Автор: Пользователь скрыл имя, 07 Января 2012 в 15:19, реферат
Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльности присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а решта людей мала би очікувати “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей – “спільного добра” – можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять. Завдання “авторитету” є – зорганізувати громадян для осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов’язання громадян до їх осягнення. Зобов’язати же громадян можна лише певними приписами, які є обов’язковими для всіх (включно з “авторитетом”) і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є неможливою без законів (тобто без “позитивного права”). (Очевидно, що закони як обов’язкові приписи мають сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні “авторитету” повинні бути засоби примусу до виконання законів (у випадку небажання їх дотримуватися добровільно) та засоби допомоги, де громадяни їх дотримати неспроможні. Одне і друге зветься “державним апаратом”).
Вступ
1. Взаємозвязок політики й моралі в історії
2. Спільне в політиці й моралі
3. Розбіжності політики та моралі
4. Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика
Висновок
Список використаних джерел
Інша модель формується И. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої владіи, навіть той, котра завойована повстанням.
Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в російські, західні, американську культури.
3.
Мораль і політика
Правда,
у реальній практиці їхні взаємини
набагато складніші й суперечливіші,
ніж у теорії. Їхній збалансованої
взаємодії можна домогтися
Друга крайність виражається в злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.
Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.
Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі.
4. Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика.
Політичні рішення приймаються органами державної влади, політичними лідерами, керівниками. Політичні лідери, на думку деяких авторів, - це персоніфіковані масові бажання, очікування й емоції. Моральний зразок у політиці - це образ “бажаного я”, яким хотілося б бути, який хотілося створити. Це повинні бути нестандартні, видатні особистості, які можуть стати зразками поведіеки.
У прийнятті політичних рішень ураховується, що політика має справу з об'єктивними реальностями (природними, економічними, біологічними, міждержавними й т.п.). Політик, що приймає рішення, має справу з конкретними людьми тільки в остаточному підсумку. Отже, моральне обґрунтування політичних рішень буде мати саму загальну характеристику у вигляді відповідності їхнім загальнолюдським цінностям, принципам гуманізму, волі й т.п.
Політичний вибір стратегічного характеру повинен бути всебічно фундируваний, у тому числі й з моральної точки зору, а саме: як це відіб'ється на моральному здоров'ї суспільства. Політика акумулює інтереси мільйонів людей. Але вона не може ігнорувати інтереси особистості. ”Якщо правильно зрозумілий інтерес становить принцип всієї моралі, - писав К. Маркс і Ф. Энгельс, - то потрібно прагнуть до того, щоб приватний інтерес окремої людини збігався із загальнолюдськими інтересами”.
У
розробці політичних рішень проявляються
такі якості політичних лідерів, як інтелект,
уміння прогнозувати наслідки прийнятих
рішень й ін. Якщо при ухваленні
рішення виникає колізія між
мораллю й можливими
Влада
найбільшим чином впливає на особистість
політика й, як правило, не в кращу
сторону. К. Тацит зтверджує, що Веспасиан
єдиний із всіх римських государів, хто,
ставши принцепсом, змінився на краще.
Століття, що минули відтоді, переконують,
що випадок з Веспасианом
Невідповідність
політичних і моральних дій і
стану свідомості (розбіжність слова
й справи, запиту й відгуку на
нього, надії й обіцянки, правди й
неправди та ін.)також аморальні. Політика
- це мистецтво передбачення, область
продуманих кроків, маневрів, компромісів,
розрахунків, але й хитрості, обману,
загравання, великої, але не завжди
чесної гри. І сьогодні чесність, щирість,
висока моральність із великою працею
затверджуються в політику. Кар'єристи
,авантюристи, екстремісти й махінатори
найнебезпечніші для політики, часто
знаходять шляхи проникнення
в неї. Перехід до чесної політики,
характерної для справжнього
гуманного суспільства - довгий і
важкий процес.
Висновок
Мораль і політика – речі несумісні. Політика – це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіявеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі й інші діячі пізнього Середньовіччя вдень ревно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту – іменем Господа...
За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними єрархами. Усе це – гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це – не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.
Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів – меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна єрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж – про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отож світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю – і суспільство годилося з цим.
Новітні
часи витворили тезу про “моральних”
і “аморальних” політиків. Останніх
оцінюють за критеріями, якими служать
традиційні уявлення обивателів про
основи суспільної моралі: “Ви знаєте,
що в депутата Н. є коханка!”; “Міністр
Х. не сплатив податки!”; “А губернатор
К. не виконав своїх обіцянок”…
Саме ці моменти пріоритетні у
сприйнятті політика, навіть коли той
пов’язаний із мафією. Цього ми не помічаємо
– чутки про коханку для
більшості з нас є
Може бути й інша ситуація. Політик В. – чудовий сім’янин, щонеділі ходить до церкви, співає в хорі, малює полотна, знає історію України і жодного разу не порушив правил вуличного руху. Зразок для наслідування! Попри те підконтрольні йому структури поширюють неправдиву інформацію щодо конкурентів; його менеджери ведуть нечесну гру на біржі, його підприємства працюють за тіньовими схемами, що приносить збитки державі. Інформація про темний бік діяльности цього політика загальновідома. Однак для загалу В. – зразок морального політика.
Чи не варто чесно зізнатися в тому, що ми живемо в лицемірному суспільстві, в суспільстві зі схибленим, перверсивним уявленням про мораль? Звідси – намагання в 1999 році окремих суспільних діячів побачити проблиски моральности в Євгенові Марчукові (і це по стількох роках роботи в спецслужбах, де про поняття моралі забувають на порозі!). Звідси – намагання постійно згадувати про дві судимості колишнього прем’єра Віктора Януковича. Звідси – намагання створити модель ідеального політика “на основі” Віктора Ющенка. Звідси – легенда про Марію Магдалину (Юлію Тимошенко), яка, мовляв, покаялася і заслуговує прощення. Прикладів – безліч.
Як на мене, оцінювати політика за критеріями моральності – це те саме, що підходити до служителя Церкви з позицій сексуальності. Речі не сумісні. І що швидше ми це усвідомимо, то краще для суспільства. Політика – це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава – це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.
Віддаймо Богу – Богове, а кесарю – кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Потрібно досить часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не йшов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.
Громадянин же зобов’язаний віддати свій голос за того чи іншого політика, за ту чи іншу політичну силу, а душу звіряти з духовними ідеалами. І не варто шукати моральність, духовність у політиці, як не варто виводити релігію на арену політичних пристрастей. Ми, на жаль, цього ще не збагнули. Звідси – міт про можливість приходу “моральних політиків” на зміну “аморальній владі”. Звідси – політична боротьба між вірними різних конфесій, яка радше нагадує протистояння між політичними партіями.
Політика
– справді брудна справа, але
цю справу хтось має робити. І
не варто при цьому вимагати від
політпрацівника ходити в ідеально
білому костюмі та білих рукавичках.
Просто треба пам’ятати про розподіл
ролей у суспільстві.