Контроль та оцінка у педагогічній взаємодії

Колоквіуми (від лат. Colloquium - розмова, бесіда) є важливою фор­мою тематичної перевірки й оцінювання знань студентів. Головне за­вдання колоквіуму - мобілізувати студентів на поглиблене вивчення провідних тем або розділів курсу. Ефективність його проведення за­лежить від комунікативної майстерності викладача в налагодженні професійно-педагогічного спілкування за результатами самостійної навчальної роботи студентів. Мета колоквіуму - допомогти студентам глибше розібратися в теорії питання, стимулювати їхню дослідницьку роботу.

Консультації' з контрольними функціями бувають таких видів: а) кон­сультації, на яких викладач перевіряє конспекти першоджерел, самостій­ну роботу студентів над допоміжною літературою, допомагає їм сформу­лювати необхідні узагальнення; б) консультації-відпрацювання для сту­дентів, які пропустили лекції, семінарські заняття.

Міжсесійний контроль сприяє ритмічній роботі студентів, вироблен­ню в них уміння чітко організувати свою працю, а також дає змогу викла­дачеві вчасно виявити тих, хто «пасе задніх», допомогти їм активізувати свою роботу та організувати індивідуальні творчі заняття для найпідго-товленіших студентів. Результати міжсесійного контролю використову­ються для внесення відповідних змін до матеріалу, що вивчається на лек­ціях, змісту консультацій, індивідуальної роботи зі студентами, завдань для контрольних робіт і колоквіумів.

Провідне місце в системі контролю навчальної роботи студентів по­сідає підсумкова перевірка: заліки, курсові та державні іспити, результати яких використовуються для визначення загальної успішності студентів. Підсумкова перевірка є обліком успішності студентів наприкінці семе­стру або навчального року. Заліки, іспити, курсові та дипломні роботи, виробнича і педагогічна практика традиційно вважаються основними формами підсумкового контролю навчальної роботи студентів.

Заліки ― це підсумкова форма перевірки результатів виконання сту­дентами практичних, лабораторних, курсових робіт (проектів), засвоєння ними матеріалу семінарських занять, результатів практики.

Заліки, як правило, проводять у формі співбесіди викладача зі студен­тами. Співбесіди можуть бути індивідуальними. Під час заліку викладач констатує факт виконання або невиконання студентами необхідних робіт. Якщо студент якісно і систематично працював протягом семестру, викла­дач може поставити йому залік «автоматично».

Іспити складають, як правило, за білетами, затвердженими кафедрою. На консультаціях перед іспитом викладач знайомить студентів з екзаме­наційними білетами. Буває, проводять іспити за білетами у вигляді віль­ної бесіди. При цьому запитання білета є стрижнем такої бесіди, а оцінка оголошується як її підсумок. Це сприяє створенню атмосфери довіри та взаєморозуміння між екзаменатором і студентом.

У деяких вищих навчальних закладах (із врахуванням специфіки кур­су) практикують проведення іспитів без білетів. Іспит із «відкритим під­ручником» розрахований насамперед на перевірку вміння швидко зна­йти необхідну інформацію, користуватися додатковою літературою, до­відниками, навчальними посібниками тощо. Його доцільно проводити зі складних і великих за обсягом дисциплін.

Практичний іспит найчастіше зводиться до виготовлення студентами натуральних об'єктів, їхніх схем, рисунків, макетів тощо. Такий іспит звичний для студентів, які навчаються на художньо-мистецьких спеці­альностях, а також із фізичного виховання.

Іспит-«автомат» викладачі часто практикують щодо студентів-відмін-ників, які систематично й успішно працюють протягом навчального року (семестру). Використання його стимулює активну навчально-пізнаваль­ну роботу студентів, зміцнює трудову дисципліну, виховує систематич­ність і наполегливість у навчанні.

Курсові роботи (проекти) студенти захищають на засіданні кафедри або перед спеціально створеною комісією.

Державні випускні іспити приймає державна екзаменаційна комісія (ДЕК) у заздалегідь визначеному й затвердженому складі. Крім держав­них екзаменів, студенти-випускники захищають перед ДЕК дипломні ро­боти (проекти), магістерські роботи.

Оцінка (у кількісному вираженні) - встановлення відповідності кіль­кісно-якісних характеристик роботи студента щодо певних поставлених вимог. Педагогічна оцінка ― це визначення рівня засвоєння студентом знань, умінь і навичок відповідно до вимог навчальної програми. Мова повинна йти про визначення якості роботи. Питання складне, тому зараз обговорюється новий підхід до визначення якості, адже ре­зультати тільки академічних знань не можуть бути головним показником якості вищої освіти. До цього слід враховувати таке:

        здатність до самоосвіти;

        сформованість стійкої мотивації пізнання ― потреби в набуванні знань;

        усвідомленість необхідності освіти впродовж усього життя;

        ступінь розвитку особистості (розвиток професійних якостей фахів­ця);

        рівень вихованості особистості (культура поведінки) та ін.

3. Основні критерії оцінки знань

Якість освіти є співвідношенням мети та результату освітньої діяль­ності. Відповідно до вимог Болонського процесу, в підсумкову оцінку включено такі види навчальної роботи студента: 5% – відвідування лек­цій; 25% – відвідування семінарських занять; 45% – якість самостійної навчальної роботи; 25% – екзамен. Оцінка «відмінно», якщо студент на­брав 91-100%; «добре» – 71-90%; «задовільно» -51-70%; «залік» – 70%. Якщо не виконані завдання самостійної навчальної роботи, до екзамену студент не допускається.

При оцінюванні студентів необхідно виявити:

        рівень володіння теоретичними знаннями;

        рівень умінь застосовувати теоретичні знання під час розв'язання за­дач і вправ різного типу;

        рівень володіння практичними вміннями під час виконання завдань практикуму;

        зміст і рівень творчих робіт студента.

При оцінюванні теоретичних знань студентів аналізують також такі показники:

        обсяг відтвореної інформації та її співвіднесення з обсягом, отрима­ним під час лекцій та інших видів аудиторних занять;

        обсяг інформації, здобутий самостійно;

        глибина розуміння положень теорії, взаємозв'язок між ними;

        системність та узагальненість уявлень студентів про навчальний курс загалом;

        характеристика відповіді (цілісність, логічність, точність формулю­вань, осмисленість, упевненість, аргументованість положень);

        здатність студента доводити конкретні положення теорії;

        ступінь самостійності під час відповіді;

        рівень володіння мисленнєвими операціями;

        характер помилок і здатність їх виявляти.

Зараз обговорюється питання про доповнення критеріїв оцінювання наявністю професійних якостей. Наприклад, якість виконання самостій­ної навчальної роботи свідчить не лише про вміння студента навчатися, а й про ставлення до роботи, про рівень інтелектуальної культури тощо. Ставиться питання про зміну принципів конструювання підручників, які мають виконувати роль інтелектуального самовчителя і самоконтролю.

Педагогічне оцінювання може бути також моральним схваленням або осудом роботи студента відповідно до етичних норм. Педагогічна (ви­ховна) впливовість оцінки викладача залежить, з одного боку, від його авторитетності, а також від умотивованості та обгрунтованості оцінки, а з іншого ― від ставлення студента до навчально-професійної діяльності, від мотивації учіння.

Дієвість педагогічного оцінювання залежить також від ставлення сту­дента до всіх елементів оцінювальної ситуації. Педагогічна оцінка тоді буде обґрунтована й об'єктивна, коли оцінне судження стосується моти­вів діяльності студента, всієї системи його роботи.

Оцінка в балах (у вищій школі чотирибальна), з одного боку, проста при застосуванні, з іншого ― важко позбутися суб'єктивізму, складно диференціювати рівень підготовки студентів. Треба також враховувати якість знань, уміння застосувати їх на практиці та творчість студента. Наприклад, на Кубі 100-бальна система оцінювання студентів, до того ж перевіряють не тільки знання, а й почерк студентів, культуру оформлення роботи тощо.

Підвищувати контроль за виконанням студентами самостійної на­вчальної роботи протягом усього навчального року.

Сприяти розвиткові у студентів відповідальності за якість профе­сійної підготовки, розвивати в них рефлексію, здатність до самоконтро­лю і самооцінки, підвищувати вимогливість до себе як до майбутнього фахівця.

При оцінюванні студентів потрібно створювати ситуації успіху, а для цього у викладача повинні бути такі професійні вміння: мотивувати діяльність, оголошувати індивідуальні достоїнства, створювати прості інструкції до дій, зіставляти попередні успіхи студента з теперішніми, деталізувати результати діяльності, педагогічно навіювати та ін.

Основні вимоги до педагогічного контролю та оцінки такі: об'єк­тивність, систематичність, всебічність. Ці вимоги не викликають ні в кого нія­ких заперечень, але є такі нюанси, над якими потрібно замислюватися, зокрема:

Що ми перевіряємо в кожному конкретному випадку ― знання, вміння, творчість студента?

Якщо перевіряємо знання, то які вимоги висуваємо до самого рівня засвоєння (репродуктивний характер, самостійність мислення, вміння пояснювати факти та ін.)? Чи враховуємо такі якості знань, як кон­кретність і абстрактність, системність, узагальнення, гнучкість і дивергентність мислення?

Як співвіднести критерії оцінювання із необхідністю вра­ховувати індивідуальні особливості студента, наприклад, якості його розуму?

Як усунути при оцінюванні студента такі помилки сприймання, як «ефект ореолу», логічні помилка, поблажливість, тенденційність тощо?

Зараз широко застосовують тестову перевірку. Вважається, що так ми можемо уникнути суб'єктивності в оцінюванні. Проте чи всі тести перевіряють знання та рівень їх засвоєння? Наприклад, американський учений А. Левітов виступає з критикою тестів для перевірки знань від­повідно до сучасних вимог.

Система педагогічного контролю та оцінки повинна сприяти розвитку в студентів самоконтролю і самооцінки. Самооцінювання є необхідним елементом особистісно-орієнтованої методики навчання. Проте як нада­ти самооцінці елемента об'єктивності? У багатьох студентів виникають труднощі, коли їм надається можливість самому оцінити свою відповідь. Самооцінка студента досить делікатна справа: високі оцінки сприйма­ються як належні, а негативні викликають у багатьох студентів обурення. Вони реагують на це психологічним захистом. Негативна оцінка не при­ймається, а відкидається та може проектуватися на оцінку особистості викладача зниженням його авторитету.

Проте є також і такі студенти, які не можуть психологічно захистити себе від негативної оцінки: у них погіршується настрій, знижується са­мооцінка, зникає інтерес до навчання. Тоді як бути в цій ситуації з об'єк­тивністю? Важливо, щоб студент сам побачив свої хиби. Для цього по­винна бути конкретна мотивація, оцінюватися має відповідь студента, а не його особистість. Треба говорити про хороше, вказувати на позитивнее. Негативною повинна бути оцінка результатів діяльності студента, а не звинувачення його як особистості.

Традиційний підхід до реалізації функції контролю та оцінки не дає можливості характеризувати рівень особистішого зростання майбут­нього фахівця, який визначається лише гіпотетично на основі стану роз­витку когнітивної сфери (переважно знання, частково вміння і навички їх практичного застосування). Але ж є для прикладу такі факти, коли сту­дент - відмінник, а працювати з класом, знайти індивідуальний підхід до учня не може, не користується у вихованців авторитетом і, навпаки, на­віть із оцінками «добре» і «задовільно» в дипломі можна стати хорошим педагогом, вихователем, мати авторитет у дітей.

Через це актуальною стала проблема критеріїв і показників особистісного зростання студентів під час навчання у вищій школі. Настав час розробити психодіагностичну процедуру визначення (відповідно до про­фесійної моделі) професійних якостей особистості майбутнього фахівця, особливо для майбутніх педагогів, яких чекає праця з дітьми і студентами.

Основними критеріями оцінки випускників вищої школи є відповід­ність професійної підготовки студентів вимогам професійної діяльності, тобто випускник повинен бути професійно компетентним. На жаль, і за­раз основна увага у вищій школі спрямована на знання, уміння і навички студентів, а не на кваліфікаційні характеристики фахівця.

У дидактичній літературі виділяються дві умови якісного виявлення знань учня:

1)  Студенту ніхто не заважає (викладач і група коментують відповідь потім);

2)  Створюється обстановка, що забезпечує найкращу роботу його інтелектуальних сил.

Переривати студента можна тільки в тому випадку, якщо він не відповідає на запитання, а ухиляється вбік. При оцінці відповіді студента звертають увагу на правильність і повноту відповіді, послідовність викладу, якість мови.Прийоми усної перевірки використовуються на різних етапах семінару. Вибір тих чи інших прийомів багато в чому визначається метою і логікою семінару.

Висновки

Отже, загальна оцінка результатів навчання студента складається з оцінки декількох окремих (часткових) результатів: найбільш очевидний ― це набування студентом знань, умінь і навичок; тренування (розвиток) загальних здібностей до навчання і самоосвіти; емоційне враження від занять: задоволений собою або розчарований, упевнений або невпевнений у собі; залишається слід на взаєминах із викладачем (задоволеність - незадо­воленість один одним, прихильне або конфліктне ставлення). Таким чином, успішність професійної підготовки фахівця з вищою освітою залежить від якості виконання всіх функцій педагогічного управ­ління навчальним процесом.