Роль “Конституції та Виводу прав України” П. Орлика у розвитку політичної думки в Україні

     III. ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ  ГЕТЬМАНОВОЇ ВЛАДИ  (СТАТТІ 6-10)

     Центральну  тему цієї частини документа відкриває  риторичне запитання: якщо в автократичних  державах постійно проводяться наради і якщо навіть самодержці користуються порадами своїх міністрів, то чому в такого вільного народу, як козаки, обрані керівники не повинні радитися, тим більше ж коли так було заведено в минулому? Проблема виникла тоді, вважають автори статті, коли гетьмани потрапили під вплив самодержавних правителів і узаконили самовладне право: «Так хочу, так повеліваю!». Не доводиться сумніватися, хто були автори цих статей: генеральна старшина, яка вже давно обурювалася, що її усунено від процесу прийняття рішень у Гетьманщині, дістала тепер шанс знову здобути політичний вплив. Аби тримати майбутніх гетьманів під контролем, вона вимагала запровадження дорадчого права. Зокрема від гетьманів вимагалося, щоб вони радилися з генеральною старшиною та полковниками щодо всіх важливих питань, особливо тих, що стосувалися закордонних справ. Окрім того, кожен полк мав обирати «по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі». Передбачалося, що ці представники братимуть участь у дорадчих зібраннях, які проводитимуться тричі на рік. У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в Конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя.

     На  дорадчому праві прерогативи  старшини не закінчувалися. Расtа еt Соnstitutiones також забороняли гетьманам  карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини (стаття 7). В усіх справах, що стосувалися Війська (тут ясно проглядається спроба старшини чітко розмежувати громадський і приватний сектори), гетьман мав використовувати відповідних чиновників війська, а не своїх особистих слуг (стаття 8). Після суперечки за Мазепині багатства старшина особливо прагнула розмежувати доходи Війська і гетьмана. Задля цього запроваджено посаду генерального підскарбія, на яку могла бути обрана лише «людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна» (стаття 9). Гетьмана позбавлено доступу до державних коштів; він мав жити тільки з власних земель, спеціально виділених для його посади. Кожен полк також повинен був обирати двох підскарбіїв з аналогічними обов’язками. Таким чином і в економічному, і в політичному сенсі ці статті радикально обмежували гетьманові прерогативи.

     IV. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ  ЗЛОВЖИВАННЯ В  ГЕТЬМАНЩИНІ (СТАТТІ 10-16)

     Якщо  в попередніх частинах Конституції  легко вирізнити впливи запорожців та старшини, то в цій її частині не відбилися інтереси якоїсь специфічної групи українського суспільства. Справді, незважаючи на вплив старшини в Бендерах, до Конституції ввійшли деякі статті, які безпосередньо зачіпали інтереси козацької верхівки. Можливо, ці статті введено з пропагандистською метою, аби привернути на свій бік українські маси, однак це малоймовірно, оскільки немає жодних свідчень того, що статті взагалі розповсюджувалися. Ймовірно, що інтереси нижніх верств обстоювали запорожці, більшість яких вийшла з цих верств, однак це не пояснює, чому в даних статтях порушено такі питання, як корупція посадових осіб і безрадісне становище міст. Тому можна припустити, що статті відбивали бажання їхніх авторів виправити деякі з найразючіших вад Гетьманщини навіть за рахунок власних станових інтересів.

     Стаття 10 застерігає старшину, щоб вона не використовувала своїх посад  задля визиску козаків, селян  і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, оскільки «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів». Щоб запобігти такій практиці, гетьман зобов’язувався стежити за тим, аби всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Турботу про нижні верстви суспільства висловлено в статтях 11, 12 і 14, згідно з якими родини козаків, що перебували в поході, вдови й сироти звільнялися від сплати податків та виконання різноманітних повинностей, обмежувалася, зокрема, обтяжлива для селян повинність забезпечувати перевезення чиновників Війська й передбачалося вжиття заходів, які полегшували б податковий тягар для найбідніших селян. З огляду на те, що в Україні, як і в усій Східній Європі, відносини між місцевою знаттю та містами були вкрай напружені, особливо вражає стаття 13, в якій звертається увага на зубожіння міст і пропонується, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли свої права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом. У двох останніх статтях знову пропонуються заходи для полегшення долі бідноти. Стаття 15 передбачала, що податки з селян, які утримували гетьманські компанійські та сердюцькі полки, мають бути скасовані, а остання 16 стаття зобов’язує гетьмана пильнувати, щоб індуктарі та їхні фактори не збирали з ярмаркових торговців таких високих податків, «через які неможливо взагалі убогій людині вільно з’явитись на ярмарок».⁷

     Такими  в Конституції визначалися принципи побудови української держави. Кожна  ж зі статей формулювала конституційні  норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови — відторгнення майбутньої Української держави від Московської імперії.

     Гетьман як керівник держави зобов’язувався Конституцією чинити всіляку поміч  Запорозькому Низовому війську. Цей  документ визначав права всіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на території полків. 

     Одним із ключових моментів Конституції стало  визнання кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. “Як кожна держава  складається і затверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано в  ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої Польської і від Московської держави, які відійшли в гетьманську область, не були насильно змінені і порушені...”.

     Хоч Конституція 1710 р. не ввійшла в життя, проте вона має велике значення як документ, який вперше в історії України на юридичному ґрунті фіксує постанови, які кладуться в основу державно-політичного устрою, тобто українська державна ідея знайшла своє втілення в конституції, яка стала водночас показником того, як і в якому напрямі здійснюватися державні реформи в Українській державі. У Конституції 1710 р. перше місце посідала проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів». А це означає, що «авторитет гетьманської влади, створений важкими зусиллями гетьманів, знову знизився». Не обійдено і соціальних низів — козаків і посполитих, їх забезпечено від визиску та гніту; «гетьман мав узяти їх під свою опіку». Право Запоріжжя також забезпечено. «Всі ці постанови, — зазначає І. Крип'якевич, — мали егоїстично класовий чи груповий характер: йшлося про охорону і збільшення соціальних та політичних «вольностей» окремих груп, а не про зріст і забезпечення держави», Тут і виявляється, що «творці конституції — старшина і запорожці — не виявили широкого політичного світогляду».

     Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій.

     Конституція містить низку демократичних  і прогресивних ідей:

• обмеження влади гетьмана,
• представницьке управління,
• поділ державної влади,
• закріплення прав і свобод особи,
• справедливість у розподілі суспільних благ,
• підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.

     Найбільше значення конституції полягає в  тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави (див. також реферат про Конституцію Пилипа Орлика).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4 “Вивід прав України”

     Ще  одним документом є звернення  П. Орлика до урядів європейських держав під назвою "Вивід прав України". Найпереконливішим доказом суверенності України є факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава. Б. Хмельницький уклав з Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам, тобто права її станів на незалежність. Отже договір з Росією втратив силу і "козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час". В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

     Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Тоді Орлик, як уже зазначалось, у контакті з французькою та шведською дипломатією повів енергійну акцію за розрив Прутського договору й за нову війну з царем. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст «Дедукції».

     У фактичній своїй частині виклад не завжди можна назвати вдалим, факти й дати нерідко переплутані. Писав Орлик, перебуваючи в еміграції, не маючи відповідних джерел, документів. Водночас цей твір за своєю загальною концепцією є видатним явищем у розвитку української державної ідеї. Політичні ідеали Пилипа Орлика ґрунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі.

     Особливу  цінність «Виводу прав України» надає  те, що саме в цій пам’ятці наведено основні положення договору Мазепи і Карла ХII 1709 року. Пилип Орлик стверджує, що основним змістом документа є звільнення з неволі «припіченої України». Гетьман у вигнанні нагадує про те, що згідно з умовами договору Україна має стати самостійною державою, яку Карл ХII зобов’язався боронити. Шведський король також урочисто підтвердив, що «Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством до його смерті. Стани України заховають оці вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами».

     Орлик визнавав, що одним із найсильніших спонукальних мотивів до створення  «Виводу прав України» було прагнення  дати гідну відповідь брехливим  твердженням поплічників Петра  І, що нібито «Україна ніколи не була незалежною, а з-під ярма невірних визволила її переможна зброя Його царського величества». Можна, поза сумнівом, стверджувати, що традиції, закладені Бендерською конституцією Орлика та його ж «Виводом прав України», отримали дальший логічний розвиток у наступних документах українського конституціоналізму та державно-правової думки⁸.

Висновки

     Конституція П. Орлика 1710 р. - це перша в світі конституція, яка була пройнята дуже демократичним духом і визначала прогресивний історичний напрям розвитку державних реформ. Хоч і не була вона втілена в життя, однак залишилась однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам'яток. «Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» мусять зайняти належне їм місце в європейській історіографії і, здається, зберігають певну актуальність для депутатського корпусу сучасного парламенту незалежної самостійної України.

     П.Орлик  написав також дуже важливу працю  “Вивід прав України”, присвячений  охороні національно-державних прав України перед європейськими  урядами того часу, де він писав, що російські царі та їх генерали неправдою і хитрощами захопили фактичну владу в Україні і почали командувати, мов господарі.