Є. Трубецькой з усіх теоретиків
права Київського університету використовував
доктрину відродженого природного права
найширше.
Короткочасно цю дисципліну читали
С. Егіазаров, О. Жилін, В.
Демченко, П. Богаєвський.
З 1914 по 1916 роки в Київському
університеті Євген Васильович.
Спекторський (1875-1951) викладав енциклопедію
права і був завідуючим кафедрою. За високий
професіоналізм і значні досягнення в
науковій сфері Є. Спекторського було
обрано в 1918 році деканом юридичного факультету,
а потім ректором Київського університету.
Після встановлення Радянської влади
в Україні Є. Спекторський вимушений був
емігрувати в Чехословаччину. Там він
продовжував займатися науковою і викладацькою
роботою. Є. Спекторський працював також
у Белградському і Люблянському університетах.
У другій половині 40-х років XX століття
вчений був прфесором Св.Владимирської
православної духовної академії у Нью-Йорку.
Є. Спекторьский написав близько
150 праць – монографії, статті, рецензії.
Ряд його праць написані з
філософії, наприклад “История социальной
философии”, а також на релігійну тематику
“Християнство и культура,” “Церковное
право,” “Проблема будущего и христианство”.
Основними серед юридичних робіт можна
назвати “Энциклопедию права”, “Пособие
к лекциям по истории философии права”,
“Начала науки о государстве и обществе”
і ряд інших. Багато його робіт залишилося
у рукописах неопублікованими за кордоном.
Важливо зазначити, що вчені
Київського університету намагалися
вивести українську і російську
юридичну науки на один рівень з європейською.
Тому результатом їхньої плідної праці
стала розробка багатьох оригінальних
ідей і підходів.
Необхідно звернути увагу на
те, що розвиток правової науки
в Київському університеті, як
і в університетах Росії, нерозривно
пов'язаний з дією університетських статутів.
Аналізуючи викладацьку й наукову діяльність
професорів юридичного факультету Київського
університету в галузі теорії права, потрібно
підкреслити той цікавий факт, що їхня
діяльність мала найбільший підйом в період
дії університетських статутів 1833 і 1863
років.
Початок наукової і педагогічної
діяльності Михайла Флегонтовича
Владимирського-Буданова (1838-1916) припадає
на 60-ті роки XIX сторіччя. То була
епоха відомих російських економічних
і політичних реформ, започаткованих скасуванням
кріпацтва, реформою суду, місцевого самоврядування
та інших великих перетворень. В той час
в університетах України і Росії було
прийнято і введено в дію новий статут
1863 року. Молоді вчені того періоду мали
більш сприятливі умови для розвитку правової
теорії, ніж їх попередники.
Важливу роль у формуванні
їх поглядів відіграло і відновлення
відряджень за кордон. Ці поїздки
позитивно вплинули на розширення
наукового кругозору вчених. Вони
мали можливість ознайомитися з численними
джерелами, які давали великий матеріал
для вирішення суперечок, що виникали
внаслідок зіставлення висновків. З‘явилося
більше можливостей для публікації наукових
праць та зайняття слов‘янськими законодавствами,
на що свого часу велику увагу звертали
університетські викладачі Г. Данилович,
М. Іванішев. Перебуваючи за кордоном,
М. Владимирський-Буданов відвідав Відень,
Мюнхен, Гейдельберг. Там він слухав лекції
корифеїв німецької юриспруденції таких,
як Миттермайєр, Вагнеров, Блюнчлі. Потім
він переїхав до Кенігсберга, де, за словами
М. Іванішева, в знаменитому архіві стародавньої
Прусії можна було знайти ще безліч важливих
невиданих матеріалів з історії литовсько-руського
права.
Найбільше М. Владимирського-Буданова
цікавила історія російського права, яке
стало об‘єктом спеціальних досліджень
в історичному плані. Викладання цієї
дисципліни було передбачено університетським
Статутом 1863 року. Вчений займався також
вивченням чеського, польського хорватського
права. Він розумів, що законодавство не
можна цілком зрозуміти, якщо не знати
його історію.
М. Владимирський-Буданов намагався
з’ясувати історію російського
права з усіма його загальнолюдськими
рисами і національними особливостями.
Ця нова наука, як і її досягнення, тісно
пов’язані з науковою діяльністю М. Владимирського-Буданова.
Вченому, який займався дослідженням не
тільки історії російського права, а й
цивільного та кримінального права, доводилося
бути першопрохідцем в більшості питань
йдучи зовсім «не уторованими дорогами».
Тому не випадково йому дали звання “патріарха
сучасної історії російського права”.
Саме в галузі історії держави і права
він захистив магістерську “Немецкое
право в Польще и Литве" (1864), (одне із
перших досліджень про проникнення в Польщу
і Південно-Західну Русь німецького права
і особливо інститутів війтівства і магдебурзького
права), і докторську “Государство и народное
образование в России с XVII в. до учреждения
министерств” (1874) дисертації.
За більш ніж сорокарічний
період роботи в Київському
університеті М. Владимирський-Буданов
написав близько 50 праць. Це
– історико-правові монографії,
статті, рецензії, коментарі до пам'яток
права і систематичний курс
науки, над яким він працював
усе життя.
Своїми дослідженнями вчений
збагатив російську історико-правову
науку, за що був відзначений
званнями почесного члена декількох
університетів і товариств. М.
Владимирський-Буданов був членом
вищої наукової установи країни
– Академії наук, членом Київського юридичного
товариства, дійсним членом і головою
Київського історичного товариства Нестора
Літописця. З 1882 року М. Владимирський-Буданов
очолив роботу Київської комісії з розбору
стародавніх актів, під його редакцією
було видано близько 20 томів. У протоколі
засідання Ради імператорського університету
Святого Володимира від 4 листопада 1911
року зазначалося, що “вчене ім'я М. Владимирського-Буданова
користується дуже великою популярністю
не тільки в межах неосяжної вітчизни,
але і за кордоном, зокрема у Франції і
Німеччині (не кажучи вже про слов'янські
землі)” [3, с. 171-242]. Вченого вважали «родоначальником
нової західноруської галузі нашої науки»
[4, с. 36-38].
За змістом роботи М. Владимирського-Буданова
можна розділити на дві основні групи.
Частину з них потрібно віднести до галузі
вивчення литовсько-російського і слов'янського
права, інші містять узагальнення загальноісторичного
ходу розвитку держави і права. Але і в
тих і в інших порушуються питання загальної
теорії права. Найбільш цікавим з цього
погляду є “Обзор истории русского права”,
який був навчальним посібником не тільки
в Київському, але й інших університетах
України та Росії.
Потрібно відмітити, що і до
М. Владимирского-Буданова робили спробу
викласти історію російського права професор
Петербурзького університету Михайлов
і професор Московського університету
Беляєв. Значні наукові позитивні якості
мав також курс В. Сергієвича. Проте тільки
“Обзор истории русского права” М. Владимирського-Буданова
витримав сім видань і вважався на той
час найкращим університетським курсом
з погляду повноти викладу. Як відмічав
І. Малиновський, він був “єдиним повним
курсом з історії російського права”
[5, с.488]. У ньому була викладена історія
російського права від стародавніх часів
до видання Зведення законів, висвітлювалася
історія державного права у зв'язку із
зовнішньою історією права, історія кримінального
і цивільного права і процесу. Ця праця
має виключно науковий характер. Всі свої
твердження і висновки вчений будує на
зібраних і проаналізованих ним джерелах
шляхом поглибленого їх тлумачення. Він
відкидав ті думки, які не збігалися з
точними науковими даними, і погоджувався
з тими, які відповідали першоджерелам.
Характерним для його досліджень було
те, що у своїх розробках він звертав увагу
на ще не з’ясовані для юридичної науки
питання.
Доповнювала “Обзор истории русского
права” “Хрестоматия по истории
русского права” (1872,1873,1875), яку вчений
розробляв з метою дати можливість
студентам безпосередньо знайомитися
з пам'ятками вітчизняного законодавства.
Вказуючи на важливість «Хрестоматии
по истории русского права» для того часу,
Ф. Тарановський відмічав, що поки в нашій
літературі не має нічого рівного їй ні
навіть подібного. Коментуючи пам’ятки
стародавнього права, М. Владимирський-Буданов
намагався врахувати всі спірні питання,
які на той час залишались відкритими.
Вчений не обмежувався простим передруком
джерел, в необхідних випадках він зіставляв
різні видання, в тому числі і рукописні,
намагаючись встановити дійсну редакцію
кожної пам'ятки права.
М. Володимирський-Буданов приділяв
велику увагу вивченню питання походження
права і вважав, що першоджерелом права
є природа людини, яка підпорядковується
таким же законам, як і природа органічна
та неорганічна. Тому “право на першій
стадії є відчуттям”, потім воно проходить
через свідомість і перетворюється з явища
природи в дію волі. Відмінність права
у різних народів вчений пояснював рівнем
розвитку економічних, культурних і релігійних
особливостей.
Наукова діяльність відомих професорів
Київського університету здійснювалася
в тісному контакті, як з російськими
професорами багатьох центральних університетів
Росії, так і багатьма вченими інших країн.
Вчених Київського університету
направляли у відрядження в
інші країни не тільки з
метою навчання, але й для передачі
досвіду, а також збору архівних документів
для встановлення наукової істини, що
приносило користь як вітчизняній науці,
так і західній. Це сприяло написанню наукових
праць, які за своїм змістом і обсягом
були на рівні грунтовних досліджень відомих
західноєвропейських вчених.
Багато хто з професорів усю
свою багаторічну наукову діяльність
присвятили Київському університету,
працюючи над проблемами теорії
і історії держави та права.
Серед них можна назвати M. Іванішева,
М. Ренненкампфа М. Владимирського-Буданова,
та інших.
Багато вчених Київського університету
обиралося почесними членами
інших університетів, товариств.
Дехто з них починав свою
наукову кар'єру в Київському
університеті, але внаслідок певних
обставин, що склалися, продовжували
свою роботу в інших університетах Росії
та західних країн, проповідуючи там свої
правові ідеї. Так, К. Неволін працював
у Санкт-Петербурзькому університеті,
Є. Спекторський – у Варшавському, Є. Трубецькой
– у Московському.
Це ще раз підтверджує, що юридична
наука в Київському університеті не була
відірвана від загального розвитку світової
правової науки, а використовувала її
досягнення і одночасно мала свій позитивний
вплив на той або інший напрям.
Після революції 1917 р. і громадянської
війни в 1920 р. наказом Київського Губ ВНО
Київський університет було реорганізовано
в зв’язку із реформою вищої школи і на
його базі створено Вищий інститут народної
освіти ім. М. Драгоманова. В 1926 р. його
було перейменовано в Київський інститут
народної освіти. В 1922 р. юридичний факультет
було передано в Інститут народного господарства
з метою наблизити юриспруденцію до потреб
народного господарства. Замість кафедри
було створено предметну комісію загальної
теорії права, яку очолював проф. Р. Розанов.
Вступ до науки права читав проф. Р. Бобун,
курс з історії права М. Василенко, історії
політичних вчень проф. В. Бошко.
Київський університет було відновлено
лише в 1933 р., а юридичний факультет
у складі університету лише в 1936
р. В цьому році була також відновлена
кафедра теорії та історії держави і права,
кафедра цивільного права, кафедра кримінального
права та процесу.
У зв`язку з реформою вищої
школи на Україні влітку 1920 року
Київський університет було реорганізовано
і на його базі створено Вищий Інститут
народної освіти ім. Драгоманова (з 1926
року називався КІНО Київський інституті
народної освіти). Кафедру загальної теорії
права очолив професор Я. Розанов. Вступ
до науки права читав проф. Р. Бабун, курс
з історії права – проф. М. Василенко, з
історії політичних і правових вчень –
проф. В.Бошко.
З поверненням юридичного факультету
до складу Київського університету
у 1937 році на відновленій кафедрі
працювали: проф. І. Бошко, проф. Д.
Гершонов – декан юридичного факультету,
доц. Б. Разін – декан юридичного факультету,
доц. Б. Соколов, доц. Г. Олександренко,
викладач М. Куликівський.
Хоча юридичний факультет до
другої світової війни проіснував
всього п`ять років, але за цей короткий
час було надруковано ряд монографічних
дослціджень.
З 1937 по 1940 рр. на факультеті проводилися
різні організаційні зміни, а
з початком війни (1941–1945 рр.) юридичний
факультет в складі університету
був евакуйований до міста Кзил-Орда
Казахської РСР, де на базі Київського
і Харківського університетів був створений
об’єднаний Український державний університет.
15 січня 1944 р. після звільнення Києва від
німецької фашистської окупації університет
і юридичний факультет відновив свою роботу.