Политическая система по Истону и Алмонду

    ВСТУП

    Історія виникнення та концепції визначення поняття політичної системи Істоном (взаємодія структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві  авторитарно розподіляються цінності) і Алмондом (система ролей асоціюється  із застосуванням фізичного примусу).

    Ще  з давніх часів спроби збагнути особливості  політичного розвитку людської цивілізації  постійно розвиваються і вдосконалюються,  збагачуючи світову суспільно-політичну  думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання. Історичний розвиток цих знань фіксується у різноманітній  літературі. Треба знати не тільки те, що відбувається у світі, а й минуле. Тому тематика реферативної роботи зачіпає ідеї Габриеля Алмонда та Девіда Істона про політичну систему, і є досить важливою та актуальною.

    Метою реферату є ознайомлення з працями  американських політологів про  політичну систему, висвітлення  таких термінів як "системний  аналіз", "структурний функціоналізм" - ключових термінів, основу яких і заклали  Г. Алмонд та Д. Істон.

    Завдання, поставлені для розкриття теми: висвітлення  основних концепцій, думок і висновків  науковців, коротке ознайомлення з  поняття "політична система", аналіз робіт Г. Алмонда та Д. Істона, їх порівняння та виділення основної думки.

    Тема  добре висвітлена у літературних джерелах, але так як політологія  є відносно молодою наукою, існує  небагато праць, в які включена ця тема. В основному, дану тему можна  знайти у підручниках з політології, хоча не у всіх. Найкращими для сприйняття і тими, які вміщували найбільше  інформації про політологів, були підручники Шляхтуна П.П., підручник за редакцією  проф. Кремень В.Г., проф. Горлача  М.І. і "Базові засади політології" Бебика В.М.. Основними працями, що містять відомості про політичну систему і політологів, є "Політичні системи й політична організація суспільства " Андрєєва С., "Політична система суспільства" Гавриленка І.. 
 
 

    РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ, ТИПОЛОГІЯ ЗА Г. АЛМОНДОМ

    Поняття «політична система» було введено в  політологію в 50-х роках ХХ століття американським політологом Д.Істоном, який створив теорію політичної системи. Це поняття було покликане відобразити  два моменти:

-цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, має рацію тощо);

-характер зв'язків політики із зовнішнім середовищем (економічною, соціальною, культурною сферами, іншими державами).

     Введення поняття «політична система» мало і практичну спрямованість. Воно повинне було допомогти виявленню  чинників, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкриття  механізмів узгодження інтересів різних груп. Поняття «політична система  за змістом є дуже об’ємним. 
Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. 
В політичну систему включаються не тільки політичні інститути, безпосередньо і що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх. 
В західній політології можна виділити два основні підходи при характеристиці політичної системи суспільства:

-інституційний підхід, що визначає політичну систему через державні, інституалізовані політичні організації, систему їх зв'язків і взаємодій;

-системний підхід, при якому політична система визначається не тільки через структуру і функції державних інститутів, але і через правові норми, політичні ролі, реалізовані в політичній поведінці.

    Поняття «система» на розгляд суспільства  переніс Т.Парсонс, що представив суспільство  як взаємодію чотирьох підсистем, які  знаходяться у відносинах взаємозалежності і взаємообміну: економічної, політичної, соціальної і духовної. Кожна з  підсистем виконує певні функції, реагує на вимоги, які поступають зсередини  і ззовні, а разом вони забезпечують життєдіяльність суспільства в  цілому.

    Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію за типами. Ця надзвичайно  складна проблема політичної науки  завжди цікавила людину, незалежно  від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто  править у державі, чому і в  чиїх інтересах? Питання ці дуже складні  і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття  а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить  найважливіше завдання політології. 
      Витоки існуючих типологій політичних систем можна знайти в античній суспільно-політичній думці. Один з видатних філософів атичності — Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставлячи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія — правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія — правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія— правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія — правління небагатьох у приватних інтересах; демократія — правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію. 
           Учень Платона Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління — у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію — правління одного; аристократію — правління небагатьох обраних і політію — правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія — правління одного; олігархія — правління небагатьох; демократія — правління багатьох. При цьому демократію Арісторель ототожньовав з охлократією — правління багатьох неосвідчених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її. 
       У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління дали Т. Гоббе та Ш. Л. Монтеск'є. 
       Найбільш відома типологія систем правління запропанована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи. 
         У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи. 
       Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем. 
        У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах. 
        Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів: 
1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень; 
2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення; 
3) традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ; 
4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління; 
5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами. 
 
     Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм. 
      Але більшість сучасних політологів поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем: 
1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції. 
 
2. Континентально-європейські політичні системи. Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур. 
3. Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління. 
4. Політичні системи тоталітарного типу. У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер. 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 2.ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Д. ІСТОНА (СИСТЕМНА МОДЕЛЬ) 

    Короткі біографічні дані.

    Девід Істон (народився в Торонто 24 червня 1917) - один з провідних американських  політологів. Освіту здобув в університеті в Торонто. У 1947 році закінчив Гарвардський університет. В цьому ж році почав  свою кар'єру в Чиказькому університеті на кафедрі Політичної науки. З 1981 р. - професор Каліфорнійського університету. В 1968-1969 рр.. президент Американської  асоціації політичних наук. У 1984 р. був  обраний на пост віце-президента Американської  академії наук і мистецтв. 
      Основний внесок Істона в політичну науку пов'язаний з адаптацією і застосуванням принципів і методів системного аналізу до вивчення функціонування політичних систем, а також з дослідженням проблем політичної соціалізації. 
      Акцент уваги Істона - на мінливості та динамічності політичних систем, на ролі різних структур в підтримці безперервності функціонування політичної системи. Істон визначає політичну систему як взаємодій, за допомогою яких у суспільстві здійснюється розподіл цінностей і на цьому грунті запобігаються конфлікти між членами суспільства. При розгляді політичних систем Істон використовує кібернетичний принцип виміру показників функціонування системи на її «вході» (запити і потреби громадян) і «виході» (рішення та дії влади).

    У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу  політики вперше застосував сам Девід Істон. У своїх працях "Політична система" (1953), "Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), "Системний аналіз політичного життя" (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.

    Для теоретичного аналізу політичного  життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи  між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно  впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи -- економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

    На  основі цього політичну систему  Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них  ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки  владі, що є атрибутом великої  суспільно-політичної системи. Головне  призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні  функції розподілу цінностей  та примушенні більшості членів суспільства  погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції  призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування .

    Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так  і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині  й на виході системи. На вході -- це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході -- рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.

    Для збереження політичної системи в  дії, крім вимог, необхідна й підтримка  її суб'єктами та об'єктами політичного  життя. Підтримка пов'язує маси людей  з політичною системою. Вона охоплює  всі варіанти позицій і поведінки  груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі  тощо. Найважливішим механізмом відбору  вимог і підтримки в сучасному  демократичному суспільстві Д. Істон  вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення  громадян.

    Всередині політичної системи відбувається конверсія  введених до неї вимог і підтримки -- вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто  продуктом, системи є авторитарні  рішення щодо розподілу цінностей  у суспільстві та відповідні дії  для їх здійснення. На виході системи  можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви  влади або вищих посадових  осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів  або наслідків реалізації прийнятих  рішень.

    Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою  яких вимоги за підтримки суб'єктів  і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична  система забезпечує мобілізацію  суспільних ресурсів на досягнення цілей  і координацію зусиль членів суспільства  у вирішенні політичних, економічних, соціальних і культурних проблем. Механізм функціонування політичної системи  має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є  основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити  це можна лише за наявності у влади  здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи .

    Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами  й засобами трансформації вимог  і підтримки, перетворює політичну  систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. МОДЕЛЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ Г. АЛМОНДА (СТРУКТУРНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ). ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ЗА Г. АЛМОНДОМ

    Короткі біографічні дані.

    Габріель Алмонд (12 січня 1911 - 25 грудня 2002) - великий американський політолог і соціолог. Отримавши ступінь бакалавра в 1932 р. і доктора філософії в 1938 р., він у 1939-1942 і 1945-1946 рр.. викладав політичні науки в Бруклінському коледжі, в 1947-1951 і 1959-1963 рр.. - політичні науки, внутрішні і міжнародні відносини в Йєльскому університеті, а в 1951-1959 рр.. - в Прінстонському університеті. З 1954 р. Г. Алмонд - професор політичних наук. З 1963 р. він веде викладацьку діяльність у Стенфордському університеті. Г. Алмонд вважається класиком компаративістського (порівняльного) підходу до дослідження політичних систем. Спираючись на методологію структурного функціоналізму Т. Парсонса, він розглядає політичну сферу життя як систему, що знаходиться в динамічній рівновазі і взаємодіє з іншими соціальними системами (його підхід отримав назву системного структурного функціоналізму). Звертаючи увагу на культурно-психологічну детермінацію політичної поведінки, Г. Алмонд ввів в лексикон світової соціально-політичної думки ряд нових категорій, основна з яких "політична культура". У спільній роботі "The Civic Culture" ("Громадянська культура") - метод порівняльного політичного аналізу продемонстровано на прикладі зіставлення політичних культур народів п'яти країн: США, Мексики, Італії, Великобританії та Німеччини. У наведених фрагментах відображені методологічний підхід Г. Алмонда до політичного аналізу, розкрито його понятійний апарат, його погляд на перспективу політичного розвитку суспільства. Основні праці: