Політика та мораль

Зміст.

Вступ

1. Взаємозвязок  політики й моралі в історії

2. Спільне в  політиці й моралі 

3. Розбіжності  політики та моралі 

4. Моральна оцінка  політичних рішень і особистості  політика

Висновок 

Список використаних джерел  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

     Етика і політика, політика і мораль. Чи є щось між цими поняттями спільного? Чи навпаки, вони належать до різних сфер життя та стосуються різних типів  людей: політика – для людей ділових, “прагматиків”, здатних вершити  суспільні діла, а етика – для  сентиментальних мрійників, “теоретиків”, позбавлених відчуття реального  життя та впливу на нього.

     Поняття “етика” (від грецького to ethos, що означає  “звичай”, “душевний склад”, “нрав”, “натура”, “характер”) стосується сфери  добра і зла, сфери, до якої належать такі поняття як совість, провина, заслуга  – поняття, які чітко відрізняються  від усіх інших аспектів людського  життя. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що це – “зовсім  інший світ”, відмінний від повсякденної рутини, світ незрівнянно серйозний  та пов’язаний з особливим зобов’язанням. Як і у всякій сфері людського  життя, тут є свої поняття та категорії, свої “дані”. Вони не даремно звуться  “даними” – ці поняття та категорії  не є довільним витвором окремої  людини, не є продуктом історичного  розвитку, чи суспільної угоди. Вони дані нам у повсякденному моральному досвіді. Добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення, чеснота відкриваються нашому духовному  зорові у своїй внутрішній правдивості  та своєрідності, як тільки ми входимо  у пізнавальний контакт із ними –  як “саморозкриття” їхніх сутей. Їхня онтологічна правдивість, змістовна  визначеність свідчить про те, що вони не можуть бути чимось суттєво інакшим, аніж вони постали перед нашим  пізнаючим духом. Вони також є  занадто змістовними, занадто вагомими, щоби бути людським винаходом, індивідуальним чи суспільним.

     Для етики ключовим є поняття вчинку, як свідомого та наміреного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна доброта чи зло, чесноти  чи вади, провини чи заслуги з’являються  в особі внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для  нього немає мотивації. А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось цілковито  нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб’єктивне  задоволення (як-от горнятко кави після  смачного обіду), або те, що є об’єктивним  добром для мене (наприклад, бормашина  стоматолога, коли у мене болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від мого чи будь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимости є завжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу “героїзм”, “велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво  суперечить оцьому “для”. І коли перших два типи значимости можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в результаті ми отримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас  дати на них належну відповідь, визнати  їх, незалежно від нашого добра  чи задоволення. (Наприклад, цінність людського  життя вимагає від нас його порятувати, навіть якщо при цьому  ми наражаємося на небезпеку). Правда, відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завжди з’являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення  до цінности (а не як ціль), і є  незрівнянно вищими і суттєво  інакшими, аніж те задоволення, яке  може нам дати щось суб’єктивно  задовільняюче. Даючи належну відповідь  на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичної замкнутости, тоді як постійне стремління до задоволення  поневолює і замикає нас в  ній.

     Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від  зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А  оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є  територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також  забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей  політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей  повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто  лише тими людьми, які себе для даної  діяльности присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а  решта людей мала би очікувати  “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей –  “спільного добра” – можливе лише зусиллями самих індивідів, які  дану спільноту творять. Завдання “авторитету” є – зорганізувати громадян для  осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов’язання громадян до їх осягнення. Зобов’язати же громадян можна лише певними приписами, які  є обов’язковими для всіх (включно  з “авторитетом”) і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування  спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є  неможливою без законів (тобто без  “позитивного права”). (Очевидно, що закони як обов’язкові приписи мають  сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні  “авторитету” повинні бути засоби примусу до виконання законів (у  випадку небажання їх дотримуватися  добровільно) та засоби допомоги, де громадяни  їх дотримати неспроможні. Одне і  друге зветься “державним апаратом”). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Взаємозвязок політики  й моралі в історії.

     На  взаємозв'язок політики й моралі вирішальний  вплив робить характер суспільства, пережита епоха, що панує соціокультурне середовище. Одна справа політика й  мораль у традиційному суспільстві, де головне - це інерція свідомості й поводження. Зовсім інша ситуація виникає з переходом в епоху  техногенних цивілізацій. Іншими словами, і в моралі, і в політиці живуть епохи особливості культурної спадщини й традицій, розкриваються біологічні риси націй і рас. У традиційному суспільстві немає окремих груп, усі злиті колективно. Усвідомлення людини особистістю, членом групи, протиставлення моралі однієї людтнт до моралі іншої  ще не відбувається. В епоху традиційних  суспільств була характерна нерозділеність політики й моралі. Особливо чітко  це виявилося, та й продовжує проявлятися  в найбільш стійких районах традиціоналізму - на Сході. Конфуцій бачив у самовдосконаленні  основу гарного керування, не вірив  у регулюючу чинність закону. Він  уважав, що народ буде уникати його, при цьому не випробовуючи сорому. Чеснота оголошувалася єдиним, що може підкоряти людей порядку, тому що із чеснотою народ буде знати  сором.

     Плутарх висував моральні вимоги до правителя: довіряти безчесному владу подібно  божевільному дати меч. Для Аристотеля очевидно, що в політику повинні  брати участь гідні. М. Мабли називав  політику суспільною мораллю, а мораль - приватною політикою. Гарна політика, по Мабли, не відрізняється від здорової моральності. Руссо волав до з'єднання  політики й моралі: хто захоче вивчати  окремо політику й мораль, той нічого не зрозуміє ні в тої, ні в інший, і все, що є моральним злом, є  злом і в політиці. Т. Джефферсон вважав, що все мистецтво керування  місться в мистецтві бути чесним.

     Древня  традиція єдності політики й моралі приходить у новий час, у ранній марксизм, в усі сучасні ідеології, хоча розуміння самої моралі й  політики дається різне. Так, в Установчому  Маніфесті I Інтернаціоналу, підготовленому К. Марксом і Ф. Энгельсом, війни, які вели європейські держави, називаються  грабіжницькими, мета їхньої зовнішньої політики - злочинна.

     Одночасно для західної культури було характерно й протилежний напрямок політичної думки й практики: поділ політики й моралі й суперечка про їхню першість. У цьому знайшло вираження  складного й суперечливого процесу  розподілу влади, контролю й оцінки однієї влади іншої й запобігання  абсолютної влади в суспільстві.

     У житті ще античного світу стали  розрізнятися “архе” і “анархе”, тобто порядок, забезпечуваний владою, і відсутність влади й порядку. Політика ідентифікувалася з діяльністю публічної влади й визначенням  основ функціонування приватного права. У політиці регулювання йде з  акцентом на функцію, що здобувається носієм влади завдяки консолідації роз'єднанню груп, лідерству, народженню соціальних структур. У моралі - акцент робився на вимоги до індивіда на основі подань про добро й зло, про  борг, справедливість, честі, безчесті.

     У часи переродження феодальних відносин у буржуазні й формування нової  культури політика й мораль ще більше розходяться. Утворяться свої сфери  впливу й кошти впливу. Поява світських держав означало узаконювання звільнення політики від релігійних догм.

     У теорії провісником поділу політики й моралі був Н. Макиавелли. К. Маркс  і Ф. Энгельс писали, що починаючи  з Макиавелли “теоретичний розгляд  політики звільняло від моралі, і  по суті справи, був висунутий постулат самостійного трактування політики”.

     Суть  традиції, закладеної Н. Макиавелли, укладалася в тім, що політичні цілі досягаються  політичними коштами. Політик, що керується  тільки принципами абсолютного добра, пропаде, тому що живе серед людей, що орієнтуються на інші принципи. Треба  вибирати менше зло в ситуації конфлікту з моральними цінностями, але використання зла неминуче. Для  досягнення обраної політичної мети загальноприйнята мораль не може бути перешкодою. Макиавелли дійшов висновку, що засоби повинні відповідати меті.

     Ідейною основою політизації моралі в  радянському суспільстві була ленінська  постановка питання про комуністичну мораль. Для комуністів, вважав Ленін, моральність підлегла інтересам  класової боротьби пролетаріату, що творить  нове суспільство.

     Політизація моралі відкриває шлях до героїзму, згуртованості, самовідданості частини  суспільства, особливо частини молодого покоління. Але разом з тим  вона зосереджує енергію не на людині, його внутрішньому світі й мотивах, а на зовнішні для людини цілях, сприяє роздвоєнню особистості, насаджує неправду, терпимість до неправди, байдужність  і навіть жорстокість до тих, чиї  інтереси не вписувалися в політичну  мету.

     Комуністична  ідеологія в нашій країні виявилася  настільки потужним явищем, що в  корені змінила загальний ряд  моральних норм; більша їхня частина, що особливо регулює відносини людини із суспільством, деформувалася, була підлегла цілям будівництва далекого комунізму в себе в країні й  в усьому світі.

     Спроби  замінити мораль політикою, моральні авторитети політичними частково вдалися. Зникла індивідуальність, що почала швидко розвиватися  в капіталістичній Росії. Вона викорчовувалася  єдиної для всіх ідеєю комунізму, боротьбою з постійними ворогами, ворожістю до “несоціалістичного”, загальним обожнюванням і захватом перед вождями. Моральна цінність людини як основа способу життя виявилася  затоптаною. Затверджувалося, що виробничий колектив - основний осередок у суспільстві. Морально було вторгатися в особисте життя, указувати, що можна читати й  дивитися. Морально було розтринькання  народного багатства в допомогу військовим режимам у різних країнах. Військова підтримка служила  предметом гордості й способом виправдання  “тимчасових труднощів” всередині  країни.

     Уже Сенека - свідок деградації моральності  римських правителів - висловлює думку, близьку до затвердження абсолютної першості моралі над цілями й коштами  володарювання.  
 

2. Спільне в політиці  й моралі.

     Будучи  сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана  з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або  інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.

     1. Мораль і політика відносяться  до найбільш ранніх соціальних  регуляторів громадського життя.  Зближає їх те, що й та й  інша відносяться до сфери  соціального вибору, тому досить  рухливі й мінливі. 

     2. Мораль і політика - це нормативні  регулятори життєдіяльності індивідів.  Упорядковану поводження людей  здійснюється за допомогою моральних  і політико-правових норм (загальних  правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для  всіх людей. 

3. Розбіжності політики  та моралі.

Політика й  мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

     1. Сфера моральних відносин - це  в основному взаємозв'язок між  окремими особистостями, вимогами  до індивіда з боку суспільства  в цілому, окремих груп, узгодження  особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному.  Політичні відносини не покликані  виражати індивідуальність кожного,  але конкретно виражають групові  інтереси. Мораль же виражає духовні  й особистісні потреби суспільства.  Норми моралі складаються на  основі подання людей про добро  й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов'язковими для  всіх у міру усвідомлення й  визнання їхньою більшістю членів  суспільства. Політичні й правові  норми встановлюються державою  й звичайно фіксуються в законах,  після їхнього опублікування  їм повинні коритися всі. Норми  моралі не закріплюються в  спеціальних актах, а існують  у свідомість людей. У більшості  випадків вони дотримуються добровільно  на основі розуміння людьми  справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню  й чинності суспільної думки.  Політико-правовим нормам люди  дотримуються добровільно лише  в зрілому цивільному суспільстві,  розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання  держава вправі застосовувати  засоби примусу.

     2. Моральні норми виступають у  вигляді узагальнених правил  поведінки, властивих для всіх  ситуацій. Політичні й правові  норми визначають правила взаємин  держави й цивільного суспільства;  партійні норми - правила поведінки  членів організації й т.д. 

     Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань  і протиріч моралі й політики. Все  залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття  миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування  будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.