Політико-правова система Венесуєли

Після ліквідації військової диктатури  в 1958, в країні встановилася багатопартійна система. Однак до 1968 провідні позиції  стали займати дві основні  політичні партії, які поперемінно  чергувалися при владі - Демократична дія (ДД) і Соціал-християнська партія (копалень). У наступний період посилилися тенденції до формування двопартійної політичної структури: хоча у загальних виборах брали участь близько 20 партій і організацій, ДД і копалень разом набирали більше 85% голосів.

ДД було створено у вересні 1941 і вважає себе соціал-демократичною партією, входить в Соціалістичний Інтернаціонал. Партія спирається на традиційні загони робітничого класу, середні верстви міста і села, селянські та профспілкові організації, включаючи могутню Конфедерацію трудящих Венесуели. Представники ДД займали пости президента країни в 1945-1948, 1959-1969, 1974-1979, 1984-1993.

Утворена в січні 1946 копалень - партія християнсько-демократичної орієнтації, яка виступала за «революцію в  умовах свободи» і також спиралася  на власну мережу робочих, аграрних, жіночих, молодіжних, професійних та інших  організацій. Копалень очолювала уряду  країни в 1969-1974 і 1979-1984. У реальності відмінності між ДД і копалень поступово згладжувалися, і обидві партії перейшли на центристські позиції.

Гострий соціально-економічна і політична  криза 1980-х, загальне невдоволення корупцією  і апатія виборців призвели до значного ослаблення позиції обох провідних  партій. На політичну арену стали  виходити нові сили та організації. Перш за все, це було Рух до соціалізму (МАС), утворене в 1971 в результаті розколу  комуністичної партії. МАС стояло на позиціях, близьких до «єврокомунізму», засуджувало введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 і політичну систему СРСР. Виступаючи за демократичний соціалізм, МАС було в 1973-1993 третьою за силою політичною організацією країни; в 1988 воно набрало більше 10% голосів на загальних виборах. У 1992 МАС виграло губернаторські вибори у п'яти штатах, в 1995 - в чотирьох. Однак у 1990-х його відтіснила інша ліве угруповання популістського характеру - Радикальне справа (Causa R), яка також виникла в результаті розколу комуністичної партії і спиралася на профспілку металургів, висококваліфікованих робітників, зайнятих на передових у технічному відношенні підприємствах. У 1988 Радикальне справу вперше завоювало 3 місця в Національному конгресі (парламенті) країни, в 1989 виграло вибори губернатора в штаті Болівар, а в 1992 додало до цього пост мера столиці. У 1993 кандидат партії на президентських виборах Андрес Веласкес відстав від представників ДД і копалень всього на кілька відсотків голосів. Однак вплив партії виявилося нестійким. 
 
З початку 1990-х у Венесуелі відбувається кардинальна зміна всієї колишньої партійної системи. Президентські вибори 1993 виграв колишній глава держави від партії копалень Рафаель Кальдера, що покинув свою партію і виступав від широкого блоку 17 центристських, лівих і правих партій - Національної конвергенції. Провідною силою в коаліції було МАС. Але новий неоднорідний правлячий союз протримався недовго.

На президентських виборах 1998 перемогу здобув харизматичний військовий лідер  Уго Чавес Фріас, який виступив від імені нової організації - створеного в 1997 Руху П'ята Республіка (ДПР). Програмні положення ДПР носили загальний характер: воно обіцяло проведення конституційної реформи, очищення країни від корупції та зловживання політичних еліт, створення демократичного суспільства соціальної справедливості, залучення мас до управління державою. Опорою ДПР стали «Боліваріанської комітети», створені прихильниками Чавеса, в першу чергу, в бідних міських кварталах.

Партії, представлені в парламенті (за підсумками виборів 26 вересня 2010 року):

Єдина соціалістична партія Венесуели - ліва (партія Уго Чавеса), 98 депутатів.

У блоці з ЄСПВ на виборах у жовтні 2010 року виступила Комуністична партія Венесуели отримала одне місце в Національних Зборах замість колишніх восьми, хоча загальна кількість поданих за партію голосів значно збільшилося з попередніх виборів.

Коаліція демократичної єдності (в опозиції Чавесу), 65 депутатів

Вітчизна для всіх - ліва (за Чавеса), 2 депутати

Коаліція демократичної єдності (ісп. Mesa de la Unidad Democrática) - кілька десятків різних партій і організацій, практично всього політичного спектру - від центристських до вкрай лівих.

5. Особливості правової  системи країни.

Правова система Венесуели  в цілому відноситься до романо-германської правової сім'ї, входячи в її латиноамериканську групу. Первісною основою для формування костаріканського права виступила правова культура колишній метрополії - Іспанії. Конституційне право багато в чому слід моделі США, на цивільне і кримінальне право справило значний вплив французьке, іспанське та італійське законодавство. 
Після проголошення незалежності від Іспанії в 1811 р. у Венесуелі була прийнята перша в Латинській Америці буржуазно-демократична Конституція, що закріпила федеративний устрій республіки і копіювати багато положень конституційних документів США. Федеральні органи створювалися за принципом поділу влади. Під впливом французьких правових документів Конституція Венесуели 1811 (це стало традицією для латиноамериканського конституціоналізму в цілому) містила велику кількість статей, присвячених загальним принципам організації влади і природженим прав людини. Однак більшу частину періоду незалежності Венесуелою правили диктаторські режими.

До 1811 р. в країні діяло  іспанське колоніальне право (див. розділ "Аргентина"). З моменту  створення незалежної республіки розпочалися  роботи зі створення сучасного кодифікованого законодавства. Однак тільки в 1862 р. у Венесуелі був прийнятий  перший ГК, в 1863 р. перший КК. 
Однією з відмінних рис правового розвитку Венесуели є нестабільність законодавства. З 1862 по 1942 р. в країні змінилося 9 цивільних кодексів, що є абсолютним рекордом. Ще більш нестабільним було державний устрій: з 1811 по 1961 р. прийнято 26 конституцій (1811, 1830, 1901, 1947, 1953, 1961 і ін).

У 1961 р. після повалення  останньої диктатури прийнята демократична Конституція, в якій 74 з 252 статей присвячені обов'язкам, правам і гарантіям венесуельського  народу. Вперше закріплений широкий  перелік соціальних і економічних прав, в тому числі право на працю, на охорону здоров'я, на соціальне забезпечення.

У 1990-і рр.. найбільш важливим моментом в державно-правовому розвитку країни була боротьба за зміцнення  демократичних засад політичної системи, створення менш корумпованою і більш ефективної державної  влади. У травні 1993 р. Верховний суд  і Сенат Конгресу Венесуели прийняли рішення про відсторонення К.А. Переса (обраного Президентом у 1988 р.) від обов'язків глави держави  у зв'язку із звинуваченнями в корупції і використанні службового статусу  в цілях особистого збагачення. Нова Конституція 1999 р. додала до каталогу прав великі розділи про права індіанських  народів і екологічні права.

Основним джерелом права  у Венесуелі є законодавчі  та інші нормативні акти, ієрархію яких становлять Конституція, федеральні звичайні і органічні закони, закони штатів, декрети та інші акти Президента (у  тому числі видаються в силу регламентарної влади), підзаконні акти центральних, регіональних та місцевих органів державної влади. 
Органічними вважаються закони, які прямо вказані в якості таких Конституцією і які отримали цю назву в результаті абсолютної більшості кожної палати Конгресу на початку обговорення відповідних законопроектів. 
Венесуельський право добре кодифіковано. Діють ЦК 1942 р. (в ред. 1982 р.), Торговий кодекс 1955 р., КК 1926 р. (в ред. 1964 р.), Органічний кодекс кримінальних процедур 1997 р., ЦПК 1986 р., Кодекс військової юстиції 1967 м., Органічний кодекс оподаткування 1994

Конгрес може спеціальним  законом надати Президенту право  прийняття надзвичайних заходів  в економічній і фінансовій галузі, коли того вимагають державні інтереси (п.8 ст.190 Конституції), що означає право  видавати декрети з силою закону.

Хоча Венесуела є федеративною державою, до відання центральних  властей віднесено законодавче  регулювання всіх скільки-небудь значимих питань.Конституція 1999 р. (ст.260) визнала за індіанськими народами право керуватися своїми зазвичай-правовими нормами, якщо це не суперечить Конституції, законам і публічному порядку. Відповідно звичай також офіційно визнається у Венесуелі джерелом права.

6. Список використаних  джерел та літератури.

1. Венесуэла // Он-лайн энциклопедия “Кругосвет” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.krugosvet.ru

2. Венесуэла // Он-лайн энциклопедія Вікіпедія (Википедия) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/; http://ru.wikipedia.org/wiki/; http://es.wikipedia.org/wiki/.

3. Венесуэла // Правовые  системы стран мира: Энциклопедический  справочник / Сухарев А.Я. М.: Норма, 2003 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.lawbooks.net.ua/books/kpzk/Suharev_Pravovie_systemi_stran_myra_2003.rar

4. Конституция Венесуэлы  // Конституции и законы стран  мира [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://constitutions.ru/:

7. Дабагян Э. С. Чавес – это всерьёз и надолго. Итоги кризиса, потрясшего Венесуэлу // Латинская Америка. – 2004. – № 11. – С. 49-60.

8. Дабагян Э.  С. Венесуэльская Конституция 1994 г.: политико-юридическая характеристика // Латинская Америка. – 2001. – № 2. – С. 43-58.