Ролітична система україни

   Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована  в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з  яким може зруйнувати соціально-політичну  стабільність.

   Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет  у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні  суб´єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

   Перехід від командної економіки до ринкового  господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці  та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка  орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов´язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

   Національна ідея має сприйматися більшістю  населення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, —  не етнічна, а державно-політична  категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України  на будівництво нового суспільного  устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе  лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

   Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів  місцевого самоврядування, запровадженні  інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму  стримувань і противаг.

   Якщо  узагальнити, то політична система  України характеризується як:

   - перехідна  від неправового до правового типу;

   - легітимна  для більшості населення;

   - перехідна  до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

   - миролюбна,  неагресивна;

   - позбавлена  власної глобальної (загальнопланетарної)  системи забезпечення національних  інтересів;

   - система,  яка поки що нездатна забезпечити  зростання рівня й якості добробуту  усіх основних верств населення,  але яка зберігає елементи "соціальної  держави ";

   - світська (на відміну від релігійної  чи атеїстичної);

   - етатизована (одержавлена);

   - система  з недостатньо високим інтелектуальним  рівнем політики;

   - система  з політичним домінуванням певних  соціальних верств "реформованої  традиційної номенклатури ", нової  "номенклатури " та ін.

   Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:

   - побудова  демократичної соціальної правової  держави;

   - утвердження  громадянського суспільства;

   - подальший  розвиток й вдосконалення політичних  відносин, політичних принципів  та норм;

   - зростання  політичної свідомості та політичної  культури суспільства і особи;

   - вдосконалення  діяльності засобів масової інформації.

   Проблемні питання:

   Питання 1

   Політична реформа 2004 року

   Для подолання  гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції  України»[1] та (в пакеті до нього) про  внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

   Закон на основі проекту Симоненка—Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

   Після приходу до влади Віктора Януковича  і Партії Регіонів 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон №2222 втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року. 

   Питання 2

   У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

    Політичні  партії, як правило, мають свою  програму, систему цілей, які вони  активно пропагують та захищають,  більш-менш розгалужену організаційну  структуру, вони покладають на  своїх членів певні обов’язки  та встановлюють норми поведінки.  Це дає змогу партіям стати  могутнім чинником підвищення  рівня організованості політичного  життя. У тих суспільствах, де  існує розвинута система політичних  партій, діяльність яких базується  на правових нормах, панує й  політична стабільність. Суспільство  за таких умов здатне цивілізовано  вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи  для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.

   Література

   1. Гелей С, Рутар С. Політологія. - К., 1999.

   2. Дербишайр Д.Д. Политические системи мира. Т. 1-2. - М.: Рипол Классик, 2004.

   3. Журавський  В.С.  Політична  система України:   проблема становлення і розвитку. -К, 1999.

   4. Новічков Г.В. Політологія. Рівне, 1999.

   5. Політологія /За ред. Бабкіної О.В., Горбатенко В.П. - К., 2002.

   6. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. - Львів, 2004.

   7. Рудич Ф.М. Політологія - К.: Либідь, 2005.

   8. Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002/