Предмет політології в сучасній західній науці

     Для характеристики кожної форми правління III. Монтеск´є вводить поняття  «принцип правління», під яким розуміє  те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом  є доброчесність, у монархії —  честь, в деспотії — страх.

     Особливу  увагу Ш. Монтеск´є приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає  в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що

     Дозволяють  закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено  законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива  лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична  свобода, є монархія. Політичним ідеалом  Ш. Монтеск´є була англійська конституційна  монархія.

     Ш. Монтеск´є наголошував, що й за поміркованого  правління політична свобода  може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього  в державі необхідно здійснити  поділ влади на законодавчу, виконавчу  і судову.

     Треба, щоб різні влади могли взаємно  стримувати одна одну. Визначальною в  системі поділу влади III. Монтеск´є  вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск´є, а й у політичній науці в цілому.

     Поширені  в той час ідеї природного права  і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо  використав для обґрунтування глибоко  демократичного вчення. Природний стан він називав «золотим віком», в  якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але  з появою приватної власності  з’являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі. Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ’ї.

     На  думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким, щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обґрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету. Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

     Народний  суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка  здійснюється загальною волею більшості  і є неподільною. Суверенітет  не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував  ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував  ідею прямого народоправства. Суверенна  законодавча влада, на його думку, має  здійснюватися лише безпосередньо  самим народом-сувереном. А виконавча  влада створюється не на основі суспільного  договору, а самим сувереном для  виконання законів та підтримки  політичної і громадянської свободи.

     Залежно від того, кому доручається виконавча  влада — всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми  правління: демократію, аристократію і  монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого  значення, оскільки в усіх формах правління  суверенітет і законодавча влада  належать народу. Наслідуючи Ш. Монтеск´є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління  залежать від величини території: демократія є найбільш придатною

     Для малих держав, аристократія — для  середніх, а монархія — для великих.

     5. Політична наука в Німеччині

     Політична наука в Німеччині почала розвиватися  в 19 ст. як дочірня дисципліна традиційних  наук, насамперед філософії та юриспруденції. Сучасна політична наука має  методологічну гостроту й переконливість емпіричних спостережень унаслідок  обмежування своїх завдань. Відмінність  між старою й новою політичною наукою полягає в тому, що сучасні  політологічні студії роблять акцент на з’ясуванні причин, а не мети політичної діяльності. Вони також відмовляються (можливо, тимчасово) від проблематики цінностей. Застосовуючи кількісні методи досліджень і обмежуючи вивчення причинними зв’язками, політологія діє у звуженій сфері на вищому науковому рівні.

     Деякі вчені стверджують, що нині в Німеччині  немає єдиної думки щодо предмета і завдань політичної науки. Так, М. Вебер пише, що в його країні не існує єдиної політичної науки, є  лише різні сфери інтересів, різні  галузі досліджень і різні методи. Політолог К. Ленк виділив деякі  сучасні політологічні напрями. Одна група політологів вважає, що політична наука — це державознавство, яке доповнюється аналізом динаміки державних інститутів. Друга група  заперечує єдність предмета політичної науки, веде мову про політичні науки  — історію, соціологію, економіку  в їх політичних аспектах. Третя  група розглядає політологію  як один із аспектів соціології. Міркування четвертої групи зводиться до того, що завдання й мета політології  полягає в історико-герменевтичному  аналізі сучасності. Але головна  відмінність між усіма політологічними  напрямами полягає в підходах до вирішення проблеми співвідношення науки й політики.

     Своє  трактування поняття "політична  наука" висловили Р. Лепсіус і  П. Ноак. На думку першого, вона досліджує  політичний устрій суспільства та його принципи, охоплює феномен політичного  процесу, який надає людині форми  політичної екзистенції в суспільстві. Однак політологія не є енциклопедичною  наукою, не розчиняється в сукупності наук, вона поділяє з ними об´єкти  дослідження, але не об´єкт пізнання.

     У своїй книжці "Що таке політика? Вступ  до науки про неї" П. Ноак підкреслює, що нині політологія бореться за статус самостійної науки. Ця боротьба ведеться за чотирма напрямами:

     1) проти пересуду, що політика —  це мистецтво, тому до неї  не можна застосовувати наукові  категорії;

     2) проти переконання в тому, нібито  політична ситуація — це щось  одноразове, неповторне, й тому, аби  її пізнати, достатньо історичної  науки;

     3) проти упередження, що політика  має справу з формами панування,  хоча це стосується компетенції  загального державного права;

     4) проти тих, хто заперечує її  самостійність.

     Сучасна політологія Німеччини намагається  поєднати філософське осмислення держави  з дослідженням конституційних і  політичних реалій. Але центральний  об´єкт усіх політологічних досліджень — держава, яка є, на думку Р. Лепоуса, найсуттєвішим носієм політичного  порядку. До цього часу в політичній науці переважає тенденція розгляду поняття "держава" як центрального. До того ж політологи переконані, що політику взагалі можна пізнати  лише через державу. Проте це не означає  обмеження предмета політичної думки  тільки державою.

     Водночас  у німецькій політології існують  різні трактування самого поняття  держави. Деякі дослідники намагаються  показати, що держава — це елемент  соціальної системи. Але більшість  учених традиційно характеризує її як носія "трансцендентального розуму", "вічних цінностей", а також  як сферу реалізації свободи (концепції  Е. Фортхоффа, X. Куна, Е. Хіппеля).

     Останнім  часом серед політологів Німеччини  стала модною концепція створення "сильної" держави. Ще на початку 70-х років М. Вебер підкреслював, що в політиці, коли мова йде про  індивідуальну та політичну свободу  й демократію, головне — це посилення  державності.

     У другій половині 80-х років ідея "сильної" держави дістала розвиток у працях представників так званого неоконсерватизму (К. Хорнунг, А. Молер, Г.-К. Кальтенбрунер  та ін.). Взагалі, одна з головних "конституційних" ідей політичної філософії неоконсерватизму в Німеччині — підпорядкування  індивіда державі. Пріоритетність сильної  влади обґрунтовується представниками неоконсерватизму насамперед тим, що лише вона може здійснити найвищу мету — самоствердження держави, нації. На думку К. Хорнунга, не можна абсолютизувати волю більшості. Громадська думка формується цілеспрямовано, її можна піддавати  різним маніпуляціям. Тому не варто  надавати демократичній більшості  дуже великої влади. Концепція "обмеженої" демократії в політичній філософії  неоконсерватизму має, як підкреслював А. Френкін, такі джерела. Внаслідок  функціональної комплектності сучасного  суспільства, його плюралістичності, різноманітності культур політична єдність стала неможливою. Не можна гарантувати, що в суспільстві існує єдина, одностайна громадська думка. Тому доцільно вилучити частину політичних рішень зі сфери демократії, приймати рішення владним порядком.

     Характеризуючи  німецьку політологію, треба обов’язково зупинитися на творчості видатного мислителя сучасності Н. Лумана. Свою теорію політичної системи він розвиває, спираючись на традиційну для соціально-політичної думки Німеччини ідею співвідношення суспільства й держави. До речі, в німецьких наукових колах це співвідношення зводять до діалектики економіки й політики. Твердження Н. Лумана ґрунтуються на тому, що політика, політична система незалежні від інших систем суспільства. Головні функції політичної системи полягають у тому, що вона виробляє рішення, обов’язкові для всього суспільства, формує апарат влади, підтримує консенсус і виконує політичні рішення. Економічна система повинна виробляти рішення стосовно задоволення потреб або мати право відкладати прийняття рішень. Діалог між політичною та економічною системами відбувається на основі принципу невтручання.

     Стару структуру влади, яка ґрунтувалася на розмежуванні законодавства, судочинства  та управління, втрачено. Щоб повернутися  до цього поділу влади, належить, на думку Н. Лумана, виконати чотири умови:

     1) суворо контролювати систему  управління, адже адміністрація  часто приймає рішення без  відома громадськості, в її  руках сконцентрована велика  влада;

     2) волевиявлення в державі звільнити  від тиску малих груп спеціалістів, а також від капіталу;

     3) капітал (наслідок попередньої  праці) доручити тільки досвідченим  людям, але серед них не може  бути державних чиновників;

     4) виховання й освіта мають бути  незалежними від держави сферами  самоврядування вчителів, науковців,  діячів культури.

     Щодо  питань демократії доктрину Н. Лумана можна кваліфікувати як консервативну. Для нього конкретна участь індивідів  у процесі прийняття рішень —  це утопія, хибна ідея. У політичній системі народ може виконувати лише певну роль — виборця. Отже, сама демократія стає виключно технічною  функцією, яка існує для підтримки  політичної системи.

     Проблема  демократії й демократизації суспільства  займає велике місце і в творчості  політолога Р. Дарендорфа, який писав: "Демократія — це не просто розмаїття думок, не просто форум, де будь-який погляд входить в обіг; демократія — це система правління, її мета — забезпечити тим, хто керує, підтримку народу, принаймні на старті, і демократія повинна надавати можливість правити. Демократія — це уряд: його обирає, а якщо потрібно, то й зміщує народ. Крім того, демократія — це уряд, який має власний курс".

     Досліджуючи питання демократизації суспільства, Р. Дарендорф також вивчає проблему активної й пасивної громадськості. Він вважає, що рівень демократії в  суспільстві визначає активність населення  у вирішенні деяких політичних проблем. Але "постійна участь усіх в усьому" не сприяє процесові демократизації суспільства, навпаки, фактично є свідченням повного застою. Активна громадськість  — це важлива сила політичного  процесу. Вона є своєрідною елітою, а наявність конкуруючих еліт — це умова життєспроможності  демократії.

     Поділяючи думку Р. Дарендорфа про необхідність громадського контролю над державою, інший німецький мислитель —  Ю. Хабермас водночас наполягає, що такий  контроль можуть здійснювати лише політичні  спілки та партії. Тільки громадськість, об´єднана організаційно, може брати  участь у процесі соціальної комунікації, контролювати державно-політичну бюрократію.