"justify">    При цьому шляхи вияву активності можуть бути різними: оптимальне використання природних здібностей і можливостей  індивіда, віднайдення оптимально-індивідуального  темпу життя, визначення своєчасності прилучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і обумовлює активність.

    Активність  – багатомірна категорія. Вона реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів взаємодії та спілкування. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного „Я”, нової установки, а також потреби у нових соціальних та міжособистісних відносинах.

    Отже, в основі особистості лежать прийняті нею цінності. Вони й регулюють  індивідуальну поведінку, забезпечують власну соціально-моральну активність [1].

    Коли  йдеться про активність особистості  в міжособистісному спілкуванні, то мається на увазі активність всіх учасників комунікативного процесу  – тобто взаємовплив, який відбувається тоді, коли його результатом є зміна  в соціальній поведінці партнерів по спілкуванню. Однак не в кожному випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови, коли: зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття цінностей, дозволяє особистості задовольнити певні потреби та цілі спілкування; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу в учасників взаємодії [5].

    Психологія  впливу однієї людини на іншу – це проблема змін, що відбуваються у індивідів в результаті впливу. Сутність особистості у процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі „впливів”. Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи складовою часткою групи, вони не можуть уникнути комфортного або дискомфортного впливу оточуючих.

    Отже  можна констатувати, що суб’єкт  А і суб’єкт Б є учасниками соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного, а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Для прикладу, якщо суб’єкт А прагне змінити поведінку, почуття або думки іншої людини, то він стає стимулом, агентом впливу. В іншому випадку агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії – суб’єкт Б, якщо проявить ініціативу у розв’язанні того чи іншого завдання. При цьому значущим психологічним чинником є підтримка суб’єктом А ініціативи суб’єкта Б, що дасть можливість для спільної самореалізації, вияву їх здібностей та можливостей.

    Включаючись у сферу впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають співучасниками обміну інформацією, дії з метою  підвищення її ефективності та продуктивності праці в групі, а також з метою підвищення власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб’єкт А із того, хто впливає, стає тим, хто зазнає впливу. Така ж ситуація спостерігається і з суб’єктом Б.

    Натомість вплив може бути і одностороннім  – без зворотного зв’язку. Тобто суб’єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації від суб’єкта Б, бо вона може бути не тільки позитивною, але й негативною, що часто-густо й трапляється, оскільки все залежить від різних обставин. Він також не зацікавлений у підвищенні авторитету суб’єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні з боку суб’єкта А творчості, ініціативи, пропозицій тощо суб’єкта Б, їх відхилення, неприйняття, заперечення. Для самого ж суб’єкта А це може обернутися втратою або навіть руйнацією авторитету. [13]

    Оскільки  кожен з учасників спілкування  сприймає іншого як суб’єкта, то відбувається не лише взаємовплив, але й взаємний обмін реакціями, що підкріплює або  змінює поведінку співрозмовників, активізуючи в такий спосіб їхні зусилля для досягнення мети спілкування (схема 3).

    Загалом активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і  контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості у  її активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що виникають  у житті людини і розв’язуються завдяки активності самого індивіда та зустрічної активності з боку соціального середовища.

    Схема 3

    Вияв  активності особистості у спілкуванні

    

 

Висновки

 

      „Людина”  – це найбільш широке поняття для  визначення суб’єкта діяльності, пізнання, спілкування. „Людина” – це переважно  біосоціальна категорія, яка означає  конкретного представника біологічного виду „Homo sapiens”. Це жива істота, яка володіє мовою і свідомістю, здатна створювати знаряддя праці і користуватися ними. Отже, поняття „людина” визначає якісну відмінність людей від тварин. До головних ознак людини належать:

- конституція  тіла, зокрема будова, функціонування;

- пряма  ходьба і двоногість;

- свідомість  і самосвідомість;

- володіння  мовою тощо.

      Соціологія  особистості вивчає особистість  як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного  прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв’язків особи і соціальних спільнот.

      У сучасному суспільстві предметом  соціології особистості є два  взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості  у процесі життя.

      Головним  соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

      Соціалізація  – процес інтеграції індивіда в  суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння  ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

    Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною  активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.[12]

    Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом.  

 

Література

 

1. Андреева  Г. М Социальная психология. Учебник. - М., 2003. - 229 с

2. Ануфриева  Н.М. Социальная психология. - К., 2003.

3.Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности.-М: Наука, 1980.

4. Балл Г. А. Нормы деятельности и творческая активность личности // Вопросы психологии. - М., 1990. - № 6. - С. 25 - 36.

5.Бондарчук Е.И., Бондарчук Л.И. Основы психологии и педагогики. - К.. 2002.

6.Донцов А.И. Проблемы групповой сплоченности. М., 1979.

7.Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психологический словарь-справочник. - М, 2001.

8.Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления психологической и профессиональной зрелости личности. - М.: РАУ, 1995. – 208 с.

9.Занюк С. Мотивація і саморегуляція учня. - К., 2004.

10.Кричевський Р. Л., Дубовская Е. М. Психология малой группы: теоретический и прикладной аспекты. М.: МГУ, 1991. - 207 с.

11.Макаревич О. Мотивація як підгрунтя дій особистості // Соціальна психологія. - 2006. - № 2 (16). - C.134-141

12.Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. - К.: Академвидав, 2003. - 448 с

13.Орбан-Лембрик Л. Е., Кощинець О. Ю. Соціально-психологічна діагностика: Навч.-метод. посібник. - Івано-Франківськ, 2005. - С. 49 - 59.

14.Орбан-Лембрик Л. Соціальна поведінка як спосіб вияву активності 15.Орбан Л. Э. Акмеологическая концепция нравственного становления личности. – М.: РАУ, 1992. – 61 с.

16.Пилипенко В. Є., Вишняк О. І., Куценко О. Д.

Спеціальні  та галузеві соціології: Навч. посіб. –  К.: Каравела, 2003. – 304 с.

17.Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.

18. Немов Р.С. Общая психология: Учебник.-М: ВЛАДОС, 2003.

19.Психология: Учебник для гуманитарных вузов / Под ред. В.Н. Дружинина - СПб: Питер, 2006.

20.Психологія: Навч. Посібник /За ред.. О.В. Винославської.-К.: ІНКОС, 2005.