Предмет політології в сучасній західній науці

     Вагомим внеском у дослідження проблеми виборів стали роботи П. Берельсона, який запропонував використовувати  техніку "панельних опитувань" для з´ясування механізму формування поведінки виборців, зробив висновок про важливість взаємовпливу виборців, а також про вплив на кожного  з них цілої низки зовнішніх  факторів. Роботи групи Лазарсфельда—Берельсона  багато в чому зумовили діяльність так званої мічиганської групи дослідників  на чолі з А. Кемпбеллом. Від аналізу  індивідуального виборця вони перейшли до вивчення корпусу виборців як політичної підсистеми. У праці "Вибори й  політичний порядок" (1966) Кемпбелл і  його співавтори стверджують, що зміни  кількості й політичної ознаки голосів, які були подані в ході національних виборів, залежать, насамперед, від  політичних сил, які діють протягом обмеженого часу, але мають особливе значення для виборця в процесі  виборів. Ці сили впливають на електорат, стимулюють політичні інтереси виборців і сприяють зміні їх симпатій від  вихідної лінії "стійкої прихильності" (basic commit) до тієї чи тієї партії.

     Цікаві  висновки зробили викладачі Далласького  університету Дж. Браун і Ф. Сейба. На їх думку, сьогоднішній американський  виборець більш схильний голосувати за окремого кандидата чи за конкретну пропозицію, ніж за будь-яку партію. З цим пов´язане збільшення "незалежних" виборців. Ця категорія людей найбільш "незручна" для партії й потребує постійного ідеологічного оброблення в період між виборами. Тому виборча кампанія — це постійно діючий інститут. Чимало кандидатів починає свою кампанію майже за рік до виборів. Політика перетворилася на великий бізнес, тому потребує значної кількості спеціалістів, які раніше політикою не займалися, — фахівців з реклами, суспільних відносин, консультантів із проблем управління тощо. Політологія намагається не тільки вивчати й прогнозувати поведінку виборців, а й спрямовувати її в інтересах політичної системи. Але ні вивчення об’єктивних характеристик електорату (стать, вік і т. ін.), ні дослідження впливу на нього засобів масової інформації, політичних організацій не дають магічної формули для перемоги на виборах, вони скоріше відкривають нові шляхи в традиційній сфері — боротьбі за голоси виборців і завоювання їх підтримки.

     Важлива сфера досліджень американської  політичної науки — міжнародні відносини. Найвідомішою фігурою міжнародної  політології був і залишається  Г. Моргентау. У центрі його уваги  завжди була проблема національного  інтересу Сполучених Штатів. Але цей  інтерес він пов’язував зі стабільністю всієї світової співдружності: "Новий аспект ядерної доби і полягає в усвідомленні того факту, що не тільки Сполучені Штати мають інтереси захисту й розвитку поряд з іншими націями, але також існують загальні інтереси, які не можуть бути досягнуті окремою нацією без завдання шкоди іншим націям". У зв’язку з цим учений пропонував ширше використовувати потенціал ООН, уникати прямої воєнної конфронтації. На закінчення огляду деяких основних галузей досліджень американської політологічної школи підкреслимо ще одну характерну рису. Американська політологія сьогодні вже не є виключно теоретичною дисципліною. Вона робить великий внесок у вирішення практичних проблем американського суспільства. Політологи допомогли послабити гостроту расових, національних, релігійних конфліктів. Досить ефективними були їх рекомендації щодо поліпшення сімейних стосунків, зміцнення ролі сім´ї в суспільстві. З їх допомогою продовжується вдосконалення ринкових відносин. Відтак практична віддача американської політології дуже велика. Тому державні інститути й приватні фірми не шкодують асигнувань на фундаментальні та прикладні політологічні дослідження.

     3. Політична наука у Англії

     Сьогодні англійська політологія позначена певним провінціалізмом у тому розумінні, що основою досліджень учених Великої Британії, як правило, стають концепції їх колег із-за океану. Незважаючи на це, англійська школа вже не раз доводила, що може створювати сильне культурне поле, яке впливає на політологію всієї Європи.

     Тривалий  час, майже до початку 50-х років 20 ст., в англійській політології  домінували два напрями розуміння  поведінки людини — соціологічний  та економічний. "Соціологи" вважали  політичну поведінку особи результатом  впливу культурної традиції. Система  цінностей цієї традиції підпорядковує  поведінку людей. "Економісти" розглядали політику як сферу раціональної діяльності людей із незмінними цілями, суть яких полягає в тому, щоб  діставати максимальну користь. Після другої світової війни соціологічний  напрям став теоретичною основою  консерватизму. Дальшому розвиткові економічного підходу сприяли успіхи формальних методів економічного аналізу.

     Одна  з найважливіших проблем англійської  політології — проблема влади. Вона охоплює такі питання, як поняття  влади, природа влади, авторитет  впливу. Дж. Лукас, наприклад, так атестує  владу: "Хтось має владу, якщо після  його слів "нехай щось буде виконано" це обов´язково виконуватиметься. Якщо хтось має авторитет, то з цих  його слів належить, що дію треба  виконати, а якщо цей "хтось" може справляти вплив, то після його слів інші люди повторюватимуть "нехай  щось буде виконано".

     Відомий політолог Б. Бране пише, що окрема чи колективно діюча особа має  владу тією мірою, якою існуючі порядки  піддаються її керівництву. Соціальну  владу мають ті, хто користується правом управляти соціальною дійсністю  на власний розсуд. Володіння владою — це володіння правом свободи  дій; здобути владу — здобути таке право; втратити владу — втратити це право. Підкреслюючи, що влада індивіда фактично залежить від здатності до дії інших осіб, Б. Бране порівнює такого індивіда з водієм автомобіля. Його влада полягає в самому автомобілі, залежить від того, як працює двигун і т. ін. Водій правує і, можна сказати, володіє автомобілем. Аналогічно індивід має владу лише якоюсь мірою.

     Традиційно  питання про владу пов’язується з аналізом понять держави й суверенітету. Так, У. Різ виділяє три головних значення терміна "держава" в політологічній літературі: по-перше, це "політично організоване й територіально обмежене суспільство"; по-друге, це "суспільство, організоване політично відповідно до моральних ідеалів"; по-третє — "уряд як установа, інституція".

     Тривалий  час в англійській політології  домінувала теорія необмеженого суверенітету Т. Гоббса. Першим, хто почав її атакувати, був Г. Ласкі. Він вважав, що держава  є лише однією з багатьох форм регулювання  поведінки людини. Цю ідею підтримували Є. Баркєр, Дж. Лукас та деякі інші політологи. Наприклад, Дж. Філд писав, що теорія необмеженого суверенітету в демократичних суспільствах нездійсненна, оскільки владу держави обмежує  влада інших громадських асоціацій  — партій, профспілок, церкви, а також  міжнародних організацій (ООН, ЄЕС). Необмеженість юридичного суверенітету можна розуміти таким чином, що орган, який його має, не контролюється іншими установами й може здійснювати зміни  конституції.

     Важливе місце в політологічній науці  Великої Британії займає проблема класифікації політичних режимів. Є. Баркєр підкреслював, що розмежування між державою й суспільством є основою демократії. Дж. Паррі  писав наприкінці 60-х років, що різниця між демократією й тоталітаризмом полягає в більшій незалежності партій, груп тиску, об´єднань тощо.

     Найбільш  значною спробою політико-філософського  осмислення проблеми співвідношення демократії й тоталітаризму є концепція "відкритого" суспільства, яку тривалий час розробляв  К. Поппер. На його думку, західна демократія, атрибутами якої є вибори, референдуми, тобто сфера індивідуальних рішень, що постійно розширюється, — це перехідна  форма на шляху до "відкритого" суспільства. Хоча іноді ситуація може скластися таким чином, що, відстоюючи свою індивідуальну незалежність, людина наштовхується на зовнішній тиск. Після цього у неї виникає  бажання звільнитися від особистої  відповідальності, замінити її на групову  чи колективну. Це веде до відродження "закритого" суспільства, яке характеризується тотальною безвідповідальністю  індивідів, тиранією сильної особи, яка контролює інтереси й політичні  переконання. Таке суспільство, вважає К. Поппер, пропонує теорія К. Маркса.

     Різниця між демократією й тиранією полягає  в тому, що інститути першої забезпечують зміну уряду мирним шляхом, а другої — шляхом насильства. Тому К. Поппер пропонує на місце питання "хто  повинен правити?", поставити питання "як можна уникнути таких ситуацій, коли поганий правитель може заподіяти  шкоду?". Отже, принцип демократичної  політики полягає в тому, щоб створювати й розвивати установи, які дають  змогу здійснювати громадський  контроль за правителями, а якщо потрібно, то усувати їх.

     Багато  важать для аналізу політичного  життя Англії дослідження виборчої стратегії політичних партій. На думку  Р. Роуза, партія — це дуже складна  організація. До неї входять такі інститути, як парламентська фракція, головний штаб, окружні відділення. Дуже часто вона об’єднує людей, які знаходять спільну мову лише щодо деяких політичних заходів.

     Найважливіші  функції партії у Великій Британії зосереджені навколо формування уряду. Для партійного правління  необхідні, по-перше, політична програма, яку партія, якщо стане правлячою, втілюватиме в життя; по-друге, декларування цілей і принципів майбутнього правління; по-третє, призначення через партію керівників уряду, наявність у цих керівників необхідної кваліфікації для контролю за діяльністю бюрократичного апарату; й, нарешті, відданість цих керівників цілям партії.

     Теорію  виборів як сфери економічної  конкуренції двох чи більше партій розробив професор Д. Робертсон. Головна  її ідея, яку він перейняв у Е. Даунса, — порівняння суперництва  партій на виборах з ринковою конкуренцією. Д. Робертсон вважає, що ідеальний  тип конкуруючої партії має бути позбавлений ідеологічних забобонів. Мета партії — не зміна існуючих соціальних умов, а прагматичне здійснення політики в межах цих умов. Однак  ідеологія є дуже важливим аспектом виборчої стратегії, невід’ємною частиною культури кожної людини, у тому числі й політика. Саме ідеологія в діяльності політика обмежує вибір політичних методів.

     Партійна  програма знайомить виборців із проблемами майбутнього уряду, а також із шляхами їх вирішення. Але на практиці, підкреслює Д. Робертсон, ми бачимо порушення  системи конкуруючої демократії. Інформацію стосовно проблем виборці  одержують від політиків, які  перекручують її собі на користь. Опозиція не торкається проблем, які існуючий уряд успішно вирішив. Правляча партія не згадує про невирішені питання. Складається  така ситуація, коли виборцям дуже важко  розібратися в тонкощах політичної боротьби.

     Про роль груп тиску у виборчому процесі  пише У. Маккензі. На його думку, посилення  цих груп веде до зниження ролі партійних  програм на виборах. Адміністративна  система стає сферою дій організованих  груп, що мають формальну структуру, спільні інтереси і справляють вплив  на діяльність адміністративних органів. Групи тиску можна розрізняти за типом державних органів, на які  вони впливають (центральні, локальні та регіональні), а також за внутрішньою  структурою (демократичні й олігархічні). Методи дії груп тиску — вплив  на політичні партії, апелювання до громадської думки, використання експертних знань. Водночас у їх намірах залишається привернення на свій бік політичних діячів і державних службовців. Деякі депутати парламенту, зазначав У. Маккензі, діють як представники груп тиску. Вони постійно виступають на захист певних інтересів. Хоча відомо, що за такі виступи, як правило, обіцяють високооплачувану посаду, ніхто не вважає такі дії протизаконними.

     4. Політичні наука у Франції

     Політичні вчення, які ідейно підготували ранні  буржуазні революції, в умовах передреволюційної  Франції набули значного поширення  й розвитку, а принципи свободи  й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися  в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху  набуло Просвітництво — впливовий  європейський загальнокультурний рух  за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності.

     Шарль-Луї  Монтеск´є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його політичні  погляди викладено головним чином  у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави  і права, багатоманітність законів  та установ є результатом дії  об’єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат,величина території, рельєф місцевості, ґрунт тощо.

     Мислитель вважав, що до утворення суспільства  й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення  до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а  слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість  людей штовхає їх до об’єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право, політичне право і цивільне право

     Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск´є, мають відповідати  природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний  вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск´є  визначає в залежності від кількості  тих, хто здійснює владу. За цією ознакою  він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління  однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи  поза всілякими законами і правилами.