Основні етапи розвитку політології

 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Державний вищий  навчальний заклад

«Київський  національний економічний університет  імені Вадима Гетьмана»

Кафедра політології та соціології

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «Основні етапи  розвитку політології»

 

 

 

 

 

 

 

Студента  І курсу,

5 групи, спеціальності 6504

факультету  економіки та управління

Яковенка  Дмитра Олексійовича

 

 

 

 

 

 

Київ - 2012

План

Вступ

1. Етапи формування політології
2. Сучасна західна політологічна думка

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Дослідження і вивчення етапів розвитку політології є дуже важливим та актуальним питанням на сьогодні. Ми всі є суб’єктами політики в нашій  країні, тому для того, щоб найбільш раціонально, розумно, об’єктивно брати  участь в політичній діяльності, потрібно знати історію формування політології, як вчення про політику, та головні  етапи її розвитку.

Політологія є однією з  основних навчальних дисциплін. Актуальність її вивчення виявляється не тільки в її освітньому й виховному впливі. Для фахівців необхідно усвідомлювати  суспільні потреби й інтереси, розуміти перспективні завдання, що стоять перед нашою країною. Для цього  потрібні глибокі знання в області  політології. У розвинутих демократичних  країнах політологія давно стала  провідною науковою дисципліною, ефективним засобом формування громадянського суспільства.

Сьогодні науку досліджують  представники таких сучасних напрямів політології: англо-американьска, французька, німецька, італійська, іспанська, польська. До них належать вчені: Д. Істон, К. Дойч, С. Верба, К. Шмідт , Р. Арон, М. Вебер, Б. Кроче, А. Пассадо, Е. Тоффлер та інші.

Мета дослідження - розглянути основні етапи розвитку політології, їх  особливості та вплив на сучасний стан науки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Етапи формування політології

- Зародження та розвиток думок про політику в стародавньому світі

Міфологічні уявлення про політику

Витоками політичної думки можна вважати міфи й  легенди народів стародавнього  світу — єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід'ємну частину світових, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, суспільний і державний устрій, їхні стосунки між собою і богами, їхні права й обов'язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків — основна ідея й тема стародавніх міфів. Так, один із них, китайський, твердить про божественне походження і характер земної влади найпершого верховного правителя Піднебесної (імператора Китаю), який є єдиною точкою зв'язку з вищими, небесними, силами. Інші посадові особи — лише виконавці особистої влади правителя.

У Єгипті, Вавилоні, Індії  трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги - першопричина влади правителя  — самі продовжують залишатися вершителями  земних справ і людських доль. Отже, все, що відбувалося в житті, включаючи  і сферу політики, спочатку сприймалося  людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.

Згідно з релігійно-міфологічними  уявленнями стародавніх євреїв, їхній  єдиний, істинний бог установив особливі договірні відносини з усім єврейським народом, він є його славою і царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.

На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками  загальної картини світу й  тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково  у стародавній Індії, скажімо, правові  збірники відображають ідеологію брахманізму, а в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в  забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен  знає свої права та обов'язки й виконує  їх. Цим досягається міцність і  стабільність суспільства. Своє право  на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями й мудрістю[7, c. 142-144].

•  Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

У результаті спостережень і  порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні  процеси люди навчилися знаходити  в політичному житті закономірні  й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала  предметом аналізу, що давало змогу  виділяти із суцільного потоку подій  окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи  суджень і висновків, тобто форми  теорії.

Головною передумовою  правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного  процесу, становлення раціонального  світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення  політичних проблем спочатку практично  не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й  етико-політичні теорії виступали  як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу  політики вивів людську думку  на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність  зв'язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

 Аристотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного  розвитку. Водночас держава —  найвища форма відносин, яка охоплює  всі інші, які досягають своєї  мети й довершеності. Однак Аристотель  критикував прагнення Платона  зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона  складається з багатьох елементів,  тому перебільшене поривання  до єдності (як спільність майна,  дружин і дітей у Платона)  призводить до загибелі держави.  Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі[4, c. 18-19].

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати  таким чином:

 

 

 

 

 

 

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: • Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду • Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту • Заснував учення про природний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифікації • Обґрунтував концепцію ідеальної держави, основними характерними ознаками якої є мужність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність • Запропонував модель державного устрою, в якій регламентація життя громадян набирає всезагального, тотального характеру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: • Визначив людину як "політичну істоту", чия сутність проявляється насамперед у державному житті • Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову • Визначив правильні та неправильні форми державного правління • Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення • Політику тісно пов'язував з  моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

 

Особливе місце в історії  політичної думки займають ідеї, які  були висунуті стародавніми римлянами  в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології  вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов'язаних згодою в питаннях права  та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права[3, c. 45-47].

•  Політична думка середньовіччя, Реформації, Відродження та Просвітництва

Особливість уявлень про  політичну думку доби феодалізму полягала в богословському трактуванні  їх. Але водночас навіть видатні  теологи тієї епохи часто посилалися на Аристотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного  життя.

В епоху середньовіччя  людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали  і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя  якого від Адама до кінця цього  віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами, ... а керують ті, котрі піклуються, як чоловік — жінкою, батьки —  дітьми, пани — рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки —  чоловікам, діти — батькам, раби —  панам.

Найяскравіше це виявляється  у засновників християнської  політичної теорії — Аврелія Августина (354—430) і Фоми Аквінського (1226—1274). Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію "кращого життя" (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини, реалістичному гуманізмові: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину.

У християнському політичному  вченні Ф. Аквінського держава розглядається  як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управління він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який залучається до управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законами. З волею народу слід рахуватися.

І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

З часом релігійна концепція  політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії.

У суспільному житті відбулися  серйозні зміни. На арену політичного  життя вийшли нові сили.

Період Реформації (16—17 ст.) в більшій частині Західної Європи характеризувався зародженням нових  економічних відносин, активними  політичними рухами низів і бурхливими сплесками в духовному житті. Особливо це виявилося в діяльності римсько-католицької церкви й ставленні  до неї світської влади в більшості  європейських країн, які прагнули незалежності від Риму й установлення своєї  державної релігії. Найяскравіший  приклад — протестанська Реформація в Німеччині. Це й повстання нижчих дворян під керівництвом фон Зікінгена в 1523 р., й Велика селянська війна 1525 р., й т. ін. Усі вони були спрямовані проти римсько-католицької церкви й увійшли в історію з такими реформаторами, як М. Лютер і Т. Мюнцер[11, c. 52-54].

М. Лютер виступав проти  претензій католицького духовенства  на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Була висунута вимога ліквідації відособленого  стану священиків, усієї їх надзвичайно  дорогої ієрархії. Підупав авторитет  панських декретів і постанов, рішень соборів. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Т. Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді й організаторські здібності, що розкрилися в селянській війні, були пов'язані з боротьбою проти панівної церковної та владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, "ремісники і плугатарі", здатні розуміти мету Бога, адже їхні інтереси цілком збігаються. На думку Мюнцера, майбутній лад можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і передачу всіх матеріальних благ до рук трудящих шляхом зрівняльного розподілу він вважав початком "майнової спільноти".

В Англії Реформація, започаткована  згори, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 p., тобто з уведенням "Акта про верховенство" й утворенням англіканської церкви, пориваються  зв'язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається  англіканський символ віри з 39 статей, у яких відкидались основні догмати  католицької церкви. Англіканська церква стала прикладом компромісного  варіанта протестантизму, компромісу між землевласниками-аристократами  й великою буржуазією, досягнутого  внаслідок тривалої боротьби англійської  королівської влади проти політичних та економічних зазіхань папського  двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в  релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними наказам господарів, яких поставив над ними промисел Божий.