Ролітична система україни

   Концепція корпоративної демократії близька  до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які  не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

   Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

   Існуює ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

   2 Тоталітарні – форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я, тощо.

   Політичний  режим, що характеризується відсутністю  демократичних свобод, диктатурою і  повним (тотальним) контролем держави  над усіма сферами життя суспільства  й особи.

   Тоталітаризм  як історична форма суспільного  існування з'явився в епоху Нового часу й особливо характерний для  диктаторських режимів XX століття. Система управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування  суспільства державі за допомогою  монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології, обов'язкової для громадян, терору таємних служб, монопартійної системи, обов'язковому членстві в підконтрольних правлячій партії масових організаціях.

   Ознаки  тоталітарного суспільства за версією  К. Фрідріха і З. Бжезінського

   У своїй  роботі «Тоталітарна диктатура і  автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і  Збігнєв Бжезінський, на основі емпіричного порівняння сталінського СРСР, нацистської Німеччини і фашистської Італії, сформулювали низку визначальних ознак тоталітарного суспільства. Початковий перелік складався з шести ознак, але у другому виданні книги автори додали ще два, а згодом інші дослідники також вносили уточнення:

   -Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.

   -Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.

   -Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.

   -Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.

   -Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.

   -Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.

   -Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).

   -Масові репресії і терор з боку силових структур.

   -Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.

   -Централізоване планування економіки.

   -Майже всеосяжний контроль правлячої партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення.

   -Прихильність експансіонізму.

   -Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.

   -Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.

   Наведений перелік не означає, що кожен режим, якому притаманна хоча б одна із зазначених рис, слід відносити до тоталітарних. Зокрема, деякі з перерахованих  рис у різний час були також  властиві демократичним режимам. Аналогічно, відсутність якогось одного ознаки не є підставою для класифікації режиму як нетоталітарних. Однак перші дві ознаки, на думку дослідників тоталітарної моделі, є її найбільш яскравими характеристиками.

   3 Автократичні – режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведенням нанівець місцевого самоврядування, застосуванням репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

   Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

   абсолютистські  монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

   військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок  військових переворотів (в різні  часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

   вождистські — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

   неототалітарні  режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

   персональні тиранії — влада належить диктаторові  та спирається на підтримку поліцейського  апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда).

   В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але  під жорстким контролем правлячої  особи або правлячого угрупування.

   Типологію політичних систем за характером цінностей  запропонував американський політолог  Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

   - англо-американська  політична система з гомогенною  культурою, що означає: більшість  громадян поділяють спільні базові  цінності і норми; громадяни  і політичні еліти толерантні  одні до одних. Багатоманітність  соціальних інтересів представлена  в політичній системі незалежними  політичними партіями, групами інтересів,  засобами масової інформації, які  функціонують на демократичних  засадах. Політичні системи цього  типу стабільні, ефективні, здатні  до саморегулювання. Англо-американський  тип політичної системи склався  у Великобританії, США, Канаді, Австралії  та ін..

   - континентально-європейська  політична система характеризується  співіснуванням і взаємодією  в політичній культурі елементів  старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність  у суспільстві й може призводити  до суттєвих змін політичної  системи ( Німеччина у 20 – 30 роки XX сторіччя ). Притаманна Німеччині,  Італії, Франції другої пол.XX - поч.XXI сторіччя.

   - доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

   - тоталітарну  з гомогенною політичною культурою,  що визначається відсутністю  плюралізму і можливості реалізації  власного інтересу. Тотальний ідеологічний  вплив. Цей тип існував у  фашистськіх Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.

   За  характером взаємодії з зовнішнім  середовищем розрізняють:

   - відкриті  системи, мають динамічну структуру  й широкі зв'язки з навколишнім  середовищем;

   - закриті  системи, для яких характерна  жорстко фіксована структура.

   Прикладом закритої політичної системи була політична  система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з  країнами, які не належали до соціалістичного  табору.

 

   

   Завдання  3

    Політична  система тісно пов´язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

   Україна подолала початковий етап перехідного  періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності  — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного  та економічного облаштування, обравши  демократичний тип політичної системи  суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але  цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

   Політична еліта сучасної України, становлення  якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася  неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих  правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного  та економічного життя після парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок  неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром  політичної перевтоми. Результати соціологічних  опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським Центром  стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада  у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% — “приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

   Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи  в Україні розпочався за відсутності  зрілих ринкових структур, досвіду  поведінки економічних суб´єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

   Економічні  труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми  роками. Через малоефективну неузгоджену  діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії  ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв´язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

   У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення  майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків  населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено  чинники, які гарантують соціальну  стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані  працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

   У сфері  ідеологічній посилюється криза  духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні  конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного  авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики  зон, збідніння інформаційної сфери.

   Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм  характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна  доктрина державотворення. Щодо цього  окреслилося два підходи. Прихильники  одного з них стверджують, що “оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.