Сутність предмету політології як науки про політику. Функції та методи політології

7. Інтегруюча (ідеологічна, програмова) функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Вона спрямована на розробку стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, суспільних структур і політичних процесів.

8. Прикладна  (управлінська) функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану .суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов´язаних з формуванням знань про принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань.

     Політика  за своєю природою – діяльнісна, тому всі функції політології, їх якість можна виявити і визначити лише виходячи з характеру політичної діяльності суб´єктів Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і мистецтва.

Отже, політологія  як наука і як навчальна дисципліна має загальний характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку та виконує ряд важливих функцій. 

МЕТОДИ  ПОЛІТОЛОГІЇ

     Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не необхідності». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов´язаний з вивченням політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень досвідом.

     Важливим  засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний метод. Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий), який передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

     Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети, виділяють різні методи політичних досліджень:

     1. Історичний. Полягає у вивченні  політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв´язку та розвитку.

     . Соціологічний. Передбачає з´ясування  впливу на політичну систему  економічних відносин, соціальної  структури, ідеології і культури.

     3. Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об´єднань громадян тощо.)

     4. Емпіричний (прикладний). Досліджує  політичну дійсність шляхом використання  статистики, насамперед електоральної,  спостереження політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв´ю, аналізу документів, анкетування і т.д.

     5. Системний. Забезпечує цілісне  сприйняття об´єкта дослідження  і всебічний аналіз зв´язків  між окремими його елементами  в межах цілого. Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.

     6. Структурно-функціональний. Передбачає  розчленування політичного явища  на складові частини з подальшим  аналізом вивчення їх ролі  для суспільства, соціальних змін  індивідів. Аналіз взаємозв´язків між рівнем економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх впливом на виборчу систему.

     7. Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети. Орієнтує на вивчення суб´єктивних механізмів, психологічних мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці методів, які використовуються в природничих науках, а також у соціології.

     8. Політичного моделювання. Припускає  оперативну оцінку передбачуваного  розвитку політичних подій, на  основі яких можна прийняти  ефективні рішення.

     9. Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ, наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

     10. Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших чинників поведінки.

     11. Нормативно-ціннісний. Орієнтує  на розробку ідеалу політичного  устрою, в основі якого – загальне  благо, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

     Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних об´єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі загальнонаукові методи як:

·        аналіз і синтез;

·        індукція і дедукція;

·        моделювання;

·        формалізація;

·        ідеалізація;

·        узагальнення та ін.

     У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні принципи: об´єктивність, історизм і соціальний підхід.

     1. Принцип об´єктивності. Орієнтує на вивчення об´єктивних закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне явище розглядають як багатогранне й суперечливе. Об´єктивність наукових висновків базується на доказовості наукових фактів.

     2. Принцип історизму. Передбачає  розгляд фактів і політичних  явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв´язку та взаємозумовленості, з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних, національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.

     3. Принцип соціального підходу.  Застосовується для подолання  вульгарного соціологізму, міфологізації  політичної реальності, протиставлення  загальнолюдських, національних і  класових ідеалів та цінностей.  Соціальний підхід має особливо  важливе значення, коли оцінюють програми, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.

     На  сучасному етапі політологія  пішла шляхом використання синергетики, об´єднання методологічних підходів, одночасного використання різних методів дослідження.

     4. Закони і категорії політології

Закони  і категорії політології, як і  будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб´єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об´єктивний і регулярний зв´язок між ними. Закони політології :

·        Закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість

·        Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб´єктами в процесі їх зміни в часі.

·        Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Категорії політології в узагальненій формі  виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і виступають результатом  пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об´єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять.

     Категорії політології:

     Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба, політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода, політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний лад, політичний інститут, держава, політична система, політична організація, суб´єкт політики, політичні відносини, політична думка, політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.

     Крім  того, в політології широко використовуються поняття і категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

     Отже, в сучасній світовій політичній науці  виокремлюють загальні функції політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце (підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як складової формування політичної свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов. Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру, отримання виявів у політичній діяльності егоцентричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв´язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука. 

     Проблема  політичного лідерства має давню  історію. За античності лідером вважали  особу, здатну творити історію. Певні  історичні умови вимагали свого  лідера, вождя, і завжди з´являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

     В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала  теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

     Теорію  лідера-надлюдини розвинув німецький  філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

     Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного  процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

     Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

     У політичній науці існує багато інших  теорій, концепцій. і трактувань лідерства.

     Теорія  рис лідерства. За цією теорією лідер  повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше  мислити, вміти швидко знаходити  вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв´язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.