Президент України

Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень.

Розвиток інституту Президента в Україні

З здобуттям Україною незалежності на території України і надалі діяла нормативна база Української  РСР. це було передбачено Актом проголошення незалежності. Проте деякі інститути, як інститут Президента, Кабінету міністрів, Верховної Ради України впроваджувались негайно змінами до тоді ще Конституції Української РСР. А в подальшому формування правової системи України проходило дуже повільно. Закон про Службу Безпеки України був прийнятий майже через рік після проголошення незалежності, Конституція тільки через п'ять

Посада президента була запроваджена змінами до Конституції УРСР 1978 р. п'ятого липня 1991р. Згідно з конституцією Президент був главою виконавчої влади, пропонував для затвердження Верховною Радою кандидатуруПрем'єр-міністра, організовував та ліквідовував Міністерства, скасовував акти Кабінету міністрів, Міністерств, надавав на розгляд Верховної Ради проект державного бюджету, призначав голову фонду держмайна, призначав Представників президента в області які були головами обласних державних адміністрацій (хоча представники президента не мали таких повноважень як сучасні голови обласних державних адміністрацій вся влада в області до прийняття законів «Про місцеве самоврядування» та «Місцеві державні адміністрації» концентрувалась в руках Обласних рад).

З прийняттям Конституції України 1996 р. Президент формально перестав бути главою виконавчої влади. Проте залишив за собою право призначати за згодою парламенту Прем'єр-міністра, а за його поданням призначати міністрів, за Президентом також збереглось право скасовувати акти кабінету міністрів. Така процедура призначення Прем'єр-міністра передбачала, що президент повинен був враховувати волю більшості у Верховній раді. Тому Новообраний президент Леонід Данилович Кучма маючи сумний досвід свого попередника здобував прихильність депутатів Ради другого і третього скликання та членів кабінету міністрів через приватизацію державних підприємств, доступу до магістральних нафто- та газопроводів, компромісами з фінансовими групами у парламенті та уряді. Такі депутати, посадовці мали зобов'язання не тільки перед українським народом який вони представляли, але й перед президентом. Наприклад приватизація «Львівського лакофарбового заводу», «Черкаського деревообробного комбінату», в першому випадку членом кабінету міністрів в другому випадку депутатом ради третього скликання, доступ компаній які, опосередковано належали тодішньому Прем'єр-міністру до нафтогазової системи України, та транзиту російського газу на захід, таких прикладів можна наводити безліч^{[Джерело?]}. 
Також згідно з новою конституцією та законом від 09.04.1999 № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» Президент втрачав право одноосібно призначати тепер уже голів місцевих державних адміністрацій, призначав їх за поданням Прем'єр-міністра що в подальшому призводило до конфлікту третього президента Ющенка з Прем'єр-міністром Тимошенко. За Конституцією 1996 р. президент дістав право призначати шістьох членів у новостворений тоді щеКонституційного суду. Також згідно зі змінами внесеними у 2001 р. до закону «Про судоустрій» (прийнятий ще у 1981 р.) президент дістав право призначати суддів на перший випробувальний п'ятирічний строк. (до цього судді районних, міських судів обирались одразу довічно Верховною Радою АРК, обласними радами, радами Києва та Севастополя, і не існувало випробувального терміну).

З конституційною реформою 2004 року Україна стала парламентсько-президентською республікою у парламенті формувалась парламентська більшість ЇЇ статус оформлювався змінами до Конституції України 1996 р. та постановою "Про регламент Верховної Ради України"від2006 р. і парламентська опозиція (статус опозиції порядок розподілу комітетів Верховної ради, порядок формування Тіньового кабінету міністрів майже як у Великобританії передбачалося прийняти законом України «Про Парламентську Опозицію»). Парламентська більшість визначала особу Прем'єр-міністра і подавала його Президентові України, а той в свою чергу ще раз вносив кандидатуру Прем'єр-міністра для затвердження у парламент. Президент не вносив на розгляд до парламенту кандидатури міністрів, замість нього це робив визначений парламентською більшістю Прем'єр-міністр (за винятком міністра оборони, міністра закордонних справ). Президентові залишили право вносив на розгляд Верховної Ради України кандидатури Генерального прокурора, і Голови Служби Безпеки, проте через конфлікт тодішнього Президента з Прем'єр-міністром, посаду Голови Служби Безпеки України довго займали виконуючи обов'язків, а щодо генерального прокурора точилися «гарячі» дискусії. Хоча в президента було право вето на прийняті Верховною Радою України закони та провладна більшість в кулуарних домовленостях з фракцією комуністів та регіонів в принципових питаннях двома третіми його долала, наприклад закон «Про кабінет міністрів» від 2007 р. який був прийняти на виконання змін до конституції і звужував повноваження Президента України.

З відміною конституційної реформи значення і вага Президента України значно посилилась. На виконання змін до конституції був прийнятий новий закон «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 № 1861-VI, закон «Про Кабінет Міністрів України» від 2011 р. Президент фактично хоча цього не записано у конституції став головою виконавчої влади. Маючи свою більшість у Верховній Раді України, законопроекти, Кабінету міністрів Президента приймаються відразу у другому читанні, з трох можливих передбачених регламентом Верховної Ради України.

Маючи абсолютну більшість  у Верховній Раді України 6-7 скликання  прийнято новий закон «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 р. попередній закон «Про Судоустрій України» втратив чинність. Ним було спрощено процедуру притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, Кваліфікаційна комісія суддів (що розглядає питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів місцевих апеляційних суддів п.8,ч.1,ст.91 Закону України «Про судоустрій України і статус суддів»), Вища рада юстиції(що розглядає питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів Верховного Суду України, розглядає справи про звільнення судів місцевих апеляційних Верховного суду за порушення присяги, порушення вимог щодо несумісності, у разі набрання законної сили обвинувальним вироком, тощо ст 104–106 Закону України «Про судоустрій України і статус суддів» та вносить подання за результатами розгляду цих справ до Верховної Ради про звільнення судді з займаної посади.), майже на половину складається з осіб які призначаються, посадовцями які залежать прямо чи опосередковано від президента чи парламентської більшості яка знаходиться в руках президента у раді 6-7 скликання, та в умовах коли призначені на посаду члени Кваліфікаційної комісії суддів чи Вищої ради юстиції, повинні бути лояльним та мати певні негласні зобов'язання перед тими хто їх призначив, призвило до того що президент фактично отримав вплив на суддів, Зрештою це не тільки вада президента але й всього Українського суспільства. Об'єктивно попередній механізм притягнення судді до дисциплінарної відповідальності був набагато важчим, його необхідно було оптимізувати. З відміною конституційної реформи 2004 р. значення і вага Парламенту значно впала.

Положення конституції

Статус Президента, Гаранта  Конституції, закріплений у Конституції України, як державного службовця вищої категорії^[1], покладає на нього обов'язок припиняти антиконституційні дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями: він може призупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада.

Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Президент є Гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Його повноваження у цій сфері визначені ст. 102 Конституції України та покладають на Президента обов'язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України у межах існуючих кордонів.

Згідно зі ст. 102 Конституції України, як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії щодо ставлення до гілок та структур влади, до рішень, які вони приймають, з метою захисту прав та свобод громадян.

Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики закріплено статтею 106 Конституції України, згідно з якою Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє членів уряду та інших органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях уряду, а також мати своїх представників у Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, Верховній Раді.

У зовнішній політиці повноваження Президента визначено статтею 102 Конституції  України. Президент, як Глава держави, виступає від її імені, представляє  Україну у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави.

Президент є Верховним  Головнокомандувачем Збройних Сил України згідно зі статтею 106 Конституції України. У разі збройної агресії проти України Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою оборони держави від ворога. Як гарант державного суверенітету та територіальної незалежності України Президент очолює Раду національної безпеки та оборони України.

Президент здійснює свої Конституційні  повноваження через вертикаль влади, до складу якої входять: Адміністрація Президента, Консультативна рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

Право стати Президентом  України

Відповідно до закону України  «Про вибори Президента України»^[2], Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів:

• досяг тридцяти п'яти років
• має право голосу
• володіє державною мовою
• проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років

Президенти України

1. Кравчук Леонід Макарович 5 грудня 1991–19 липня 1994

 2.Кучма Леонід Данилович 19 липня 1994–23 січня 2005

3.Ющенко Віктор Андрійович 23 січня 2005–25 лютого 2010

4.Янукович Віктор Федорович 25 лютого 2010

Адміністрація Президента України^[1] (неофіційно: Банкова) — постійно діючий орган, утворений Президентом України для здійснення його повноважень. Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації. Основними завданнями Адміністрації є забезпечення здійснення Президентом України його конституційних повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості.

Адреса: місто Київ, вул. Банкова 11.

Гранична чисельність  працівників Адміністрації Президента України затверджена у кількості 514 штатних одиниць^[4].

Указом Президента Українии від 5 квітня 2011 року №352 (в редакції Указу від 29 листопада 2011 року №1081/2011) затверджена «Схема розподілу обов’язків між Главою Адміністрації Президента України, його Першим заступником і заступниками, радниками Президента України та закріплення за ними структурних підрозділів Адміністрації Президента України»^[5]

Структура Адміністрації Президента України визначена такою^[4]:

• Глава Адміністрації Президента України
• Перший заступник Глави Адміністрації Президента України;
• два заступники Глави Адміністрації Президента України;
• радники Президента України, в тому числі
• Радник Президента України — Представник Президента України у Конституційному Суді України,
• Радник Президента України — Керівник Головного управління з питань безпекової та оборонної політики,
• Радник Президента України - Керівник Головного управління з питань судоустрою,
• Радник Президента України — Керівник Головного управління з питань діяльності правоохоронних органів,
• Радник Президента України — Керівник Головного управління з питань міжнародних відносин,
• Радник Президента України - Керівник Головного управління Державного Протоколу та Церемоніалу,
• Радник Президента України — Керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації,
• Радник Президента України - Керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань;
• Прес-секретар Президента України;
• Уповноважений Президента з прав дитини;
• уповноважені Президента України;

Підрозділи

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ)  — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів  України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

Сейми і ради

Традиції українського парламентаризму  сягають давньоруського віча — всенародних зборів середньовічної громади чи міста. У 15 столітті, у литовсько-польську добу, на українських землях з'явилася практика проведення зібрань шляхти — сеймів. Сейми мали декілька рівнів — від земського до загальнонаціонального Вального сейму. У 16 столітті, під впливом традицій шляхетського сейму та елементів староруського віча, в Україні оформилася традиція проведення козацьких рад. До початку 17 століття у Війську Запорозькомузагальновійськова рада була головним органом влади серед козаків. Поряд з нею існували старшинська рада, в проведенні якої брала лише козацька верхівка, а також чорна рада, до участі якої окрім козаків залучали чернь — простолюдинів. Після розколу Війська Запорозького на городове і низове, загальновійськова рада продовжувала бути головною в останньому. Натомість городові козаки, зазвичай, вирішували основні питання на старшинській або чорній радах. У 18 столітті чорні ради не проводилися. Традиції шляхетського і козацького парламентаризму знайшли своє продовження у дворянських зборах різних рівнів в Російській імперії, а також козацьких радах на Кубані.

Українська Центральна Рада

Першим попередником Верховної Ради України була Центральна Рада Української Народної Республіки, утворена 17 березня 1917 року. Вона розпочала розбудову української державності шляхом видання Універсалів. Найвагомішим став IV Універсал, ухвалений 22 січня1918 року, який проголосив одним із важливих завдань створення Конституції України. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року було ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки — «Статут про державний устрій, права і вольності УНР».