Сутність політичної влади, політичних партій та лідерів. Політична думка в Україні

     Діяльність  М. Грушевського в Львівському університеті, на чолі наукового товариства ім. Т. Шевченка, в українських освітніх установах; 2 000 наукових праць, 10-томна “Історія України – Руси” цілком розкривають Михайла Грушевського як видатного вченого-енциклопедиста. Як політик М. Грушевський був засновником національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців, був вибраний першим президентом Української Народної Республіки (1907 – 1919 рр.).

     Не  виключав можливості федеративних зв'язків  України з Росією і Р. Лащенко. Ідею федеративного об'єднання України  з чехами, сербами, словаками, хорватами, словенцями підтримував С. Шелухін.

     Основними представниками українського консерватизму  були В. Липинський, С. Томашевський і В. Кучабський. Вони досліджували монархічні традиції в історії української державності, працювали над обґрунтуванням ідеї правомірності монархічної форми правління для сучасної української держави. В. Липинський (1882 – 1930 рр.) оптимальність парламентської монархії на чолі з “наслідним гетьманом” виводив для України з досвіду гетьманьсько-козацької держави Б. Хмельницького. На думку В. Липин-ського, при такій формі державного правління повинні діяти практика поділу влади, принципи сполучення сильної державної влади, волі громадян, співробітництва всіх класів, соціальних шарів суспільства.

     С. Томашевський (1875 – 1930 рр.), розділяючи в основному політичні погляди В. Ліпинського відносно майбутнього української держави, свою політичну концепцію будував на визнанні першою українською державою Галицько-Волинського князівства XIII – XIV ст. Тому, на його думку, для українського народу більш характерними є традиції монархізму, а не демократизму, так що виходить, вважає С. Томашевський, основою майбутньої української держави повинна стати Галичина, формою ж правління цієї держави буде монархія, очолювана уніатською церквою (клерикальна монархія).

     Консерватизм  А. Кучабського (1895 – 1945 рр.) спирався на ідею залучення старої аристократії до створення української державності, відродження в аристократії почуття  патріотизму до рідної землі, духовного  виховання молоді, підвищення її освітнього рівня, прилучення до організації української держави людей з народу, що володіє бойовим, військовим духом.

     Прихильники національно-державного напрямку –  С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, О. Ейхельман та ін. –  в своїх доктринах обґрунтували ідею права кожної нації на автономію і державну незалежність. С. Дністрянський (1876 – 1936 рр.) у своїй теорії суспільних зв'язків (наприклад, таких як родина, рід, плем'я, народ, держава, церква, класи, партії тощо) показав, що держава є закономірним етапом у процесі розвитку суспільних зв'язків – суспільним зв'язком вищого типу. У процесі цього розвитку держава вбирає в себе історично сформовані традиції свого народу. Для України такими традиціями є демократизм і постійне проживання українського народу на своїй етнічній території, починаючи з періоду Київської Русі. У конституційному проекті С. Дністрянського майбутня українська держава представлена як народна республіка.

     В. Старосольський (1878 – 1942 рр.), розділяючи в основному позиції С. Дністрянського щодо майбутньої української державності, вважав, що створити її можна тільки на основі національної спільності, і насамперед спільності класів, як основних носіїв національної свідомості.

     У національно-державній концепції  О. Бочковського (1884 – 1939 рр.) приділяється велика увага проблемі формування націй і ролі в цьому процесі держави. На думку О. Бочковського, тільки в незалежній державі можливий економічний, культурний і політичний розвиток нації.

     У першій половині ХХ ст., крім вище розглянутих напрямків української політичної думки, визначний внесок у розгляд проблем державності України внесли такі відомі політики та вчені, як Д. Дорошенко, В. Винниченко, Д. Яворницький, Д. Багалій, П. Полтава й ін.

     Володимир Винниченко (1770 – 1951 рр.) – політик, письменник, публіцист, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки – свою концепцію майбутньої української державності розвивав на основі принципів соціалізму. Тільки режим соціалістичної влади, на його думку, може забезпечити національне і соціальне звільнення української нації.

     На  позиціях націонал-комунізму в вирішенні  проблеми державного будівництва України  стояли М. Хвильовий (1893 – 1933 рр.) – письменник, публіцист, М. Міхновський (1873 – 1924 рр.) – український суспільний і політичний діяч, основним політичним гаслом якого було “Україна для українців”, що відображає вкрай націоналістичну спрямованість.

     Багатовікова  історія української політичної думки – це важкий пошук найкращої моделі політичного устрою і розвитку незалежної України. На цьому шляху політичні ідеї в Україні розвивалися багатопланово, різними напрямками, створивши теоретичну основу для подальшої еволюції політичної науки в умовах сучасної української держави.

         Висновок

    Тож, поява партій зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

    Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

    Уявлення  про ту чи іншу партію дають:

    1) мета партії - завоювання й здійснення  влади окремо або в коаліції;

    2) характер організації партії;

    3) зміст ідеології партії;

    4) діяльність партії щодо забезпечення  соціальної бази, підтримки з  боку населення.

    Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

    По  другому питанню: отже партія – це специфічна громадська політична організація котра володіє особливим правовим статусом в державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, яка представляє собою угрупування людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як правило формально зафіксованих в програмних документах, котра спираючись на певну ідеологію і організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціально-класові інтереси бажає активно приймати участь в суспільно-політичному і державному житті, переслідує ціль завоювання і здійснення влади в державі

    По  третьому питанню: важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Ухвалені Верховною Радою закони «про об’єднання громадян», «Про політичні партії» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще ухвалити відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і здійснити необхідні заходи для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією в розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції. Прийняття Основного закону нашої держави сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влади. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в Україні.

      Крім  того, політичний процес в нашій  країні свідчить про те, що партії залишаються  реальністю сучасності, їх потенціал  ще не вичерпаний, й ще багато десятиріч  вони виступатимуть головним об`єктом політики. 
 
 

                    Список використаної літератури: 

1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. –  К., 2000.
2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.
3. Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.
4. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К., 2004.
6. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.
7. Політологія. Навчальний словник-довідник. – К., 2001
8. Политология /Под. ред. Сазонова – К., 2001
9. Потульницький В. Історія української політології. – К., 1992.
10. Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002.