Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Марта 2012 в 16:17, курсовая работа
Актуальність дослідження Останніми роками в науковій літературі розгортаються дискусії щодо визначення поняття «правлячий клас», відбувається обмін думками про рушійні сили суспільства та роль правлячого класу в цьому процесі, про взаємозв’язок розвитку держави та її політичних правлячих сил, характер правлячого класу в Україні, його здатність як суспільного прошарку до загальнонаціональної відповідальності за розвиток країни.
Вступ
Розділ 1. Концепція елітаризму: аналіз основних понять.
Розділ 2. Сучасний правлячий політичний клас України: шляхи становлення та тенденції розвитку.
Висновки
Список використаної літератури
Ґрунтуючись на елітиських підходах до розмежування основних категорій цього напряму, автор хотів би запропонувати такий ряд основних понятійних категорій: політичний клас: всі ті, хто мають стосунок до управління державним суспільством, не виключаючи й опозицію; політична еліта: найбільш обдаровані політики (або ті, хто вважають себе такими), тобто провідна частина політичного класу; правлячий клас: ті, хто на даному етапі реально володіють владою; правляча (владна) еліта: авангардна частина правлячого класу. Зрозуміло, що цей ряд категорійне претендує на абсолютну істину і скоріше є спробою визначити методологічний контекст дослідження відносно нової проблеми.
Таким чином, проаналізувавши основні підходи до визначення правлячої еліти, можна узагальнити, на нашу думку, такі головні її риси:
1) це невелика група осіб, що мають соціальну, політичну та інші переваги над іншими;
2) представники правлячої еліти посідають ключові позиції у суспільному життя і володіють атрибутами впливу на більшість;
3) усім представникам правлячої еліти властива конкурентна боротьба за політичне лідерство і владу.
В ідеальному вигляді правлячий клас повинен ототожнюватися з політичною елітою суспільства. Але насправді правлячий клас включає в себе не лише представників політичної еліти, а й фактично всіх, хто має стосунок до управління суспільством. Провідну роль в управлінні суспільством відіграють політичні лідери - особистості, котрі здійснюють постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію [9, 151]. Це також і соціальні прошарки, які офіційно не пов'язані з політикою, але чинять закулісний вплив (а часто і відвертий тиск) на ухвалення політичних рішень, відіграючи роль так званих сірих кардиналів і в певний період можуть ставати головними дійовими особами політичного процесу [3, 29].
На думку вітчизняного вченого - політолога М. Головатого, правлячий клас має дві основні ознаки. Перша - формальний статус у суспільстві і почасти зовсім не суспільне визнання, характерне для політичної еліти. Друга - не лише доступ до ресурсів, технологій здобуття, а й здійснення влади, владних повноважень. Відтак за усіх об'єктивних обставин правлячим класом можна вважати численну армію фактично професійних функціонерів, що посідають відповідні вищі командні адміністративні місця в державі або інших політичних інститутах на різних рівнях. Саме вони, хоча й формально призначені на свої місця, мають офіційні повноваження ухвалювати рішення і, власне, впроваджувати їх у життя [1.37].
Досліджуючи проблему політичного правлячого класу, стикаємося із розрізненістю підходів зарубіжних та вітчизняних авторів до визначення цього та інших понять, що є основоположними в елітиській теорії. Створюється доволі розмита, несистематизована картина про поняття ий клас. Не зважаючи на соціальну значущість політичного правлячого класу, правлячої еліти у державницькій та політичній діяльності, не створено жодного системного дослідження на дану тему.
Розділ 2
Сучасний правлячий клас України: шляхи становлення та тенденції розвитку.
На початку 1990-х років посткомуністичні країни, що одночасно позбулися тоталітарних режимів, мали майже однакові стартові умови для переходу до демократії. Однак, сьогодні стає дедалі більш зрозуміло, що скористатися цим історичним шансом Україна, на відміну від країн, наприклад, Центрально-Східної Європи, повною мірою не змогла. Один з головних факторів цього стала саме своєрідність правлячого класу (політичної еліти) України, котрий сформувався в цей період, його неспроможність виробити конкретний курс трансформації країни.
Та заради справедливості слід навести думку доктора філософських наук Ф. М. Рудича, який зазначав, що слід віддати належне політичному класу України: «за роки незалежності за його участю Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах. У суспільно-політичній сфері спостерігаємо становлення владних структур, формується багатопартійна система, діють інститути громадянського суспільства – громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та Інтернет-видання. В економічній сфері відбуваються трансформаційні процеси, спрямовані на впровадження ринкових засад. У зовнішньополітичній сфері – незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів України визнані світовим співтовариством: країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об’єднань і організацій» [21.94].
Отже, різноманіття поглядів на оцінку сучасного українського управлінського класу показує, що ситуація, яка склалася або є закономірним етапом розвитку новоутвореної держави, або тимчасові реалії. Адже, процес формування правлячого класу «нового типу» триває не одне десятиріччя (інколи століття), він тісно пов’язаний з економічним та соціально-політичним станом у країні, зовнішньополітичною ситуацією. Елітотворення має охопити кілька поколінь і відбуватися еволюційним шляхом. Воно повинно спиратися на власний і зарубіжний політичний досвід, а також на політичну культуру, що здатна поєднати історичний менталітет і сучасний політичний кругозір.
Сучасний етап розвитку українського суспільства все ще характеризується кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну й духовну сфери. У галузі політики посилюються апатія й недовіра громадян до діяльності владних структур. В економічній галузі не розроблено довгострокової стратегії інноваційного розвитку виробництва, що особливо небезпечно в умовах світової фінансової та економічної кризи, що нині розгортається. У соціальній – зростає майнова нерівність громадян. Найбільш глибока і небезпечна для суспільства криза охопила духовну сферу: йдеться про втрату політичних і соціальних орієнтацій та ідеалів, кризу світогляду, сутності й сенсу повсякденного буття, виникає ідеологія не сприйняття дійсності.
Отже, головна проблема для України має внутрішній характер і полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у цивілізованому світі критеріям. Досвід держав на постсоціалістичному просторі свідчить, що політика в них страждає на численні «дитячі хвороби», одна з яких – неадекватність правлячого класу, політичної еліти та її політичних лідерів зрослим вимогам і потребам суспільства. Україна не є винятком.
Правлячий клас і політична еліта не є тотожними поняттями. Правлячий клас, як уже зазначалося, ширше поняття. Політична еліта – передова частина правлячого класу – має відповідати низці критеріїв – відповідність її цінностей загальнозначущим, спроможність розв’язувати істотні для суспільства проблеми, утверджувати цивілізований спосіб життя.
Сучасний правлячий політичний клас, який зростав в умовах союзної держави, не сформувався як справжній правлячий клас, а через те виявився неспроможним в умовах незалежності країни виконувати загальнодержавні завдання. Нинішній політичний правлячий клас в Україні представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники демократично налаштованих прошарків. Перші, прийшовши до влади, в умовах відсутності досконалих законів, у своїй переважній більшості почали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, проявили безпорадність у розв’язанні складних соціальних та економічних проблем, у результаті практично зійшли з політичної арени, і все ж не забули, керуючись мораллю «нової буржуазії», збагатитися особисто. Як зазначав один шанований в Україні академік - відбувся раптовий викид у недоправлячий клас, склалася «гримуча суміш», в якій перемішались осколки радянської партійної номенклатури, політичні кар’єристи, демократи, сумнівного походження скоробагатенки [5.46].
У результаті до влади прийшов на всіх рівнях олігархізований, корумпований правлячий клас. На сучасному етапі правлячий клас об’єднався в олігархічні клани, які нерідко називають «клієнтели». Головною їх метою є особисте збагачення. Спостерігаємо феномен приватизації влади, неопатримоналізм, сутність якого полягає в пануванні клієнтарно-патронажних відносин, персоналізації влади, злитті влади – власності, приватизації суспільних функцій і, зрештою, у прагненні правлячого класу збільшити владу заради самої влади з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою призводить до тотальної корумпованості останньої.
Не можна не погодитися з твердженням про те, що причина суспільної неефективності сучасного українського правлячого класу не у відсутності знань і вмінь (хоча цих чинників теж бракує), а в тому, що він не має потреби зважати на інтереси суспільства. Така потреба може диктуватись або моральними засадами правлячого класу, або діючими механізмами його політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Але мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Значною мірою це пояснюється й тим, що переважна більшість представників політичного правлячого класу є носіями традиційної патріархальної культури, одним із визначальних компонентів якої є трайбалізм – схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості, простіше кажучи – містечковості, клановості та кумівства. Використовуючи корпоративні, сімейні зв’язки, клани прагнуть здобути владу в країні чи регіоні або узурпувати її в окремих владних структурах в інтересах своїх представників [9.90].
Діючих механізмів політичної відповідальності правлячого класу також немає; не впливають на стан справ усе ще слабко розвинуті інститути громадянського суспільства. Зрозуміло, що такий правлячий клас міг створити суспільно-політичний устрій за власними мірками. Його виразними рисами є: зневага до суспільних інтересів, безконтрольність, безвідповідальність, непрозорість. Близькістю до центрів прийняття державних рішень, товщиною гаманця, демонстративним надвитратним особистим споживанням почали вимірювати публічну репутацію того чи того представника цього прошарку населення. Небезпека криється у тому, що Україна може опинитися в такому стані, коли в суспільстві формуватимуться, за словами англійського лорда Бенджаміна Дізраелі, «дві нації, між якими немає спілкування, які мають настільки мале уявлення про звичаї, думки, почуття один одного, наче вони жителі різних зон або жителі різних планет. Вони формуються під впливом різного виховання, споживають різну їжу, в них різні манери поводження, і живуть вони за різними законами» [11, 92]. До того ж правлячий політичний клас розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. І особливою небезпекою є те, що серед молоді спостерігається стала тенденція до зниження морального порога, молоді люди починають думати, що досягти «елітарних» позицій у суспільстві можливо, лише нехтуючи нормами моралі.
Якщо цієї тенденції не подолати, то наслідком може бути становлення такого суспільного устрою, в якому навіть за чітко визначених повноважень різних гілок влади чесність, порядність, обов’язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна опиниться поза колом цивілізованих країн.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед політиками та політологами передусім постає завдання знайти відповідь на питання, яким вони бачать вихід із суспільної кризи. Йдеться насамперед про роль політичного лідера, який зумів би встати на чолі держави, запропонувати і здійснити програму успішного розвитку країни.
Сучасний правлячий клас, на думку видатного вченого Ф. Рудича, повинен відповідати викликам сучасності і бути адекватним їм. До головних викликів сучасного політичного класу можна віднести напрацювання консолідуючої ідеології; зростання ролі держави в розвитку громадянського суспільства та необхідність сильної демократичної влади; пошук моделі ефективного розвитку економіки; визначення геополітичних пріоритетів державної політики. Говорячи про виклики сучасності, які постали перед Україною і на які необхідно дати відповідь, можна зробити висновок, що й досі ці питання в нашій державі остаточно не вирішені [10. 52].
При цьому слід виходити з того, що тільки в межах єдиної політичної нації, незалежно відмови, конфесії, можна вирішити доленосні проблеми розвитку українського суспільства,збудувати потужну конкурентну державу. Дуже влучно висловив думку щодо національноїєдності і гордості В. Липинський: «Бути українським патріотом - це бажати усіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть наукраїнській землі, а не мріяти про утоплення в Дніпрі більшості своїх же земляків» [8, 244].
Побудова власної сильної держави, консолідація правлячої верхівки, оновлення політичного класу - важливі завдання сучасності. У цьому сенсі важливим є використання досвіду української держави. Як би там не говорили, Україна має його і може використовувати у власних цілях. В. Липинський підкреслював, що «Чим більше нація має нагромадженого досвіду, тобто чим більше спостережень у політичному житті вона зробила, то тим більше науки з цих спостережень вона для потреб подальшої своєї політичної творчості в своїй збірній пам'яті, тобто у своїй власній традиції, заховала. Чим більше розвинутий у певної нації волюнтаризм, тим сильніша серед її активної провідної верстви свідома воля, яка вирішує вибір найкращих методів здійснення хотінь стихійних і вміння чи невміння цими стихійними хотіннями на підставі даних науки, досвіду і традицій керувати. І нарешті, чим вища інтелігентність певної нації, тим більше розвинута серед її провідної верстви здатність спокійно і правдиво відображати громадські явища, знаходити між ними найбільш наближений до правди причинний зв'язок і уявляти собі наслідки акції, побудованої на такому логічному відображенні» [8, 418-419].