної групи обстоює лідер;
• ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний", "стабілізуючий", "дисфункціональний";
• здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або з певних обставин;
• ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.

Своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий український політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який незалежно від формального рангу учасник політичного дійства, процесу, який намагається і здатний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (у межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним конкретних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 р., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.

Статус політичного  лідера, як і лідера загалом, можна розглядати з різних позицій:

• функціонально-рольового (йдеться про певний статус, завойований будь-яким членом групи, колективу);

• професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно  конкретної предметної сфери діяльності);
• морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера);
• самооцінного (цей статус доволі своєрідний, позаяк оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї).

Оригінальне подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію.

За змістом діяльності:

• лідер-натхненник;
• лідер-виконавець;
• лідер-натхненник і виконавець водночас.

За функціями, які виконує лідер. Так, відомий російський соціальний психолог Ю. Ємельянов вирізняє такі основні функції лідера:

• лідер-адміністратор {виконує координаційні, організаційно-розпорядчі функції);
• лідер-планувальник (розробляє засоби, методи, шляхи досягнення групою певної мети);
• лідер-політик (встановлює мету і основної лінії поведінки групи);
• лідер-експерт (людина, що є джерелом найдостовірнішої інформації);
• лідер - представник групи в зовнішньому середовищі (офіційна особа групи, що є представником групи в зовнішньому середовищі);
• лідер — джерело заохочень і покарань;
• лідер-приклад;
• лідер — символ групи;
• лідер як фактор, що скасовує індивідуальну відповідальність;
• лідер — провідник світогляду;
• лідер-"батько";

• лідер — хлопчик для побиття.

За стилем керівництва:

• авторитарний;
• демократичний;

• такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.

За характером діяльності:

• універсальний;
• ситуативний.

Лідерство —  явище доволі індивідуалізоване, однак  типи політичних лідерів розрізняють за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

• прагненням до влади;
• джерелами керівництва;
• функціями в політичній системі;
• політичною активністю;
• ставленням до власної компетенції.

Домінуючим  критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади. Вважають, що із загальної чисельності громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажає її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, надає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За розглядуваним критерієм вирізняють два типи політичних лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. Обидва типи прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він прагне досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують прагнення до влади революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо. Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: ті, що керуються в політиці суто внутрішніми чинниками, і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переконані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної компетенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести людство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причина можливих невдач не в них, а в інших людях, організаціях, підступності їхніх супротивників тощо.

Третім критерієм  визначення типу лідера є певні функції в політичній системі, які виконує лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел вирізняє три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лідери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністратору властива ієрархічність у відносинах, він часто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшого тип лідера харизма-тичного, що стає улюбленцем мас за рахунок ефективного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів політичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.

Четвертим критерієм  класифікації типів лідера є їх політична активність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих правоносіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Проте насправді така активність — насамперед демонстрація дії, самореклама.

П'ятим критерієм  типології лідерства є ставлення лідера до власної компетенції. З цією типологією докладніше ознайомимося далі.

Розглянемо  окремі конкретні типологізації  лідерства.

За мотивацією діяльності розрізняють традиційних, легальних (бюрократичних) та харизматичних лідерів.

Традиційні  лідери діють, як зазначалося, за принципом "так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичні  лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабливості ідей, які він декларує.

За масштабами політичної діяльності лідерство має  кілька рівнів.

Перший і найпоширеніший — рівень малої групи (оточення президента, керівника парламенту, лідера політичної партії).

Вищий рівень — лідерство е політичному русі певної соціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю використовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії великої групи людей.