Основні види державного устрою. Державний устрій України

 

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна  території України, без згоди  народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

 

Україна, як незалежна держава  розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

 

Україна має власну систему  законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

 

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

 

В Україні існує єдине  громадянство (ст. 4 Конституції);

 

В Україні визнається і  гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);

 

державною мовою України  є українська мова (ст. 10 Конституції);

 

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

 

Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.

 

Україна як незалежна суверенна  унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

 

Її територія поділяється  на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

 

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

 

Оскільки Україна не має  у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система  законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єдина  система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система  тощо.

 

За формою правління Україна  є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

 

Республіканська форма правління  безпосередньо пов'язана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

 

Відомі два види республіки — президентська і парламентська.

 

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд позапарламентським способом.

 

У другої в основу системи  вищих органів державної влади  покладено принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і  контролює його діяльність.

 

Існують і змішані форми  правління: парламентсько-президентські  і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

 

Специфіка напівпрезидентської  республіки в Україні полягає  у тому, що Конституція передбачає міцну президентську владу у  поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди  парламентом на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

 

Сполучення двох форм правління  спостерігається також у порядку  обрання Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

 

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

 

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

 

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції).

 

Демократизм Української  держави знаходить своє вираження  у 

 

Згідно зі ст. 1 Конституції  Україну проголошено суверенною і незалежною державою.

 

Згідно зі ст. 1 Конституції  Україна є правовою державою.

 

Сутність правової держави  полягає в демократизмі, народному  суверенітеті як єдиного джерела  державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

 

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.

 

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує  державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

 

Тому найважливішим принципом  правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження  його панування.

 

 

3. Розмежування компетенції  України і АР Крим 

 

 

Автономія (грец. autovomea — незалежність) у політико-правовому значенні форма  самоврядування частини території  унітарної, а іноді федеративної держави — територіальна автономія.

 

Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках населення автономної одиниці користується правами самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права адміністративно-територіальних одиниць. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення.

 

Останніми роками поняття  автономії трактується досить широко — як процес налагодження відносин між національностями, спільне вирішення  і участь у прийнятті рішень.

 

Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється  як надання будь-якій частині держави  або окремим її частинам (областям, землям) певної форми самостійності, внутрішнього самоврядування.

 

За формою розрізняли дві  форми автономії — державну (політичну) та адміністративну. У свою чергу державна форма втілювалася у такий вид автономії, як автономна республіка, а адміністративна форма — у два види: автономна область і автономний округ.

 

Які ж особливості побудови автономії в Україні?

 

В історії України можна  виділити два автономні утворення, які існували на її території.

 

12 жовтня 1924 р. в Україні  було створено Молдавську Автономну  Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 2 серпня 1940 р. Цій республіці були притаманні всі ознаки, які були властиві й іншим автономним республікам колишнього СРСР.

 

До речі, автономії в  Криму не існувало до 1991 р. Кримська АРСР була утворена 18 жовтня 1918 р. у  складі РРФСР і проіснувала до 30 червня 1945 p., коли була перетворена  на Кримську область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя  возз'єднання України з Росією її було передано Україні.

 

20 січня 1990 р. у Криму  було проведено референдум про  відновлення Автономної Республіки  Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова Верховної Ради  Української РСР Президент України  Л. М. Кравчук видав Закон  "Про відновлення Кримської  Автономної Радянської Соціалістичної Республіки". В основу відтворення цієї автономії було покладено не національно-територіальний, а територіальний принцип, про що свідчить п. 1 Закону: "Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської області в складі Української РСР". Тим са­мим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корінного населення — кримських татар відтворити свою колишню автономію, яка була побудована на основі національно-територіального принципу, а з другого, — це позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом багатьох років.

 

28 квітня 1992 р. був прийнятий  Закон України "Про статус  Автономної Республіки Крим". На жаль, у цьому Законі були  закладені положення, які значно  посилювали статус Криму як  самостійної незалежної держави.  Зокрема, поряд з тим, що  в ньому визначалося, що Крим  є складовою частиною України,  віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування військових баз, дислокація військових частин на території Криму визнавалися можливими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму тощо.

 

6 травня 1992 р. Верховна  Рада Криму прийняла Конституцію  Республіки Крим, яка багато в  чому суперечила Конституції  України. Так, згідно з главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася  складовою частиною України, яка  самостійно вирішувала питання  віднесені до її відання. У ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй території Республіка володіє верховним правом, здійснює свої суверенні права і всю повноту влади на даній території. Всі повноваження Криму, зазначалося у Конституції, здійснюються на її території, за винятком тих, які вона добровільно Делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна недоторканність Криму, без зазначення, що вона є частиною території України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами, визнавалося громадянство Криму (ст. 17).

 

Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було приведено у відповідність з Конституцією України Законом Верховної Ради Криму від 25 вересня 1992 р.

 

До прийняття нової  Конституції України 1996 р. статус Автономної Республіки Крим визначався двома актами: Законом України "Про розмежування повноважень між органами державної  влади України і Республіки Крим" від 30 червня 1992 р. (нова назва — "Про  статус Автономної Республіки Крим") та постановою Верховної Ради України "Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України" від 24 лютого 1994 р.

 

Згідно з цими актами визначалися  основи правового статусу Автономної Республіки Крим, яка вважалася автономною складовою частиною України, що має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств, екології, культури, організації суспільного життя тощо.

 

Проте, Автономна Республіка Крим як автономна складова частина України не була носієм державного суверенітету. Тому вона не могла вступати у політичні відносини з іноземними державами.

 

Конституція України поширювала свою дію на всю територію України, включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної Республіки Крим не могла суперечити Конституції України.

 

Відповідно до ст. 2 Конституції  України територія України, включаючи територію Криму, визнавалася єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як передбачалося законодавством про статус Автономної Республіки Крим, також не могла приймати рішення про зміну території Республіки Крим без її згоди.

 

Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим визнавалися громадяни України, які постійно проживають у Криму.

 

Головне управління внутрішніх справ Криму Міністерства внутрішніх справ України було безпосередньо  підпорядковано Міністру внутрішніх справ України (Указ Президента України "Про Головне управління внутрішніх справ у Криму МВС України" від 18 травня 1994 p.).

 

Автономна Республіка Крим не могла мати власної, відокремленої від України, грошової і фінансової системи. Відповідно до законодавства України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання державних органів України.

 

Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла  до 4 квітня 1996 р. Законом України "Про  Конституцію Автономної Республіки Крим" дія цієї Конституції була призупинена.

 

21 жовтня 1998 р. на другій  сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята нині чинна Конституція Автономної Республіки Крим. За Законом України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" вона набрала чинності одночасно з зазначеним Законом від 23 грудня 1998 р.

 

Статус автономії був  також врахований у новій Конституції  Автономної Республіки Крим, основою  якої стала нова Конституція України 1996 p., яка визначила конституційний статус Криму у розділі X "Автономна  Республіка Крим".

 

Згідно зі ст. 134 цього розділу  Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

 

Вона має Конституцію  Автономної Республіки Крим, яку приймає  Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України  не менш як половиною від її конституційного  складу.

 

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.