Політичні еліти

Зміст

Стор.

Вступ ……………………………………………………………………………...3

1. Визначення поняття “політична еліта”……………………………………….4

2. Сучасні погляди щодо визначення поняття “політичної еліти”…………….8

Висновки …………………………………………………………………..…….12

Список  вокористаних джерел та літератури …………………………………..14

       Вступ

      Політична еліта відіграє надзвичайно важливу  роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості  політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, “будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії”. Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

      Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов’язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово “еліта” означає “краще”, “відбірне”, “вибране” і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної еліти.

      Метою реферату є дослідження теорій еліт та їх аналіз.

      Об’єктом  роботи є концепції теорій еліт.

      Предметом реферативної роботи є історія виникнення і розвитку теорій еліт. 

       1. Визначення поняття “політична еліта”

      Критеріїв відбору претендентів до групи, що може бути названа “політичною елітою”, з одного боку, існує немало, а з іншого – всі вони такі суперечливі, що за бажанням наповнення поняття може змінюватися як за змістом, так і за масштабами. Окрім того, нечіткість підстав, за якими дають визначення, зумовлює ситуацію, коли різними найменуваннями користуються для позначення того ж концепту, і різні концепти позначають тим самим найменуванням.

      Термін “еліта” походить від латинського eligere і французького elite – найліпший, добірний. Починаючи з XVII століття, термін вживався для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для найменування “обраних людей”, перш за все – вищої знаті. У Великій Британії, як свідчить Оксфордський словник [1], цей термін став застосовуватися до найвищих соціальних груп в системі ієрархічного суспільства.

      Одним з перших концепцію почав розробляти Конфуцій. Він висунув ідею про правління “благородних мужів” тобто найбільш освічених членів суспільства. Подібних поглядів дотримувався і Платон. Він вважав необхідним формування політичної еліти з освічених філософів. Аристотель вважав за необхідне формування політичної еліти з людей, які володіють і багатством, і винятковими якостями.

      У Середні віки проблему політичної еліти  розглядав А. Аврелій, який вважав, що політична влада походить від  Бога, а метою правлінців є забезпечення миру, злагоди і справедливості у стосунках між людьми [2, с. 77-78]. На початку епохи Відродження Н. Макіавеллі розглядав проблему досягнення влади представниками політичної еліти і дійшов висновку, що досягти її можна завдяки доблесті, щасливій долі, доброзичливому ставленню співгромадян, а також вчиненню злочину.

      Ідеї “просвітницького абсолютизму” відстоював Ф. Вольтер, який виступав за поєднання монархічної влади та інтелекту і пропонував посилити вплив освічених людей, які при необхідності зможуть утримати королівську владу .

      Своєрідний  погляд на проблеми політичної еліти  висловили К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони мріяли про створення асоціації вільних індивідумів, яка прийде на зміну буржуазному суспільству. Досягти цього можна шляхом пролетарської революції, коли пролетаріат перетвориться спочатку на панівний клас, здійснить необхідні реформи, а пізніше, після скасування колишніх виробничих відносин, зруйнує класи взагалі і своє власне панування . По-суті вони вибудували концепцію безелітарного суспільства.

      Були  спроби пояснити проблему еліт й з  точки зору психології. Зокрема, З. Фрейд  вважав, що поділ суспільства на еліту і маси виник з родових  форм авторитету [3, с. 97].

      Слід підкреслити, що науковий підхід до вивчення політичної еліти, питання про існування політичної еліти у будь-якому суспільстві почали формуватися у другій половині ХІХ століття. Це пов’язано з іменами В. Парето і Г. Моски та Р. Міхельса.

      Суть  елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди правила вибрана  меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями. Найпоширенішими підходами до пояснення феномена політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

       Функціональний, або організаційний підхід започаткували  Г. Моска і Р. Міхельс. Суть його полягає в тому, що він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, які їх виконують. Так італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці “Основи політичної науки” (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: “аристократична” (закрита) та “демократична” (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів).Так, Г. Моска вказував, що саме правлячий клас визначає історичний процес. Він зазначав, що у деяких країнах єдиним критерієм, який визначав належність до правлячого класу, є народження в аристократичному середовищі. Практично в усіх країнах, які мають стародавню історію, у той чи інший час існувала спадкова аристократія. Необхідно зазначити, що Г. Моска не виключав і демократичного шляху формування правлячої еліти. Він вважав, що еліта потребує припливу “свіжої крові” за допомогою включення до її складу найбільш обдарованих представників нижчих верств.

       Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав  проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював “залізний закон олігархії”, зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то зі суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя.

       Варто дослухатися й до В. Парето, який увів у науковий обіг термін “еліта” (1902 р.). Він писав, що наявність влади і багатства передбачає певні якості у людей, які претендують на звання еліти, – воєнна відвага, походження, особиста гідність, мистецтво управління. В. Парето під елітою розумів тих, хто має найвищі показники у своїй сфері діяльності. У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". “Левам” властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти “лисів” - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. Обґрунтовуючи свою теорію біопсихологічними якостями індивідів, він поділяв еліту на тих, хто прямо чи опосередковано відіграє помітну роль в управлінні суспільством і належить до правлячої еліти, та іншу частину цього класу, що утворює неуправлінську еліту [4, с. 124].

       Згадані вчені є представниками макіавеллівської школи соціології. Вони вважають еліту більш чи менш консолідованою групою, яка відрізняється від решти населення особливими соціальними, політичними і психологічними якостями та елітною самосвідомістю. Вчені говорять про структурну сталість еліти, її владних відносин; персональний склад еліти може змінюватися, але стосунки панування і підпорядкування незмінні. Формування і зміна еліт відбувається в ході боротьби за владу. 

       2. Сучасні погляди  щодо визначення  поняття “політичної еліти”

       Х. Ортега-і-Гассет вважав, що еліта –  це частина суспільства, яка має  вимірювати себе особливою мірою, яка  готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом. “Це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто до себе самого ставиться вимогливіше, ніж до інших” [5, с. 256].

       Дж. Сарторі, прихильник концепції демократичного елітизму, вважав, що особа не тому виявляється  нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває  нагорі тому, що заслуговує на це. Традиційно такі завдання покладаються на політичну еліту, покликану професійно управляти справами суспільства, врегульовувати конфлікти, розв'язувати протиріччя .

       Серед аналітиків політичної сфери найбільш поширеним на сьогодні є так званий статусно-функціональний підхід до визначення еліти. Р. Міллс вважає, що “владна еліта в США об’єднує людей з трьох сфер – політичної, економічної та воєнної. У тридцятих роках ХХ століття провідна роль у державному житті належала політикам, а вже через два десятиріччя – військовим і представникам корпорацій”. У книзі “Владна еліта” він писав, що “еліта – це діячі, які посідають такі соціально-політичні позиції, які дають їм можливість піднятися над середовищем звичайних людей і приймати рішення, які мають суттєві наслідки” .

       У зв’язку з інтенсивним розвитком науки і промисловості у середині ХХ століття з’являється технологічний, або функціональний напрям в осмисленні проблем політичної еліти. Представники цієї школи А. Берлі, Дж. Бернхем, К. Боулдінг, Д. Елеско виходять з того, що “зміни в суспільстві пов'язані з науково-технічною революцією. Тому управління буде концентруватися в руках вищого рангу менеджерів”.

       Наприкінці  ХХ століття наголоси в обґрунтуванні  елітизму з позицій технологічного детермінізму змінювалися. Термін “нова еліта” (менеджери, верхівка чиновників та інтелігенція), на відміну від “колишньої” еліти (“еліти крові” та “еліти багатства”), розглядається як важлива складова нових моделей соціальної структури. Представники неотехнократії виходять з розуміння того, що суспільство є системою бюрократичних інститутів, якими ефективно управляють кваліфіковані менеджери. Провідну роль при цьому відіграють “нові еліти”, які регулюють соціальні відносини науковим впливом.

       У контексті консолідації чи протистояння при зміні правлячих еліт: “…правляча еліта концентрує у своїх руках владу шляхом монополізації права на прийняття рішень, на визначення стратегії, цілей, пріоритетів політики. Правляча еліта – не арифметична сума правителів та володарів; це, перш за все, особлива соціальна група, тобто стійка спільнота, яка базується на глибинних внутрішніх зв’язках політиків, які до неї належать”.

       Альтиметричний  критерій, який передбачає розуміння  еліти в широкому сенсі, що включає  не лише лідерів, які належать до вищого ешелону влади, але й політиків, які користуються впливом на місцях, а також активістів партій. У контексті такого підходу визначається “політична еліта” як особи, які обіймають посади, які передбачають вирішення питань загальнонаціонального рівня .

       Бачення витоків сучасної версії правлячого класу у дилемі “володіти” і “впливати”: “Клас-гегемон нового світу – це самоорганізація автономно мотивованої, відкритої до змін еліти, що включає впливових “власників капіталу і знань”, - зазначає О. Неклесса. На його думку, склад “нового класу” не є монолітним: політичний та адміністративний стан, які складаються з субкласів економічних та політичних управлінців, судейських та літераторів, касти організаторів та науково-технічної інтелігенції, експертів, утримувачів культурного капіталу та бюрократів [6, с. 35].

       Прогностичний підхід з екстраполяцією на рішення  щодо демократичного майбутнього: “…немає ще і чіткого розуміння того, що з нинішньої еліти побудувати “суверенну” демократію неможливо. Адже проблема не в тому, за якими кресленням будувати, а в тому, з чого будувати. Росії необхідна нова управлінська еліта, яка володіє національним мисленням та кодексом честі, без брехні, крадіжок та корупції. Єдиний спосіб отримання такої еліти – її виховання” [7, с. 49].