Автор: Пользователь скрыл имя, 05 Апреля 2011 в 10:28, реферат
Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення.
1. Сутність і функції політичної ідеології……………………………………..3
2. Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму………………..4
3. Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму ………………..7
4. Соціалізм і соціал-демократизм…………………………………………...10
5. Анархізм, троцкізм і фашизм …………………………………………….12
6. Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих» ……….14
Такий
підхід передбачає однозначне негативне
ставлення консерваторів до революцій.
Спираючись на соціальний досвід революційних
потрясінь, консервативна політична думка
приходить до таких узагальнених висновків:
- не можна здійснити докорінний розрив
із соціальною дійсністю, оскільки це
можна припустити лише в умоглядному теоретизуванні;
- абсолютно неможливо втілити в практичній
політиці моделі суспільства, які були
сконструйовані на раціональних принципах,
оскільки їх реалізація неминуче наштовхнеться
на закладені в суспільстві антагоністичні
суперечності;
- створена у світі абстракцій «соціальна
інженерія» закономірно приведе до прямо
протилежних соціальних результатів і
непомірних соціальних витрат.
Ці
висновки містять в собі переконливу
загальногуманістичну основу і є
особливо цінними для соціальних
систем, які переживають процес модернізації.
У теперішній соціальній ситуації в
Україні та в інших країнах
СНД пожвавлення консервативних
настроїв і поява консервативно-
Консерватизм, як і лібералізм, зазнав закономірної еволюції. «Новий консерватизм» чи неоконсерватизм - це політична течія, яка визначає політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиріч (далася взнаки економічна криза 1973-1974 pp.), - «рейганоміка», «тетчерізм». У політичній філософії неоконсерватизму відбувається еволюція в бік визнання пріоритету прав і свобод окремої особистості. Неоконсерватори прагнуть знайти «середній» шлях між неприборканою ринковою стихією і неефективною державно-бюрократичною регламентацією. Під ідейним прапором неоконсерватизму можуть знайти спільну мову представники центристських сил і переконані консерватори, оскільки їх може зробити союзниками неоконсервативна логіка мислення: сенс і мета соціального розвитку визначаються інтересами держави і нації, а перетворення держави на могутнього суб'єкта міжнародних відносин стане гарантією соціального порядку.
4.Соціалізм і соціал-демократизм
Ідеї
соціалізму відомі з давніх часів, але
повне теоретичне обґрунтування та ідеологічне
оформлення вони одержали у XIX ст. Для соціалізму
є характерною недооцінка або заперечення
індивідуальної економічної свободи,
конкуренції та неоднакової винагороди
за працю як передумов зростання матеріального
добробуту індивіда і суспільства. їх
замінює політичне регулювання економічних
і соціальних процесів, державне регулювання
норм і принципів соціальної рівності
і справедливості. В соціалістичній доктрині,
на відміну від лібералізму, помінялись
місцями індивід і держава, а свідоме регулювання
витіснило еволюційні процеси в економіці:
політика стала домінувати над економікою.
Перші спроби створити ідеал такого соціального
ладу зробили в XVI-XVII ст. Т. Мор і Т. Кампанелла,
а наприкінці XVIII - початку XIX ст. — соціалісти-утопісти
Сен-Сімон, Фур'є і Оуен. У середині XIX ст.
К. Маркс і Ф. Енгельс в особі промислового
пролетаріату знайшли соціальну опору
для реалізації соціалістичного ідеалу.
Марксизм виходив із можливості пізнання
соціальних процесів і виведення законів
суспільного розвитку, і в цьому він чимось
подібний до лібералізму, але в ньому одвічно
принижувалась політична роль усіх соціальних
класів і верств за винятком пролетаріату.
Критерій прогресу пов'язувався з соціальним
буттям цього класу. Теорія марксизму
ігнорувала природу людини, а сумнівний
ідеал «нової людини» орієнтувався головним
чином на моральні стимули.
Якість будь-якої ідеології визначається її життєздатністю і соціальною ефективністю. Таку якість виявив соціал-демократизм як політична ідеологія центристських сил. Вона є пластичною і сприйнятливою до найкращих досягнень різнорідної політичної думки. Це ідеологія «середнього класу» - єдиного, який об'єднується солідарними інтересами; її відрізняє повна відсутність будь-якої претензії на теоретичну винятковість.
Соціал-демократизм
виник наприкінці XIX століття. Один
з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейн
у праці «Передумови соціалізму
і завдання соціал-демократії» (1899)
піддав ревізії класичні положення
марксизму. Безпосереднім приводом
для цього колишнього соратника
Ф. Енгельса стали якісні зміни капіталізму
кінця XIX ст., що, на його погляд, відкрили
можливості взаємодії поляризованих
соціальних сил. У Західній Європі визначилась
явна перевага еволюційних процесів
над революційними. Е. Бернштейн
дійшов узагальненого висновку про
докорінну зміну орієнтирів пролетаріату
- з класово-революційних на еволюційно-реформістські.
Ключовими в соціал-
У 1951 р. концепція «демократичного соціалізму» стала програмою соціал-демократичного руху, проголосивши головними цінностями свободу, справедливість і солідарність. Умовою їх реалізації міг бути лише демократизм, послідовно і суворо проведений в усіх суспільних сферах. Соціалізм у цій концепції виступає не як жорстко детермінована суспільна конструкція, а як процес поступального руху до здійснення цих цінностей.
Наприкінці 80-х років XX ст. пріоритетною цінністю в «демократичному соціалізмі» стала солідарність: солідарне, а не просто «демократичне» суспільство здатне забезпечити високу якість життя, сформувати почуття належності кожного до цього суспільства і стати потужним чинником інтеграції.
Соціал-демократичну
теоретичну конструкцію увінчує
концепція «соціальної держави»
Соціал-демократизм - ідеологія, яка ґрунтується на принципах соціального макроконсенсусу, соціального партнерства і компромісу політичних сил. Це і конструктивний тип політичної культури, яка інтегрує здоровий глузд, реалізм, терпимість до інакомислення і орієнтацію на загальнолюдське.
5.Анархізм, троцькізм і фашизм
Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.
Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.
Суть
анархізму полягає в
Квінтесенцією троцькізму є доктрина «перманентної революції». Л. Троцький (1879-1940) осучаснив марксистську ідею безперервної революції. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали її як довгий ланцюг якісно відмінних один від одного етапів, що наближають революцію до її неминучої мети - завоювання пролетаріатом державної влади і усунення від неї заможних класів.
Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.
Прояви троцькізму різноманітні — від міської «герільї» до партизанщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.
У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції». Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.
У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.
Фашистська
теорія у виконанні її родоначальника
Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї
в Платона і Гегеля, а також концепцію
«органістської держави» - обґрунтування
агресивної політики держави в ім'я відданого
їй населення. У класичному фашизмі злились
в єдине ціле войовничий націоналізм,
«безмежна воля» держави, харизматична
елітарність політичних вождів і апологія
військової експансії.
Німецька версія фашизму відрізнялась
рафінованою демагогією (націонал-соціалізм
Гітлера), філософським обґрунтуванням
у формі реакційного ірраціоналізму («німецький
міф»), вищим рівнем тоталітарної організації
влади і невтримним расизмом. Теоретики
німецького фашизму були ідеологічними
епігонами і використовували ідеї расової
переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них
положення філософії А. Шопенгауера, Ф.
Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї
ідеології на пріоритеті соціально-політичних
прав деякого міфічного народу-«арії».
Відповідно була проголошена політика
підтримки «культуротворчих рас» (німців,
англійців), обмеження життєвого простору
для народів, «підтримуючих культуру»
(слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих
народів» (євреїв, циган). У цій «місії»
держава і раса мінялись місцями (на авансцену
виходила раса); захист культурної цілісності
раси виправдовував та інспірував політику
експансіонізму, терору і дискримінації.
Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).
6.Національні
ідеології (націоналізм)
і ідеологія «нових
лівих»
Ідеологія націоналізму (за висловом В.
Соловйова - «прапор поганих народних
пристрастей») містить аксіоми, які проголошують
пріоритет:
- національних (етнічних) цінностей перед особистими;
- своєї культури перед іншими;
- державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;
- національного минулого (частково міфологізованого) і бажаного національного майбутнього перед теперішнім, яке розглядається як «викривлення» історії;
- «народного» життя і культурної самобутності перед життєвими настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти.
Теоретичне обґрунтування націоналізму полягає в тому, що «природа» («кров і земля») - найбільш, тривка основа «національної ідеї». В межах цих пріоритетів націоналізм утворює динамічний вузол між патріотизмом і расизмом.
Відповідно до умов і рівня національної самосвідомості населення політичні сили можуть висувати найрізноматніші вимоги - від захисту культурної самобутності національної діаспори і створення самостійної держави до розширення геополітичного простору для життя нації шляхом пригнічення інших народів.
Титул
«нові ліві» - спроба назвати іншого
лідера-натхненника в
Такий авангардно-політичний статус «оздоблюється» відповідними теоретичними здобутками, часто шляхом синтезування різнорідних соціально-філософських ідей. Так, німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (1900-1980) зробив спробу з'єднати марксизм із фрейдизмом, «безособовий об'єктивізм» марксизму - з глибоким психологізмом фрейдизму та синтезувати марксову динаміку соціальних процесів із фрейдистською концепцією особистості.