Політичні конфлікти в Україні: причини виникнення і способи розв’язання

    В об'єктивному історичному процесі  розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а  за певних умов — негативними, що гальмують  історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів—учасників конфліктів.

    Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але  точиться невидима боротьба. Прикладом  латентної форми конфлікту є  міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».

    Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних  масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських  інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють  на два види:

    — конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представленіу структурі владних відносин.

    — конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внутрішньогруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

    Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших  відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи). 
Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визначають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із генезисом владних відносин:

      1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну» легітимацію, що основана на довір'ї мас до влади, на підтримці політичної еліти);

     2) конфліктні відносини в політичній  еліті щодо обсягу владних  повноважень, обґрунтування їхньої  необхідності;

      3) боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені. 
Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії:

    1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

    2) переходу потенційного конфлікту  в реальний (усвідомлення зазіхання  на власні інтереси);

    3) конфліктних дій; 

    4) розв'язання конфлікту.

    Конфліктна  ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation — поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класифіковане за ступенем розв'язання — як повне або часткове вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка [15].

    Тиким чином, політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

      У політичній науці ще не  вироблено універсальної типології  конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації. Деякі      вчені     дотримуються    поділу    конфліктів     на  неантагоністичні  (примиренні) та антагоністичні (непримиренні).В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів—учасників конфліктів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  ІІ.

    ПОЛІТИЧНІ КОФЛІКТИ В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ.

    Особливістю політичних конфліктів у теперішній Україні є те, що вони відбуваються в середовищі самої влади. Триває боротьба за володіння реальними її важелями. Роль влади в конфліктах, які виникають в неполітичних сферах, але які безпосередньо або опосередковано зачіпають основи існування цієї влади, винятково велика.

    Основні види політичних конфліктів в Україні:

      · між гілками влади, у т.ч.  у процесі становлення інституту  президентства;

    · внутрішньопарламентський;

    · між політичними лідерами

    · між партіями;

    · усередині державно-адміністративного  апарату.

      Складність ситуації полягає в тому, що всі ці політичні конфлікти накладаються один на одного [11].

    Нова  система влади в країні стала джерелом принципово нових за змістом політичних конфліктів. Раніше це було протистояння влади й опозиції, а сьогодні головний політичний конфлікт розвивається між вищими посадовими особами держави.

      Політична діяльність в Україні останніми роками дедалі більше зводиться до міжінституційних конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчують стосунки між Президентом і Верховної Радою двох останніх скликань, між Президентом і Прем’єр-міністром від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою і ключовою ланкою в складній системі владних ієрархій, однією з постійних причин конфліктів у боротьбі за владу стала процедура призначень посадових осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних адміністрацій. Сьогодні практично кожне кадрове призначення, і на центральному, і на регіональному рівнях, стає політичною проблемою.

    Актуальною  причиною конфлікту всередині державно-адміністративного  апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають чіткого розуміння того, до якої владної вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного не має зі службою на користь суспільству й державі. В органи влади приходять представники фінансово-промислових груп і особи, пов’язані з кримінальними угрупованнями, котрі діють у своїх власних інтересах. Усе це спричиняє втрату авторитету державної служби й органів державної влади [16].

    Ситуація  в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон намагаються переробити під  найвпливовішу на сьогодні еліту. Постає питання і про ревізію політреформи. Проте слід розуміти, що скасувати  її можна, але відновити моносуб’єктність верховної влади в країні неможливо. Суб’єктами політики, котрі впливають на політичні процеси й державний устрій України, останніми роками стають вищі судові інстанції. 2004 року це був Верховний Суд, згодом – Конституційний. Саме до нього апелюють органи влади та вищі посадові особи держави, і цей орган як інструмент, що впливає на функцію наслідку конфлікту, може реально вирішувати історичну долю України.Не маючи досвіду перебування в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в неослабному конфліктному полі. За умов конфліктної політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних економічних законів. Вплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс в економічному розвитку окремих регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.

      Значиму роль в загостренні конфліктів відіграють засоби масової інформації.

      А громадянське суспільство не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість.

    Сучасний  політичний конфлікт в Україні можна  визначити як горизонтальний з елементами вертикального режимного конфлікту  інтересів, має ознаки внутрішньодержавної  загальнонаціональної  кризи.

    Результати  дослідження вказують на те, що політичне  конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти  в Україні повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує небезпека, що наслідком конфлікту може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління та системи цінностей, а й до втрати державності, вказують політологи [15].

    Отже, основними видами політичних конфліктів в Україні є конфлікти між гілками влади, у т.ч. у процесі становлення інституту президентства, внутрішньо парламентський, між політичними лідерами між партіями, усередині державно-адміністративного апарату. Актуальною причиною конфлікту всередині державно-адміністративного апарату в Україні є управлінська криза.

    Сучасний  політичний конфлікт в Україні можна  визначити як горизонтальний з елементами вертикального режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної загальнонаціональної  кризи.

    Результати  дослідження вказують на те, що політичне  конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти  в Україні повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує небезпека, що наслідком конфлікту може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління та системи цінностей, а й до втрати державності, вказують політологи. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ.

СПОСОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ В УКРАЇНІ 

    Сучасний  період розвитку суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розуміють внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту [5]. 
Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та інші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються цілковитому усуненню [10].

    За  нинішнього соціально-політичного  розвитку України актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період.