Основні етапи розвитку політології

Автор: Пользователь скрыл имя, 11 Марта 2012 в 17:09, реферат

Описание работы

Політологія є однією з основних навчальних дисциплін. Актуальність її вивчення виявляється не тільки в її освітньому й виховному впливі. Для фахівців необхідно усвідомлювати суспільні потреби й інтереси, розуміти перспективні завдання, що стоять перед нашою країною. Для цього потрібні глибокі знання в області політології. У розвинутих демократичних країнах політологія давно стала провідною науковою дисципліною, ефективним засобом формування громадянського суспільства.

Содержание

Вступ
Етапи формування політології
Сучасна західна політологічна думка
Висновки
Список використаної літератури

Работа содержит 1 файл

Реферат з політології.docx

— 104.80 Кб (Скачать)

В історичному розвитку набуття  політичною думкою форми теорії не означало, що вона стала наукою. Для  цього необхідний своєрідний "поріг  науковості".

У політиці "поріг науковості" виявився незрівнянно вищим, ніж  у механіці чи астрономії. Й справа тут не тільки в більшій складності об'єктів дослідження. Сам суб'єкт  пізнання не відокремлений від процесів, які він вивчає й учасником  яких він є. Мабуть, саме тому науковість політики формується значно пізніше, ніж  у точних науках. І хоча в політиці розвивалися нові ідеї й теоретичні принципи, політична думка довго  не могла виконати головну для  наукового методу пізнавальну операцію — "відокремити" від себе об'єкт  свого пізнання.

Аналіз сутності політичних процесів, що є головним завданням  науки, систематично підмінявся роздумами  про те, якими вони повинні бути, а політична теорія в цілому залишалася в полоні споглядальних уявлень про "природу людини". Оскільки потреби людей характеризувалися при цьому як щось постійне (а такою бачилася й сама природа), то політика й у теоріях 17—18 ст. трактувалася здебільшого надісторично, як сукупність незмінних відносин, однакових для всіх часів і народів[10, c. 34-37].

Політична наука, започаткована  ще в епоху античності, активно  відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з  видатних засновників політичної науки  італійця Н. Макіавеллі (1469—1527). Саме в  його працях "Міркування з приводу  першої декади Тита Лівія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична  наука.

Н. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і  втрату.

Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому  рівні знань про суспільство[8, c. 27].

  • Політичні доктрини нової доби

Відмінною рисою другої половини 18 ст. та 19 ст. є два епохальні чинники.

По-перше, європейська цивілізація  бурхливо розвивається під впливом  Великої французької революції, яка проголосила, за словами К. Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи.

По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в  суспільно-економічному житті.

Відповідно до цього почалося створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності  суспільства.

У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки 19 ст., були професор філософії Кенігсберзького  університету Іммануїл Кант (1724-1804), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1830).

І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму  як нової течії соціально-політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції  заможної частини третього стану, яка  вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку І. Канта, лібералізм — єдина  розумна платформа суспільного  устрою, яку він обґрунтував у  таких працях, як "Ідеї загальної  історії", "До вічного миру", "Метафізичні початки вчення про  право" та ін.

Під впливом цих ідей просвітництва  та школи природного права, яка обстоювала індивідуалізм, сформувалися головні  принципи соціальної концепції І. Канта: кожна особа є завершеною гідністю й абсолютною цінністю; людина не є  знаряддям здійснення якихось планів, навіть спрямованих на суспільне  благо: вона -- суб'єкт моральної свідомості й докорінно відрізняється від  навколишньої природи, у своїй поведінці  повинна керуватися велінням морального закону; закон цей апріорний, не може зазнавати впливу зовнішніх обставин і тому беззастережний.

Сукупність умов, які обмежують  сваволю одного стосовно іншого й  запобігають виникненню конфліктів у суспільстві, і є право. Саме воно покликане регулювати поведінку  людей. Суб'єктивні мотиви, спосіб мислення й переживань його зовсім не цікавлять  — цим займається мораль. Ніхто  не може наперед приписувати людині, заради чого вона має жити, в чому сутність її власного блага та щастя. Більше того, неможливо домагатися цього від неї погрозами, застосуванням сили.

Істинне призначення права  — надійно гарантувати той  соціальний простір, в якому моральність  могла б нормально виявити  себе, в якому беззаперечно реалізувалася  б свобода. А це досягається наданням права примусової сили, яку може дати тільки держава.

І. Канту належить пальма першості в обґрунтуванні правової держави. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського  ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній  волі народу, виконавча зосереджена  в руках правителя за законом, а судова призначається виконавчою[6, c. 48-49].

Соціально-політична доктрина Й.Г. Фіхте розвивалася в характерному для німецької класичної філософії  руслі природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами  та поглядами І. Канта дуже багато спільного.

У соціальній філософії Ф. Геґеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у "Філософії права" він підкреслює, що "ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі". Перехід до нових форм виробництва державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад. У такій державі всі повноваження (загальні та одиничні) легітимні й правомірні, а із взаємовідносин розумні лише ті, які опосередковані правом.

Ставлення держави до її складників — індивідів та їх об’єднань  — здійснюється у "формі правових обов'язків". Відповідно, права й  свободи індивідів і громадських  угруповань (громад, корпорацій, товариств), а також владних установ (монарха, уряду й законодавчої влади) дійсні, розумні та правомірні.

Ф. Геґель увів у політичну науку розмежування понять "громадянське суспільство" (сукупність економічних відносин) і "держава". Державу ("дійсність моральної ідеї") він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства й розв'язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.

Серед представників англійського лібералізму помітне місце належить Ієремію Бентаму (1748-1832). Його теорія утилітаризму набула в той час неабиякої популярності. Мислитель запропонував програму демократизації політичних і правових інститутів держави. В основі її лежить принцип корисності, тобто властивість будь-якого предмета приносити користь, вигоду, добро, щастя або запобігати злу, шкоді, нещастю. Усе, що сприяє корисності або інтересам суспільства, збільшує достаток його членів. У І. Бентама особа є метою, а держава — засобом.

Завдання держави —  забезпечити щасливе життя всіх людей. Вона не повинна регламентувати господарську діяльність, втручатися в економіку, основу якої становить  приватна власність і вільна конкуренція.

І. Бентам виступав за демократичну республіку, оскільки лише за такого устрою можливе здійснення цілей держави — благо всього народу[2, c. 27-29].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасна західна політологічна думка 

У країнах Заходу політологія  відіграє значну роль і як теоретична дисципліна, і як інструмент практичного  впливу на різні соціальні процеси. Однак, незважаючи на високий ступінь  розвитку політичної науки в таких  країнах, як США, Франція, Великої Британія, ФРН та інші, спостерігаються суттєві  відмінності у підходах до розгляду практично всього спектра політологічних проблем — і на рівні національних шкіл, і на рівні університетів  чи дослідницьких центрів у межах  самих цих шкіл. Це досить легко  пояснити, якщо згадати, що розвиток вище¬названих країн відбувався нерівномірно, процес становлення демократичних інститутів у кожній з них мав свою специфіку. Так, історію Франції останніх двох століть небезпідставно вважають каталогом політичних режимів. А от політичний устрій США та Великої Британії за цей період істотних змін не зазнав.

Слід мати на увазі й  нерівномірність розвитку економічної  сфери західних держав. Економічні кризи кінця 20-х — початку 30-х  років, втрати внаслідок двох світових воєн, різкий економічний злет Німеччини  та Японії — все це також зумовило якісні відмінності в рівнях розвитку національних політологічних шкіл, пріоритетність тих чи інших об'єктів дослідження.

На західну політичну  науку значний вплив справили загальносвітові процеси. Існування  протягом більш як 70 років Радянського  Союзу, який вважався "імперією зла", спричинило цілий напрям у політичній науці — радянологію. Після розпаду СРСР відбуваються зміни в об'єкті дослідження. Західні політологи аналізують можливі шляхи розвитку молодих незалежних держав, які раніше входили до складу Радянського Союзу.

Основні етапи сучасної політичної думки наведено на схемі 1.

Рис. 1. Етапи  еволюції сучасної політичної науки

Величезне значення для формування й розвитку національних політологічних шкіл мають політико-культурні традиції. Становлення політології не було ізольованим процесом, воно зазнало істотного впливу традиційних наук — філософії, історії, юриспруденції. Велику роль у цій науці відіграють твори класиків соціально-політичної думки.

Не випадково професор Наффілдського коледжу в Оксфорді Д. Міллер підкреслює, що в одній із сучасних інтерпретацій предметом політичної теорії є історія політичної думки, оскільки класичні теорії виявляються непоганим стартом для роздумів про сучасну політику. Й це справді так. Досить згадати, що багато вчених пов'язують народження політології як самостійної науки з виникненням філософської доктрини позитивізму, родоначальник якої О. Конт запропонував "звести політику в ранг наук, що ґрунтуються на спостереженні"[5, c. 44-47].

Важливим етапом розвитку західної політології (особливо у США) було утвердження в ній біхевіоризму як специфічного методу дослідження  політичного життя. Головним об'єктом  уваги стала політична поведінка  людей. Цей метод панував у  політичній науці Заходу понад 30 років, аж до 60-х років 20 ст. Взагалі, стосовно розвитку західної політології до середини 70-х років слід підкреслити, що її методологічною основою були різноманітні модифікації позитивізму — біхевіоризм  і постбіхевіоризм, структурний функціоналізм, технократизм та ін.

У середині 70-х років у  суспільному житті Заходу відбуваються суттєві зміни. Відомий американський  учений Д. Белл писав, що для того часу характерні повстання проти авторитетів, експериментаторство в моралі, становлення більш відкритого стилю життя. Представники різних течій суспільно-політичної думки заговорили про кризу демократії, некерованість державно-політичних інститутів.

Реакцією на всі ці явища  стала реідеологізація. Мислителі, які раніше проголошували "кінець ідеології" (Р. Арон, Д. Белл та ін.), тепер визнають безпідставність погляду на політику як на сферу, вільну від ціннісних орієнтацій. Водночас підкреслюється марність тотального заперечення існуючих інститутів і необхідність справжніх авторитетів. Питання про роль ідеології в політиці й сьогодні є одним із головних у політології західних країн.

Процес реідеологізації змусив західних політологів по-новому підійти до проблем держави. Раніше остання традиційно розглядалася як певна сила, що стабілізує соціальні суперечності. У нових підходах простежується думка про необхідність "урізати" деякі права держави: обмежити її втручання в економіку та соціальну сферу, розширити ринкову конкуренцію. У зв'язку з цим у політологічній науці розгорілася суперечка про співвідношення вільного ринку, бізнесу й демократії. Частина вчених (Ф. Хайєк, Д. Ешер та ін.) стверджувала можливість політичної демократії лише за наявності економіки, яка ґрунтується на принципах вільної конкуренції та вільного ринку. Інші (Ч. Ліндблом, Р. Даль) висловлювали думку про те, що приватна власність, конкуренція, ринок — умови неодмінні, але недостатні для існування демократії, оскільки повна реалізація відносин вільного ринку без втручання держави може призвести до посилення економічної могутності окремих осіб чи груп. А це, в свою чергу, призведе до політичної нестабільності.

Ще одна проблема, яка опинилася  з другої половини 70-х років у  центрі уваги західних політологів, — бюрократизація демократичних  інститутів. Демократія, як підкреслював іще М. Вебер, завжди вступає в  конфлікт із бюрократією. Але під  прикриттям секретності ця остання  може протидіяти спробам виборних органів  одержати ту чи ту інформацію. Таким  чином, бюрократизм дедалі більше пронизує демократичні інститути, відвойовуючи одну позицію за іншою. Але, на думку  професора Австралійського національного  університету Е. Етціоні-Хейлві, між демократією й демократичною системою існує тісний взаємозв'язок, хоча й суперечливий і парадоксальний. З одного боку, зростаюча влада бюрократії справді є загрозою демократичній системі, а з іншого — сучасна демократична система не може існувати без більш-менш могутньої й незалежної бюрократії[1, c. 61-64].

 

Висновки

Проблема зародження й  еволюції політичних знань охоплює  різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного  процесу. Складність і мінливість сучасного  політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого  людством сукупного досвіду, всієї  духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні  знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх  політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного  концептуального доробку наших  пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе  глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.

Информация о работе Основні етапи розвитку політології