Політична опозиція

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Кафедра соціологіі та політологіі

Реферат

              З політологіі             

На тему: «Політична опозиція»

План

1.    Вступ

2.    Поняття «опозиція», її структура та класифікація. Опозиція, як елемент демократії.

3.    Відносини «влада-опозиція»

4.    Поняття «опозиція як політичний інститут» та «опозиція як форма суспільного протесту»

5.    Висновки

1. Вступ

Проблема формування політичної опозиції хоч і є однією з базових в процесі демократизації політичної системи України, ротее в свідомості українців ще не існує чіткого розуміння суспільно-політичних функцій, призначення опозиції, її ролі у формуванні ладу, побудованого на засадах поділу та збалансованості влади.

В сучасній політології діапазон визначень поняття „опозиція” досить широкий: від протистояння як характеристики суспільних відносин до опозиції як інституту політичної системи, характерного для громадянського суспільства і правової держави. Такий набір тлумачень хоч і розкриває кожну з сутнісних характеристик опозиції, проте породжує непорозуміння як у політичному середовищі, так і серед широкої громадськості: у поняття „опозиція” кожен вкладає власний зміст, прагнучи перебільшити або ж применшити її можливості.

Метою даного реферату є

      розкриття сутності поняття «опозиція» та її структури

      розгляд точок зору деяких науковців на це поняття

      спроба аналізу проблеми недостатнього розуміння серед української громадськості суті опозиціі, як політичного інституту

      розмежування на теоретичному рівні понять „опозиція як політичний інститут” та „опозиція як форма суспільного протесту”.

2. Опозиція як елемент демократії

Оппозиция – это часть правительства,

которая ест с ним из одной плошки,

при этом лает, но не кусает.

В. Швебель

Оппозиция совершенно необходима.

Истинный государственный муж,

да и вообще всякий разумный человек,

извлечет больше пользы от общения

со своими противниками,

чем с самыми горячими сторонниками.

Б. Франклин

В сучасній політології діапазон визначень поняття „опозиція” досить широкий: від протистояння як характеристики суспільних відносин до опозиції як інституту політичної системи, характерного для громадянського суспільства і правової держави. Такий набір тлумачень хоч і розкриває кожну з сутнісних характеристик опозиції, проте породжує непорозуміння як у політичному середовищі, так і серед широкої громадськості: у поняття „опозиція” кожен вкладає власний зміст, прагнучи перебільшити або ж применшити її можливості.

Опози́ція — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

     Наявність опозиції – ознака демократизма політичної системи, один з факторів    динамізації політичної сили.

М. Михальченко зазначає: “Опозиція в Україні формується не з питання перерозподілу місць в парлпменті й не з питання контролю за органами місцевого самоврядування. Позиції її визначаються щодо стратегічного курсу України, проголошеного її Конституцією, і політики Президента України”.

Насамперед зазначимо, що коли говоримо про опозицію, маємо на увазі легітимне існування в суспільстві політичної сили (ідей та організацій), яка публічно висловлює свою незгоду з програмою та практикою діючої влади і в такий саме спосіб пропонує власні проекти політичних дій, чим і рекрутує своїх прихільників. Не будь-яке і будь-чим невдоволення, а саме претензії до влади – в цьому суть опозиції.

У статті “Політична опозиція у демократичній державі (Правові аспекти аналізу)” Француз А.Й. вказує на серйозність ставлення до опозиції: “Аналізуючи зміст цього поняття, важливо чітко відмежовувати це явище від різних проявів незгоди з діями офіційної державної влади. Дійсно, у багатьох пострадянських державах досить часто використо- вуються такі поняття, як «напівопозиція», «тимчасова опозиція», «ситуативна опозиція», які вживаються здебільшого стосовно будь-якої незгоди, спричиненої діями вищих органів державної влади. При цьому ґрунтом подібної незгоди у переважній більшості випадків є кадрові питання чи проблеми створення «сприятливих умов» для політичного бізнесу владних кланів”. І далі: “Вживаючи поняття «опозиція» та розкриваючи її місце у демократичних політичних системах, методологічно доцільно звернутися до поняття «інституційна позиція», яке застосовує О. Глухова. Під ним російська дослідниця розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи – державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дозволяють політичним групам реалізовувати владу, здійснювати вплив на розвиток суспільно-політичних процесів.

Інституційні позиції присутні у будь-яких політичних системах, оскільки наявність центру (або центрів) влади є неодмінною властивістю політичної сфери”.

І ще одна думка до цієї теми: “Правлячим колам дуже важко усвідомити, що опозиція – об’єктивна даність вільної демократичної держави. Вона є своєрідним відображенням пануючого режиму, яким, власне, і формується. Опозиція для нестабільного суспільства – оздоровчий фактор. В умовах конкуренції з нею виконавча влада вимушена оперативно реагувати на протиріччя з метою їх нейтралізації. Тим самим вона протидіє монополізації влади”.

Думки, наведені в цьому пункті різноманітні, але в сукупності вони дають різнобічне та повне поняття про сутність терміну “опозиція”.

Опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо.

Класифікація ж опозиції як політичного інституту здійснюється в межах політичної опозиції як однієї з форм суспільних відносин. Отже вона може мати такий вигляд:

· за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні);

· за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки);

· за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур);

· за місцем у спектрі політичних сил опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.

Незважаючи на те, що опозиція як форма суспільного протесту є детермінантою опозиції як політичного інституту, перша може виникати й існувати в недемократичних суспільствах, тоді як опозиція як політичний інститут може існувати лише в демократичній політичній системі. Так, за радянських часів прикладом опозиції можуть бути ОУН-УПА, дисидентський рух, внутрішньопартійні протистояння. Незважаючи на жорстке придушення будь-яких проявів опозиційності, час від часу лунали голоси спротиву існуючому режимові. Однак ця опозиція не могла вийти за межі протесту, а тим більше перерости в політичний інститут. Отже, опозиція як форма суспільного протесту може існувати в будь-якому суспільстві, а як політичний інститут — лише за умов демократії.

Якщо звернутися до питання  структури опозиції, то найбільш повно цю проблему висвітлив відомий дослідник М. Михальченко: “Опозиція може існувати на різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також всередині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну (структурну) опозиції.

                  Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, все ще перебуває на складному етапі становлення, визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшу громадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдності в її рядах, нескоординованість зусиль зменшують її ефективність.

Вона начебто і спирається на благородні цілі: щоб влада була народною, політики – чесними і компетентними, щоб Україна швидко увійшла в Європейську спільноту як рівна серед рівних. Але подібні принципи відомі ще з радянських часів, вони не зовсім відповідають об’єктивній дійсності, а тому народ ставиться до них дуже обережно.

Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ (насамперед у сфері економіки та державного управління), боротьби з корупцією та «тіньовою економікою», обіцяє свободу ЗМІ, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом.

До системної опозиції відносяться крайні праві («Наша Україна», «Батьківщина») та центристи («Партія Регіонів»).

                  Позасистемна опозиція (яка протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою в Україні.

Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгія за «кращим радянським минулим», популізм лідерів, які використовують помилки влади для просування власних ідей.

Це – ліві та крайні ліві партії («СДПУ(о)», «КПУ», «ПСПУ»)”.

Далі згаданий вже автор зазначає: “В українському суспільстві є своєрідний політичний спорт – гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе непримиренною опозицією, а назавтра стають друзями влади. Також загальновідома практика, коли державний діяч, звільнений з поста за зловживання владою, політичну нездатність чи розкрадання народного добра, за одну ніч стає «опозиціонером» і галасує на весь світ, що його переслідують за опозиційні погляди.

Це – процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді «борця за народне щастя». Але привласнені іміджі швидко зникають після досягнення своєї мети”.

На мій погляд, приведені уривки дають досить повну уяву про структуру політичної опозиції.

3. Опозиція та влада

Якщо із попереднім питанням все більш-менш зрозуміло, то відносини “влада – опозиція”,особливо у світлі  подій минулого року, викликають неабиякий інтерес. Які вони насправді, ці відносини? Відповідь знаходимо у статтях згадуваних вже науковців.

Наприклад, Г. Золотухін зазначає: “Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада – опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку – щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому – взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили.

В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада – опозиція» характерізуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція – зовсім не темна деструктивна сила, мета якої – революція.

Своєрідність української опозиції убачають не лише в різнобарвності ціннісних орієнтацій учасників, а й у їх високій здатності до короткочасного вольового зусилля і політичній пасивності в інші часи”. 

Зі своїм баченням проблеми та пропозиціями щодо її вирішення виступає Леонід Тупчієнко: “Задовольнивши в певний спосіб свої претензії до влади, вчорашня опозиція сама стає об’єктом претензій з боку іншої політичної сили. В такій змінюваності влади і проявляється контроль над нею з боку суспільства.

Але це – лише схема. Насправді існує презумпція влади: вона виступає перетвореною формою вищої необхідності, а отже критику може легко назвати замахом на державу і перенести її за межі закону.

Тому політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво – джерело оновлення суспільних відносин – і водночас не зруйнувати суспільний порядок”.

І останнє зауваження стосовно цієї теми: “Дії влади і опозиції в Україні мають оцінюватись за економічними, політичними та етичними крітеріями. Власне, від нашої здатності дотримуватися такого комплексного підходу до оцінки влади і опозиції й залежить остаточний результат – благополучне або неблагополучне життя в країні”.

Як бачимо, кожний науковець по-різному підходить до розглядання поставлених проблем. Але саме завдяки такому плюралізму думок, ми маємо нагоду отримати максимально повні довідки.