Етапи розвитку психології як науки

   Знання історії психології і етапів її розвитку необхідні для більш глубокого розуміння її основи. Студент, не вивчивши становлення психологїї як науки, не сможе зрозуміти існуючі зараз теорїї. Вони св’язані з минулими теоріями і науками, витікають із них. Без знання історїї неможливе знання сучасної психологїї.

   Психологія  на шляху до самостійної науки  пройшла тривалий шлях, і лише всередині XIX ст. з розрізнених знань вона стала самостійною наукою. Однак  і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були цілковито позбавлені ознак науковості. Вони прорізувалися в надрах інших наук, зокрема філософії, медицини, природознавства, у різних явищах соціальної практики та ін. У цьому вічному пошуку людства науково-психологічна думка дедалі більше набувала значення і сили, усвідомлюючи свій предмет.

   Вживання  слова "психологія" (від давньогрецьких слів "psyche" (душа) і "logia" (розуміння, знання) уперше зафіксовано в західноєвропейських текстах XVI ст. Поступово слово "психологія" ввійшло до буденного вжитку.

   Психологами тоді називали знавців душі, людських пристрастей і характерів. Такі психологи  користувалися життєвими знаннями. Наукове знання відрізняється від  життєвого тим, що воно, спираючись на силу абстракції і загальнолюдського  досвіду, відкриває закони. Психологія за своїми теоретичними досягненнями і практичними спробами змінити життя поступається, зокрема, точним наукам. Адже психологічні явища набагато складніші ніж, наприклад, фізичні, їх важче пізнати. Недаремно великий фізик Альберт Ейнштейн, ознайомившись із дослідами великого психолога Жана Піаже, зазначив, що вивчення фізичних проблем - це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.

Методи : порівняння, узагальнення та аналіз.

   Зміст

   Вступ......................................................................................................................3

   1. Основні  підходи до визначення історичних  етапів розвитку психологічної  науки............................................................................................................................4

   2. Психологія  як наука про душу. Міфологічний  та філософський періоди...6

   3. Психологія  як наука про свідомість..............................................................14

   Висновки..............................................................................................................17

   Список  використаної літератури.......................................................................19

   Вступ

   Психологія - одна з наук про людину, людські  спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки, її взаємодію з внутрішнім і зовнішнім психічним, а також сутність і зміст останніх.

   У наш  час психологія одержала змогу для  подальшого наукового продуктивного розвитку в різних напрямах. Які особливості психології як науки?

   По-перше, психологія - наука про найскладніше явище -психіку, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило, про внутрішнє і зовнішнє психічне та їхню взаємодію.

   По-друге, психологія є однією з наймолодших  наук. Умовно її наукове становлення  пов'язують з 1879 роком, коли німецький  психолог В. Вундт у Лейпцизі створив  першу у світі Лабораторію  експериментальної психології. Однак  у практичній площині психологія є однією із найдавніших, оскільки її застосовували ще в сиву давнину, коли наші предки готувалися до полювання, війн тощо. У кожному племені, фактично, були свої практичні психологи - це заклинателі, шамани, пророки, чаклуни, ясновидці та ін.

   По-третє, наукова психологія відрізняється від побутової, народної і релігійної, тому що використовує більш фундаментальний і різноманітний інструментарій для здобування знання, прагне до узагальнень, дає змогу побачити загальні закономірності розвитку особистості й групи. Наукові знання не мають інтуїтивного характеру, а є більш раціональними й усвідомленими. Отже, наукова психологія володіє унікальним фактичним матеріалом, недоступним жодному іншому носію. По-четверте, психологія є наукою розгалуженою, оскільки має десятки галузей. 

   По-п'яте, психологія має унікальне практичне  значення для будь-якої людини та діяльності, у тому числі й психолога-практика.

   1. Основні підходи  до визначення  історичних етапів  розвитку психологічної  науки

   Вживання  слова «психологія» (від давньогрецьких слів «psyche» (душа) і «logia» (розуміння, знання) уперше зафіксовано в західноєвропейських текстах XVI ст. Поступово слово «психологія» ввійшло до буденного вжитку.

   Психологами тоді називали знавців душі, людських пристрастей і характерів. Такі психологи користувалися життєвими знаннями. Наукове знання відрізняється від життєвого тим, що воно, спираючись на силу абстракції і загальнолюдського досвіду, відкриває закони. Психологія за своїми теоретичними досягненнями і практичними спробами змінити життя поступається, зокрема, точним наукам. Адже психологічні явища набагато складніші ніж, наприклад, фізичні, їх важче пізнати. Недаремно великий фізик Альберт Ейнштейн, ознайомившись із дослідами великого психолога Жана Піаже, зазначив, що вивчення фізичних проблем - це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри.

   Психологія  на шляху до самостійної науки  пройшла тривалий шлях, і лише всередині XIX ст. з розрізнених знань вона стала самостійною наукою. Однак  і в попередні епохи уявлення про психіку (душу, свідомість, поведінку) не були цілковито позбавлені ознак науковості. Вони прорізувалися в надрах інших наук, зокрема філософії, медицини, природознавства, у різних явищах соціальної практики та ін. У цьому вічному пошуку людства науково-психологічна думка дедалі більше набувала значення і сили, усвідомлюючи свій предмет.

   В історії  психології, яка досліджує процес становлення психологічних знань  та уявлень, виокремлюють кілька основних підходів до визначення меж та етапів розвитку психології.

   Відповідно до першого підходу, психологія має тривалу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX ст. (Г. Еббінгауз). Розвиток психології поділяють на два етапи: передісторія (до кінця першої половини XIX ст.) та історія (з другої половини XIX ст.).

   Представники  другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки потрібно розділити  на три етапи:

   1-й  етап - донаукова (міфологічна) психологія - коли панували анімістичні уявлення  про душу;

   2-й  етап - філософська психологія - коли  психологія була частиною філософії, об'єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);

   3-й  етап - власне наукова психологія, з другої половини XIX ст. (тобто  саме тим часом, коли, за Еббінгаузом,  починалася вся історія психології). Цей період пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії. Цей підхід сьогодні є найпоширенішим. Недолік його у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.

   Третій  підхід - культурологічний - розвиток психологічної  науки розглядає в контексті  розвитку людської культури загалом. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, яку розробив український учений В. А. Роменець. Згідно з цим підходом, етапи розвитку психології виокремлюють за історичними епохами: психологія Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологія Відродження, психологія епохи Бароко, психологія Просвітництва, психологія Сцієнтизму (епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми, її назва походить від лат. «scientia» - наука, і відображає ту рушійну силу, яку має наука в сучасній культурі).

   Такий поділ історії психології є доцільним, оскільки в психології кожної історичної епохи були суттєві відмінності, акценти на тих чи інших психічних явищах. Психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя наголошувала на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до Просвітництва - на мотиваційних, а у XIX - XX ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

   Проте, на наш погляд, розвиток психологічної  науки можна розглядати також  залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу; другий - як науку про свідомість; третій - як науку про поведінку; четвертий - як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взаємодії людини зі світом[5, c. 14-16].

   2. Психологія як  наука про душу. Міфологічний та  філософський періоди

   Розуміння психології як науки про душу охоплює  найбільший її період.

   Найперші  з відомих нам уявлень про  душу належать до архаїчного суспільства (Міфологічний період) і їх можна  позначити терміном анімізм. Анімістичні  уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували з матерією. Душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди й тварини, а й рослини, і навіть камені. Стародавні уявлення про навколишній світ були пов'язані з анімізмом (від лат. «апіта» - душа, дух) - вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» або «примар», які покидають людське тіло з останнім подихом, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), вони безсмертні і вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом «психе», що й дало назву науці «психологія».

   Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність  наперед визначеної долі, протистояти  якій було марно. Магію, яка нібито протистояла  фатуму, насправді вважали також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини зі світом та суспільним оточенням.

   Міфологічна картина світу, згідно з якою тіла заселяють душі (їхні «двійники» або  «примари»), а життя залежить від  свавілля богів, століттями панувала в  суспільній свідомості.

   Згодом  відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грец. «hyle», що означає речовину, матерію і «zoe» - життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не робили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії (праматерії). Однак нове філософське вчення стало значним кроком на шляху пізнання природи психічного, стало альтернативою анімізму (хоча він і після цього впродовж сторіч, аж до наших днів, знаходив безліч прихильників, які вважають душу зовнішньою для тіла сутністю). Гілозоїзм уперше розглянув душу (психіку) з погляду загальних законів єства, усталив непорушний і для сучасної науки постулат про початкову залученість психічних явищ у кругообіг природи.

   Плозоїст  Геракліт душу («психею») вбачав в образі іскри космосу - «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе». Але в устах філософа це зовсім не означало, що пізнати себе - значить зануритися вглиб власних думок і переживань, які відволікають від усього зовнішнього. «Якими б дорогами не йшов, не знайдеш меж душі, такий глибокий її Логос», - учив Геракліт[8, c. 21-22].

   Термін  «логос», який увів Геракліт і який вживають донині, має тепер чимало значень. Але для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосм) окремої душі подібний до макрокосму всього світоустрою. Тому осягати себе (свою психею) - значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському перебігу речей виткану із суперечностей і катаклізмів динамічної гармонії.

   Згідно  з поглядами Демокріта, самі боги - ніщо інше як сферичні скупчення вогненних  атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші  з них - атоми вогню. Вони утворюють  душу.

   Єдиним  і для душі, і для космосу  він визнав закон, згідно з яким немає безпричинних явищ, усі вони - невідворотний результат зіткнення атомів, що безперервно рухаються. Випадковими здаються події, причин яких ми не знаємо. Так з'явився принцип причинності, який потім назвали детермінізмом. Саме завдяки йому розвивалося наукове знання про психіку.

   Для медика Гіппократа важливо було знати будову живого організму, причини, від яких залежать здоров'я і хвороба. Такою  причиною Гіппократ вважав пропорцію, у якій змішані в організмі  різні «соки» (кров, жовч, слиз). Різну пропорцію цих соків в організмі було названо темпераментом. Тому з ім'ям Гіппократа пов'язують назви чотирьох темпераментів, що дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (слиз). Для подальшої психології цей пояснювальний принцип, попри всю його наївність, мав важливе значення. Недаремно назви темпераментів збереглися дотепер. По-перше, було висунуто гіпотезу, відповідно до якої численні відмінності між людьми можна вмістити в дещо загальну картину поведінки. Тим самим Гіппократ поклав початок науковій типології, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальні відмінності між людьми. По-друге, джерело і причину відмінностей Гіппократ шукав усередині організму. Душевні якості було поставлено в залежність від тілесних. Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали, тому типологію Гіппократа називають гуморальною (від лат. «humor» - рідина).