Виборчі системи

Існують інші методи визначення виборчої квоти. Наприклад, метод професора Базельського університету Едуарда Гогенбах-Бишофа, запропонований ним вперше у 1888 році. Відповідно до цього методу квота визначається за формулою: x : (y + 1), де x - загальне число поданих голосів виборців, y - число мандатів, що підлягають розподілу. Така квота менше квоти Хэра й тому дозволяє розподілити відразу більше число мандатів.

У нашому прикладі квота, обумовлена по методу Гогенбах-Бишофа, складе

400 000 : (8 + 1) = 44 444.

Відповідно до отриманої квоти  розподіляємо мандати між партіями:

Партія	Число голосів, ділене на квоту	Число мандатів	Залишок голосів
А Б В Г Д	126 000 : 44 444 94 000 : 44 444 88 000 : 44 444 65 000 : 44 444 27 000 : 44 444	2 2 1 1 0	37 112 5 112 43 556 20 556 27 000

За  допомогою цієї квоти вдалося  розподілити відразу вже шість  мандатів, а невикористаними виявилися 133 336 голосів (33,3%).

По методу найбільшого  залишку розподіляємо ще два мандати. Найбільші залишки у партій В і А. Остаточні результати: А - 3;  Б - 2;  В - 2;  Г - 1;  Д - 0.

Якщо ж використовувати  квоту Імперіалі, що визначається за формулою:

x : (y + 2), то в нашому прикладі вдається відразу розподілити всі вісім мандатів (що не є загальним правилом). Квота Імперіалі складе: 400 000 : (8 + 2) = 40 000.

Відповідно до квоти розподіляємо мандати:

Партія	Число голосів, ділене на квоту	Число мандатів	Залишок голосів
А Б В Г Д	126 000 : 40 000 94 000 : 40 000 88 000 : 40 000 65 000 : 40 000 27 000 : 40 000	3 2 2 1 0	6 000 14 000 8 000 25 000 27 000

Результати будуть наступні: А - 3;  Б - 2;  В - 2;  Г - 1;  Д - 0.

Американські  вчені Р. Таагепера і М.С. Шугарт прийшли до висновку, що залежно від бажаних результатів можна використовувати різні варіанти квот. Вони вважають, що якщо необхідно обмежити представництво найбільшої партії, то потрібно використовувати високу квоту.

Пропорційна система  має й інші способи визначення пропорційності депутатських мандатів числу отриманих партійним списком  голосів виборців. Наприклад, спосіб, заснований на методі дільників.

Найбільш відомий  метод професора Гентского університету Віктора д' Ондта, вперше запропонований ним в 1882 році. Суть його полягає в тому, що число отриманих кожним партійним списком голосів виборців ділиться послідовно на ряд чисел (1, 2, 3, 4...). Частки від розподілу розташовуються в порядку зменшення, і виборчою квотою буде те число, порядковий номер якого відповідає числу мандатів, що розподіляються.

Візьмемо вже  відомий нам числовий приклад і розподілимо мандати по методу д' Ондта:

Дільники	Партії        А                 Б                 В                 Г                Д
1 2 3 4	126 000 63 000 42 000 31 500	94 000 47 000 31 333 23 500	88 000 44 000 29 333 22 000	65 000 32 500 21 666 16 250	27 000 13 500 9 000 6 750

Частки від розподілу, розташовані  в порядку зменшення, виділені напівжирним шрифтом. Виборчою квотою буде число 42 тис.

Результати розподілу  мандатів наступні: А - 3;  Б - 2;  В - 2;  Г - 1;  Д - 0.

Існують інші, ніж у методі В. д' Ондта, ряди дільників. Наприклад, у методі французького вченого А. Сент-Лагюе, запропонованому в 1910 році, ряд дільників виражений непарними цифрами (1, 3, 5, 7...).

Розглянемо розподіл мандатів на основі цього методу:

Дільники	Партії         А                  Б                  В                   Г                 Д
1 3 5	126 000 42 000 25 200	94 000 31 333 18 800	88 000 29 333 17 600	65 000 21 250 13 000	27 000 9 000 5 400

Виборча квота дорівнює 27 тис.

Результати розподілу  мандатів: А - 2;  Б - 2;  В - 2;  Г - 1;  Д - 1.

Р. Таагепера  і М.С. Шугарт прийшли до висновку, що метод В. д'Ондта сприятливий для найбільшої партії, а метод А. Сент-Лагюе для малої. Причому чим ближче один до одного дільниками, тим більше перевага одержувана великими партіями.

При застосуванні пропорційної системи необхідно  враховувати й таке важливе питання, як механізм розподілу мандатів усередині партійних списків.

Більшість сучасних демократичних країн використовують систему пропорційного представництва у формі голосування партійним списком. При такій системі партії висувають списки кандидатів (як правило, що включають стільки кандидатів, скільки мандатів виділено на округ). Існує два основних варіанти розподілу мандатів усередині партійного списку: система «твердих» і система «гнучких» списків. При застосуванні системи «твердих» списків, виборець голосує винятково за партійний список у цілому й не має можливості вплинути на порядок розподілу мандатів усередині цього списку. Отримані партійним списком мандати розподіляються між кандидатами в точній відповідності із черговістю їхнього розташування в списку. Як відзначають Р. Таагепера і М.С. Шугарт, «даний варіант потенційно збільшує вплив центрального керівництва партій, тому що саме лідери визначають порядок розташування кандидатів».

Інший варіант - система «гнучких» списків надає виборцеві більшу волю у виборі окремих кандидатів і дає можливість виборцеві голосувати не тільки за певний партійний список, але й виражати свою перевагу окремим кандидатам цього списку. На думку Р. Таагепера і М.С. Шугарта, ця система «дає виборцям можливість змінити порядок розташування кандидатів, визначений партійними елітами».

Простим варіантом  цієї системи є «список з порядковими  номерами із правом вибору одного кандидата», використовуваний, наприклад, у Бельгії  й Данії. Кожна партія представляє  список кандидатів під номерами. Виборці  можуть відзначити в бюлетені або  весь список, або окремого кандидата  зі списку. Голосування за окремих  кандидатів приєднується до голосів, відданим за партію, для пропорційного розподілу  місць, а також просуває кандидата  нагору за списком. У системі, що використовує «список з порядковими номерами із правом вибору декількох кандидатів», що, наприклад, діє в Італії, виборці можуть голосувати за три або чотири кандидатів з партійного списку для того, щоб віддати перевагу більш ніж одному кандидатові зі списку. У Фінляндії використовується система голосування «списком без черговості з вимогою голосування за одного кандидата». У партійних списках немає черговості, виборці повинні вибрати окремого кандидата для того, щоб віддати свій голос партії, і їхній вибір визначає як пропорційний розподіл місць у законодавчих органах між партіями, так і порядок, відповідно до якого кандидати вибираються з партійних списків для заповнення цих місць.

На мій погляд, система «гнучких» списків, у  порівнянні із системою «твердих», є  більш демократичною, тому що вона дозволяє виборцеві більш повно виразити свою перевагу не тільки стосовно політичної партії, але й окремих її кандидатів.

При дії всіх перерахованих вище різновидів пропорційної системи «гнучких» списків, кожний голос виборця, чи відданий він у  першу чергу індивідуальному  кандидатові чи ні, автоматично додається до суми голосів партійного списку. Громадянин голосує, по-перше, за партію, і лише потім, визначивши, скільки всього дана партія одержала мандатів, відбувається їхній внутрішній розподіл між кандидатами списку.

Однак, існує  вид пропорційної виборчої системи, що дозволяє виборцеві виразити свою підтримку кандидатам не тільки одного партійного списку, але й  кандидатам від різних партій. Ця система зветься системою єдиного переданого голосу і має особливий, на відміну від системи партійних списків, механізм розподілу мандатів. Система може застосовуватися тільки в багатомандатних округах. Виборець, маючи один голос і голосуючи за одного з кандидатів, може разом з тим указати декілька преференцій. Проти прізвища того кандидата, обрання якого для виборця найбільш бажане, він ставить цифру 1. Проти прізвища іншого бажаного кандидата він поставить цифру 2 і т.д. Виборець може виражати свої переваги за будь-яких кандидатів, поза залежністю від їхньої партійної приналежності. При підрахунку голосів дійсні бюлетені розкладаються по кандидатах відповідно до зазначеного на бюлетенях першими преференціями. Потім визначається виборча квота. Кандидати, у яких число перших преференцій склало квоту або перевищило її, вважаються вибраними. У вибраних кандидатів можуть виявитися надлишки голосів, і їх потрібно у відповідності із другими преференціями передати іншим кандидатам. Для цього переглядають всю пачку бюлетенів вибраного кандидата понад квоту й визначають, який їхній відсоток віддає другу преференцію кожному з невибраних кандидатів. Кожний з невибраних кандидатів одержує даний відсоток не від загального числа бюлетенів вибраного кандидата, а тільки від надлишку понад квоту. Якщо в результаті такої операції хтось зі спочатку невибраних кандидатів добрав до квоти, він теж вважається вибраним. Потім у відповідності із другими преференціями перерозподіляються бюлетені кандидатів, що одержали найменше число перших преференцій. Якщо всього цього виявилося недостатньо для повного розподілу мандатів, використовується третя преференція й т.д.

Така система  надає виборцеві більшу волю вибору, тому що дає можливість проголосувати  за будь-який набір кандидатів незалежно  від їхньої партійної приналежності.

Однак застосування даної системи може приводити  до перекручування представництва політичних партій: давати завищене представництво найбільшої партії і занижувати роль невеликих партій.

У ряді країн  з метою з'єднати переваги від  різних систем і зм'якшити їхні недоліки застосовуються виборчі системи змішаного характеру, у яких тим або іншим способом поєднуються елементи як мажоритарної, так і пропорційної систем. Існує кілька способів змішування пропорційного представництва з нормами голосування відносною й абсолютною більшістю. Один з них укладається в застосуванні принципу пропорційного представництва в деяких частинах території держави, і голосування або відносною, або абсолютною більшістю в інших частинах.

Кращим прикладом  третього виду змішаної системи є система, використовувана для виборів Бундестагу в Німеччині. Перша частина голосування складається з проведення виборів між окремими кандидатами в одномандатних округах, число яких дорівнює половині місць у законодавчому органі, переможці визначаються відповідно до норм плюралізму. Друга частина голосування - змагання закритих партійних списків. Ці голоси акумулюються на рівні країни для визначення загального співвідношення місць у законодавчому органі, які повинні бути віддані кожної партії. Кандидатів беруть із партійних списків і додають до числа кандидатів, уже вибраних цією партією на виборах в одномандатних округах, для того, щоб компенсувати які-небудь відхилення від пропорційного представництва, що виникли в результаті визначення підсумків виборів в окрузі. Ця система дає більш пропорційні результати, ніж система з простим сполученням двох основних підходів до виборів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підводячи підсумки з аналізу механізму  дії різних видів виборчих систем можна зробити наступні висновки:

1. Дія мажоритарної  системи як відносної, так і абсолютної більшості не здатні повною мірою забезпечити реалізацію демократичного принципу політичного представництва через наступні недоліки:

• на рівні виборчого округу частина голосів виборців, іноді досить значна, виявляється не представленою в представницьких органах;
• на національному рівні відбувається перекручування дійсного співвідношення загальної кількості голосів виборців, отриманих партією на виборах, і числа наданих їй мандатів;
• не виконується умова рівного представництва від округів.