Політична ідеологія

Зміст

     1. Сутність і функції політичної ідеології……………………………………..3

     2. Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму………………..4

     3. Ідеологія і політика консерватизму  і неоконсерватизму ………………..7

     4. Соціалізм і соціал-демократизм…………………………………………...10

     5. Анархізм, троцкізм і фашизм …………………………………………….12

     6. Національні ідеології (націоналізм)  і ідеологія «нових лівих»  ……….14

1. Сутність  і функції політичної ідеології

     Політичні ідеології надають сенсу і орієнтації діяльності суб'єктів політики і являють собою раціонально-ціннісну форму мотивації політичної поведінки, створюючи світоглядну основу політики.

     Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий - розмежовує радикалів, прибічників глибоких революційних перетворень, і консерваторів, апологетів збереження існуючого політичного ладу.

     Політичні ідеології - продукт епохи Просвітництва і тому в них неминуче відобразились взаємовиключні ідеї соціального прогресу: раціональна соціально-політична думка епохи пропонувала різні моделі суспільного розвитку.

     Представники  правого спектру вбачали можливість прогресу в суспільстві, заснованому  на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності.

     Ідеологи  лівого спектру робили акцент на радикальне перетворення суспільства в ім'я  досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов  для розквіту індивіда. Обидва крайні фланги представлені ультраправими  та ультралівими, а між ними знаходяться  ідеологи центристського напряму.

     Політичні ідеології являють собою духовне  знаряддя національних еліт і обумовлюють  ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій  у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

     Політичні ідеології поліфункціональні, основними їх функціями є:

• оволодіння суспільною свідомістю;
• впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;
• завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку;
• згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

     Слід зазначити, що не всі політичні ідеологи спираються на конкретні соціальні групи і верстви (наприклад, ідеологія фашизму, анархізму) і що будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою дистанціюється від політичних реалій. Найбільш схильні до утопізму ідеології опозиційних сил, хоча й офіційні ідеології часто прикрашають дійсність.

     2.Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму

     Ідеологія лібералізму як рупор виникаючої буржуазії стала історично першою політичною ідеологією. Її вихідні тези - це положення про святість і невідчужуваність природних прав і свобод особистості та їх безумовний пріоритет над інтересами і правами суспільства і держави. Термін «лібералізм» (лат. «liberalise — вільний) поширився на початку XIX ст. з появою в Західній Європі політичних партій ліберального напряму. Лібералізм як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу являє собою транснаціональний феномен. Серед творців та видатних апологетів лібералізму є англійці Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французи ПІ. Монтеск'є та Б. Констан, німці І. Кант і В. Гумбольдт, американці Т. Джефферсон і Д. Медісон, наші сучасники німець Ф. Хайєк, американці Р. Даль, Д. Гелбрейт та інші.

     Основні принципи лібералізму визначають взаємовідносини і взаємодію трьох дійових осіб у системі «індивід — суспільство — держава»:  

       свобода людини в суспільстві та її право на самовизначення з метою існування і спрямування своєї діяльності; особиста відповідальність за її результати, свій добробут і соціальний статус;  

       співпадання індивідуальної політичної свободи з існуванням приватної особи та її «природними правами»; найважливіші з них - право на життя, власність і свободу (це відома «троїста формула» громадянських прав Д. Локка);  

       обмеження обсягу і сфери діяльності держави — правова захищеність приватного життя індивіда від сваволі держави;  

       утвердження ідеалів і норм  реальної демократії – правова  рівність громадян, забезпечення  їх політичних прав і свобод,  

       договірна природа держави, розподіл  влади і створення системи  стримувань і противаг»;  

       організація економічного життя  на основі вільного індивідуального  і групового підприємництва, визнання  вільного ринку і вільної конкуренції  за універсальні механізми соціально-економічного  прогресу; підтримка вимоги «не  заважайте діяти»;  

       реальне вільнодумство і проведення секуляризації, свобода совісті, можливість і необхідність встановлення розумного соціального порядку свідомими зусиллями індивідів.

     І. Кант підвів під лібералізм філософсько-етичне підґрунтя. В його тлумаченні кожна особа має довершене достоїнством і абсолютну цінність; особистість не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших планів спільного блага; людина як суб'єкт моральної свідомості у своїй поведінці повинна керуватись моральним законом. Цей закон є апріорним і безумовним; Кант назвав його «категоричним імперативом». Імперативною, за Кантом, має бути вимога ставитись до людей як до мети, а не як до засобу. Індивід здатен стати «сам собі паном» і не потребує зовнішньої опіки у своєму ціннісному і нормативному виборі.

     Англієць  І. Вентам (1748-1832) у теорії утилітаризму «приземлив» ліберальну позицію  і поклав у її основу принцип корисності. Мета кожної людини, за Бентамом, полягає  в одержанні максимуму задоволень і уникненні страждань. Користь - мета і рушійна сила соціальних відносин егоїстично діючих індивідів. Відповідно держава постає засобом у реалізації утилітаристських настанов особистості.

     Мислителі всіх поколінь досить переконливо відстоювали  привабливі переваги ліберальних цінностей, що поставило питання про лібералізм як певний абсолют на всі часи. Відома стаття американця Ф. Фукуями «Кінець  історії?» підлила масла у вогонь теоретичних дискусій. Автор стверджує, що лібералізм завдав остаточної поразки  всім іншим соціально-політичним теоріям  і що в сучасному світі немає  соціальних суперечностей, які були б не під силу лібералізму. Це означає, що у світовому інтелекті не залишилось ніші для альтернативної політико-економічної  концепції, здатної перевершити  ідеї лібералізму.

     Це  категоричне твердження є безпідставним. По-перше, принципи свободи більш  привабливі і довершені у сфері  абстракції й далеко не завжди можуть бути реалізовані на практиці. Спрацьовує «принцип бумеранга»: збільшення свободи  одних поєднується з посиленням опору інших. У реальній ліберальній  практиці дуже рідко спрацьовує «категоричний  імператив» Канта. Для цього необхідні  зміни в самій природі людини, в якій етичне перевершить природне. Спроби різних соціальних сил досягти  повної свободи для себе найчастіше ставали трагедіями для інших. Подруге, сучасна модифікація лібералізму - неолібералізм - уже позначила корекцію його вихідних позицій.

     Неолібералізм - «етатистський» різновид лібералізму, оскільки основне розходження неолібералізму з класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними соціальної ролі держави. На відміну від своїх попередників, які виступали проти втручання держави в соціально-економічне життя, сучасні ліберали (неоліберали) визнають за нею значну роль в соціальному регулюванні. Тенденція до посилення ролі держави втілилась у політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, одержала подальший розвиток під час другої світової війни і в наступні роки. Це значною мірою було обумовлено науково-технічною революцією, яка викликала збільшення державних капіталовкладень у невиробничу сферу, а це забезпечило розвиток освіти, науки, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації робочої сили. Сформувались нові уявлення про роль і функції держави, виражені загальним поняттям «держава добробуту». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, покладена в основу цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання розподільних відносин.

     Таким чином, сам людський егоїзм обумовив необхідність втручання держави  в соціально-економічні відносини. Логіка природних законів соціального життя взяла гору над позірною універсальністю принципів лібералізму, а це спростовує оптимістичний висновок Ф. Фукуями.

     Недосконалість  лібералізму відбивають принципові настанови його антипода в особі  консерватизму.

     3.Ідеологія  і політика консерватизму  і неоконсерватизму

     У повсякденному сприйнятті термін «консерватизм» тотожний за значенням прихильності до застарілого і віджилого. Поверховий зріз поняття вводить в оману, а побіжний розгляд консерватизму  спочатку породжує неповагу до його апологетики  традиційних соціальних інститутів і норм життя. Однак дві змістовні  настанови консерватизму різко  змінюють наше ставлення до цього  вчення. Нерозуміння суспільства  як духовної реальності з власною  внутрішньою життєдіяльністю і  вразливою структурою і як складного механізму, непідвладного механічному переустрою.

     Ці  настанови конкретизуються в  концептуальній тріаді консерватизму:

     -     у ставленні до раціонального в соціально-історичному розвитку;

     -     у трактуванні суспільства і характеру його взаємовідносин з державою;  
-     в інтерпретації соціальних змін.

     Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.

     Раціоналістичні концепції соціального розвитку приховували в собі явні недоліки. Це, по-перше, механістичне розуміння  суспільства як простого конгломерату індивідів, здатного стати об'єктом  соціального експериментаторства, по-друге, це утопічні за своєю суттю  ідеї про докорінну перебудову соціальних відносин вільною творчістю мудрих законодавців.

     Ідеологи консерватизму, навпаки, рішуче відкидали будь-які штучні перебудови соціальних інститутів і відстоювали ідеї соціальної активності в межах соціальних інститутів і цінностей, що склалися.

     Найбільш істотне розходження між лібералами і консерваторами стосувалось тлумачення сутності суспільства і характеру його взаємовідносин із державою. Ліберали виходили з концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави та вторинності держави як соціально-політичного інституту. Консерватори розглядали державу як деяку постійно існуючу органічну цілісність, вони припускали видозміну і навіть зникнення окремих структур держави, але категорично заперечували саму можливість зміни її сутності. Ця позиція визначила основні контури політичної доктрини консерватизму — соціальний порядок, стабільність і традиціоналізм.

     Консерватори надавали безумовної переваги еволюційним соціальним змінам, виходячи з ідеї обмеженості людського розуму у визначенні орієнтирів соціального процесу і органічного характеру суспільства і держави. Вони дотримувались (і дотримуються) досить обґрунтованої і логічної концепції історичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Це настанова на наступність і оновлення соціальних зв'язків між поколіннями, конструктивне ставлення до спадщини, підтримка і збереження національно-історичного менталітету народів, поважання релігійних традицій.