Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Ноября 2011 в 20:18, реферат
Метою роботи є дослідження політичного конфлікту та обґрунтування ефективних шляхів його запобігання на сучасному етапі розвитку українського суспільства.
У зв'язку з поставленою метою вирішувались наступні завдання:
1. теоретично обґрунтувати поняття політичний конфлікт та проаналізувати типи політичних конфліктів.
2. дослідити причини виникнення політичних конфліктів в Україні.
3. ознайомитися з способами врегулювання політичних конфліктів в Україні.
Об’єктом даної роботи є політичні конфлікти в Україні.
Предметом дослідження є способи і шляхи врегулювання політичних конфліктів в Україні.
Вступ……………………………………………………………………………….3
Розділ І. Теоритичне осмислення і типологія політичних конфліктів… ……..5
Розділ ІІ. Політичні конфлікти в Україні: причини виникнення політичних………………………………………………………………………..12
Розділ ІІІ. Способи врегулювання політичних конфліктів в Україні.……… 15
Висновок………………………………………………………………………….27
Список використаної літератури………………………………………………..30
Якщо
перехідний період, який є трансформацією
соціальної системи з ригідного (жорсткого)
стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати
з позицій конфліктології, то очевидними
стають такі його особливості:
— всі найважливіші сфери суспільного
життя пронизує всеохопний політичний
конфлікт, а тому політологічний аналіз
соціальних колізій у багатьох випадках
набуває вирішального значення;
— якщо за стабільних умов соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в межах режиму), то в перехідний період;
— вертикальний (боротьба за режим).
Сучасні
дослідники на прикладах подій у
колишньому СРСР, а потім в Україні
та деяких інших пострадянських державах
досліджують у політико-
Більшість соціально-політичних конфліктів може бути оптимізозана на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління
Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів [12].
Правильно організоване управління забезпечує
мінімізацію неминучих політичних, соціальних,
економічних і моральних втрат, оптимізацію
певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний
розвиток не є наслідком конфлікту, як
і не є наслідком уявної безконфліктності.
Позитивну його якість забезпечує уміння
впливати на конфлікт у потрібному напрямі.
Вважають, що оптимальним варіантом дій
щодо конфлікту є запобігання та відвернення.Н
Морально-правовий (нормативний)
підхід. За цього підходу можливе врегулювання
конфлікту з допомогою правових і моральних
норм. Результативність залежить від того,
чи є між сторонами згода щодо цих норм.
Силовий підхід. Використовується,
коли сильніша сторона намагається придушити
слабшу, нав'язати їй свою волю. Але його
використання здебільшого не усуває причини,
зберігає загрозу нового загострення.
Крім того, слабка сторона може не підкоритися,
чинити пасивний опір, що може провокувати
«подвійний», «заблокований» конфлікт.
Перемога з використанням сили є перехідною,
а за певних умов переможець може стати
переможеним. Такими засобами користувався
тоталітаризм, намагаючись усунути конфлікти.
Цей підхід спричиняє поглиблення, ускладнення
конфліктів, викликає активний опір і
моральний осуд у масовій свідомості й
поведінці.
Однак це не означає, що силова модель
не може використовуватись взагалі. Будь-яка
держава володіє первинною функцією застосування
насильства у разі порушення законів,
захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. За таких обставин,
якщо для влади (як і для будь-якої панівної
структури) сила стає засобом досягнення
мети, вона, врешті-решт, перетворюється
на інструмент, з допомогою якого опозиція
скидає цю владу. Тому в сучасному світі
політичною стає тенденція до ненасильницьких
форм вирішення конфліктів.
Реалістичний
підхід. Його називають іще методом
торгу, або примусово-переговорним. За
такого підходу суть конфлікту розглядається
як вроджене прагнення людини до панування.
Оскільки всі панувати не можуть, відбувається
примус з боку тих, хто панує. Прихильники
даного підходу розуміють, що миру не може
бути ніколи, можливе тільки перемир'я,
яке довготривалої стабільності не приносить,
бо відбувається не вирішення, а тимчасове
врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним
з огляду на суперечливі колізії становлення
нових економічних відносин в Україні.
Ідеалістичний підхід. Ефективний,
коли між зацікавленими сторонами, незалежно
від стану і статусу, встановлені відносини,
які цілком відповідають індивідуальним
поглядам кожної. В основу покладено визнання
того, що на даний час усі сторони зазнають
небажаних втрат, але водночас і всі виграють.
Задоволення інтересів відбувається без
явного чи прихованого примусу, що забезпечує
«самопідтримку» досягнутої ситуації.
Багато вітчизняних політиків кінця 80-х
— початку 90-х років XX ст. вважали такий
підхід компромісом, найкращим способом
розв'язання конфліктів.
Інтегративний підхід. Передбачає, що
кожна зі сторін, відмовившись від своїх
попередніх цілей і цінностей, знаходить
нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір
цілей і засобів їх досягнення теоретично
безмежний, то обов'язково знайдеться
вибір неконфліктного характеру.
Щодо поведінки в конфліктній ситуації
вирізняють такі її типи: пряме протиборство
чи конкуренція; ухилення; пристосовництво;
уступки, співробітництво.
Важливу роль у врегулюванні конфлікту
відіграє вивчення принципів і стадій
управління конфліктним процесом. Деякі
вчені серед стадій називають такі: інститу-ціоналізація,
інтернаціоналізація, раціоналізація
[9].
У
політології існує поділ
1. Інституціоналізація — встановлення
чіткої процедури врегулювання конфлікту.
Первісний конфліктний аналіз має отримати
подальший розвиток у рішеннях державних
органів і в нормативних актах.
2. Легітимізація конфлікту. На цьому
етапі слід проаналізувати норми та правила
у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.
3. Управління конфліктом — структурування
конфліктуючих груп. На цьому етапі важливо
не протидіяти, а допомагати оформленню
нових партій, рухів і подібних організацій.
Звісно, вони стануть конфліктною силою
до-тично до груп, які репрезентують інші
інтереси, але водночас — і посередницькими
структурами, що об'єднають індивідів
у співтовариства. Неорганізовані індивіди
потенційно є небезпечнішими для конфлікту,
ніж ті, що належать до організованих груп.
4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг — союзник — партнер — співробітник — суперник — противник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.
Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф-ліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджу-вальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний
Типологія
політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна
— конфлікти різні, не подібні. Отож
важко вказати на єдині способи
і шляхи їх вирішення — немає
якихось універсальних
Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв'язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:
1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;
2)
примиренність на підставі
— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;
— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;
— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).
Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.
Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.
Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на "самовирі-шеність" конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв'язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему.
Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:
—
встановити точну діагностику
— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.
Можливі два варіанти вирішення конфлікту:
— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами;
—
зближення позицій та інтересів
протилежних сторін через посередника
— медіатора (лат. "mediatio" — посередництво,
посередництво у суперечці
Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено. У такій законослухняній країні, як США, вважають, що рішення судді у відповідних справах виконується не більше, як на 40%, а з медіацією — до 70%.
Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ.
Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.
Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.
Информация о работе Політичні конфлікти в Україні: причини виникнення і способи розв’язання