2. На якому рівні сприймаються особистістю інтереси, цінності та потреби. Сприйняття це відбувається на трьох рівнях: емоційному, рівні знань та рівні вольових спрямувань. На емоційному рівні цінності засвоюються поверхнево, часто без проникнення в їх суть, але в яскравій, емоційній формі. Прикладом прояву такої активності можуть бути люди, які, не розібравшись у сутності певних процесів, можуть збудити натовп, повести його за собою і, як часто буває, наробити достатньо лиха. З такою активністю можна зустрітися на деяких мітингах, під час або частіше після футбольних матчів, коли емоційно збуджені болільники ламають і перевертають все на своєму шляху, спровоковані на ці дії якоюсь емоційно активною особистістю. Але емоційний рівень не означає тільки негативність, ця активність може бути досить корисною для суспільства в цілому або для окремих його груп. Прояв героїзму, замішаний часто на емоціях особистості, приводить до позитивних наслідків. Так, емоційний вчинок О. Матросова під час Вітчизняної війни привів до вдалої атаки і зберіг життя багатьом його однополчанам. [14]

    На  рівні знань відбувається більш  глибоке і конкретне засвоєння  цінностей та потреб, цей рівень передбачає розуміння особистістю  самої сутності процесу чи знання основних його причин. Тому активність на цьому рівні зовнішньо може бути менш помітною, але ефективнішою і впливовішою. Якщо емоційно активна особистість може повести за собою натовп на будь-які справи, то особистість, яка є активною на рівні знань, може вказати, куди саме і як треба цей натовп вести, або взагалі нікуди його вести не треба. Така людина без зайвих емоцій може написати маленьку листівку, в якій чітко роз’яснить всім причини тих чи інших явищ у суспільстві, дасть їм істотний аналіз і вкаже, що і як треба робити, щоб поліпшити своє становище. Від такої активності, як правило, виграють всі. [15]

    На  рівні вольових спрямувань формуються певні соціальні установлення, готовність до дій. На цьому рівні від особистості, як правило, потрібні рішучість, вміння взяти на себе відповідальність і керування певними діями людей тощо. Часто активні особистості на цьому рівні бувають досить стриманими у своїх емоціях, вони можуть не бути сильно обізнаними щодо аналізу причин і послідовності певного процесу, але, маючи поруч досить обізнаних радників, беруть на себе керівництво, контроль і відповідальність за конкретні дії як свої, так і керованих ними людей. Такими часто бувають політичні ватажки або розсудливі адміністратори на підприємствах тощо.

    Всі перераховані критерії соціальної активності можуть бути притаманними одній і тій самій особистості, але це, як правило, буває досить рідко. Частіше кожній окремій особистості притаманний один з вказаних рівней. Але у будь-якому випадку ефективність соціальної активності буває лише за наявності єдності всіх трьох рівнів: поєднання знань, почуттів та волі. [7]

    3. Характер реалізації цінностей,  інтересів, потреб. Тут розкриваються особливості їх реалізації. Показниками рівня реалізації виступають характер, масштаби, результати та форми діяльності. Тут важливо, як реалізуються певні інтереси, потреби: формально чи творчо, якщо творчо, то який рівень цієї творчості, суперечливо чи логічно послідовно, однопланово чи багатопланово тощо. Від виконання цих умов залежить результат певної діяльності, на який і спрямована соціальна активність особистості або їх груп.

    Для успішної діяльності і досягнення бажаного результату потрібне злагоджене поєднання всіх трьох критеріїв активності. Якщо це правило не виконується, то активність стає неповною, неефективною, неврівноваженою, що не тільки не поліпшує стан суспільства, а часто приводить до згубних наслідків. Там, де в соціальній активності переважають емоції, часто й виникають конфліктні ситуації, які у такому випадку розв’язуються зовсім неналежним чином. Багато національних конфліктів носять саме такий характер. [10]

    На  завершення декілька слів про історичну  роль видатних особистостей, бо їх можна вважати соціально найактивнішими з точки зору значення їх впливу на розвиток суспільства. Серед них виділяють два типи особистостей: ті, що беруть участь у подіях, і такі, що самі творять події. Перші відомі тим, що вони здійснили, знаходячись незалежно від своєї волі чи бажання у тому чи другому місці в певний потрібний момент. Причому, вони не обирають цей момент і не знаходять самі ті місця, де потрібно бути. Обставини самі їх знаходять, але вони, опинившись у певних обставинах, приймають правильні рішення, правильно використовуючи можливості, що відкрилися. Часто такі люди навіть не підозрюють історичне значення своїх вчинків.

    Другий  тип особистостей – це дійсно великі особистості з унікальними властивостями: розумом, талантом, проникливістю, наполегливістю, завзятістю у досягненні мети. Вони самі відчувають свою вибраність, і інші її теж визнають. Головне, що відрізняє ці особистості, це те, що вони не тільки використовують можливості, які виникають, але й самі створюють їх. З числа таких особистостей висуваються так звані харизматичні лідери.

    Зрозуміло, що історію роблять не тільки видатні, великі особистості. Вони виконують, як правило, керівну, організуючу роль. А здійснюють їх задумки та наміри інші люди, серед яких є як соціально активні, так і пасивні. Пасивні люди, намагаючись стояти осторонь будь-яких соціальних подій, все ж таки певним чином бувають насильно втягненим в ці події, бо жити у суспільстві і бути вільним від суспільства ще не вдавалось нікому. Активні ж члени суспільства намагаються в міру своїх можливостей тим чи іншим способом впливати на хід подій. І саме ця мережа соціально активних людей і творить історію, вносячи свою частку такого впливу. [12] 

3. Соціальна поведінка  як спосіб вияву мотивації активності особистості

    В авторській моделі соціально-психологічної  структури особистості соціальна  поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом, соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною компетентністю, статусно-рольовими параметрами. Нині актуалізується значення цих складових, адже вони вказують на специфіку зв’язку індивіда з соціальним середовищем, опосередкованим його зовнішньою і внутрішньою активністю. Дослідження цих характеристик сприяє виявленню дій і вчинків індивіда, механізмів взаємозв’язку людини і суспільства.

    Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на грунті певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості [2, с. 87]. Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи. [13]

    Систематизація  специфічних особливостей поведінки  конкретної людини у конкретному  соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні передумови поведінки  особистості в структурі групових відносин: 1) учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи комунікативних дій; суб’єкт Б – інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована активність і дія; 2) готовність до дії; 3) певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія, вчинок (схема 1).

    Схема 1

    Соціально-психологічні передумови поведінки особистості 

    Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки: вербальна (виявляється  у мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає вимогам, які висуваються  до індивіда певною роллю); поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки) негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

    Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при входженні особистості в соціум. Логіку такого узагальненого аналізу показано на схемі 2.

    Схема 2

    Залежність  якості соціального життя і відносин індивіда від особливостей спілкування та ступеня адекватності поведінки

    Вчинок, тобто комунікативна дія, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і в такий спосіб впливає на соціальне оточення. [6]

    Отже, можна стверджувати, що вчинок є  провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості  в соціумі. В. Роменець трактує вчинок як найяскравіший спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого – сам визначає цю культуру, будучи проявом суб’єкта історичної діяльності [6, с. 383]. Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які відносини між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування в ньому. За В. Роменцем, все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Відтак, вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, що допомагає витлумачувати природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному відношенні. [17]

    У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Саме вчинкова комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. На думку вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв’язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об’єднання, яке має на меті утвердження особистості в матеріальному світі, віднайдення опори для цього утвердження. Автор виокремлює моменти вчинку: перший – ситуація (сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю і, разом з тим, не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ); другий – мотивація (спрямована напруга співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом); третій – вчинковий акт і його післядія (реальний взаємний перехід перших двох моментів і, як результат вчинку, – подія).

    Особистість, як певний соціально-психологічний  тип, може володіти кількома стереотипами поведінки. Водночас соціальна група, членом якої індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог. Нормативна регуляція поведінки має на меті припис в умовах відповідної ситуації певного типу поведінки, способу досягнення цілі, реалізації намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно „задається” форма і характер відносин. [8]

    Щодо  норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення, тобто  визначаються суспільством, його політико-економічною практикою (соціальні норми визначають еталон, з яким особистість співвідносить свої вчинки, на основі котрого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку інших) та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних традиціях конкретних груп людей. В основі культури окремої людини лежить її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, у свою чергу, індивід випрацьовує в процесі засвоєння заданих ззовні соціальних та культурних норм.

    Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою. Активність, отже, – це той методологічний принцип, що дозволяє розкрити специфіку становлення мінливої особистості у соціумі, який також змінюється. Цей принцип дозволяє враховувати роль об’єктивних чинників у їх реальній дії на особистість, а також вияв потенційних характеристик самої особистості в процесі соціально-психологічного відображення суспільних відносин [3].

    Основу  активності особистості становлять потреби, які є рушійною силою  її розвитку. Відтак про активність можна говорити і як про форму  вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, і як про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активно взаємодіючи із соціальним оточенням, індивід, так би мовити, зливається із соціумом і водночас виявляє свої здібності, зберігає своє „Я”. Тобто у поведінці особистості активність виступає і як спосіб формування, перетворення індивіда, і як подолання зустрічних детермінант у процесі його взаємодії із зовнішнім світом. Активність особистості – це її здатність нести в собі потенціал енергії, ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом [4].