Місце і роль держави в політичній системі суспільства

Поширеною на Заході і в нас є  типологія держав за політичними  режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років  прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які  донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму” різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави  мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

- утворюється нацією, яка компактно проживає на  певній території, і, як правило,  становить більшість населення  даної країни;

- є результатом здійснення  певною нацією її основного  загальносоціального права на  політичне самовизначення;

- створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

- поєднує піклування  про “свою” націю із створенням  належних умов для розвитку  інших націй (національностей), етнічних  груп, які проживають на території  держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні  більшість держав світу є національними,  в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав:

1. Позитивна держава  (США) захищає власників від  спотворень ринку і від можливих  посягань неімущих на перерозподіл  національного доходу. Її соціальні  програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

2. Держава соціальної  захищеності (Великобританія), мета  соціального регулювання у якій  полягає в забезпеченні прожиткового  мінімуму для кожного громадянина,  в ліквідації бідності й знедоленості  через соціальне страхування  і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

3. Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її “соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм” дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави —  система органів і установ, які  виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної  влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного  управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на  місцях);

3. Президента як главу  держави, який в керівництві  державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство  законів у державі. Розрізняються  за адміністративно-територіальними  ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні);

5. Контрольно-наглядові  органи, до яких належать прокуратура  (діє в Росії, Україні, Іспанії,  а в англо-саксонських країнах  вона функціонує в системі  судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського  порядку (міліція, поліція) та  органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі  держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які  створюються в екстремальних  умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво  відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Серед політологів побутують  різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

- правотворча — творення  і прийняття законів та інших  юридичних норм (законодавство);

- правоохоронна —  контроль і нагляд за виконанням  правових норм і застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

- економічно-господарська  — захист економічної основи  суспільства, існуючого способу  виробництва, різноманітності форм  власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;

- соціальна — регулювання  відносин між соціальними та  етнічними спільнотами, запобігання  соціальним конфліктам і протистоянням  та їх усунення, узгодження інтересів  і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

- культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

- екологічна — захист  довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет  держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька —  розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення  інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

 

Співвідношення  держави та інших суб’єктів політичної системи

 

Держава за допомогою  таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і  спрямовує діяльність інших суб'єктів  політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і  роль держави у політичній системі  суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

Громадянське суспільство  — це суспільство з розвинутими  економічними, культурними, правовими  і політичними відносинами між  його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, це суспільство громадян з високим соціальним, економічним, політичним статусом, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини.

Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства  є такі принципи:

– держава сприяє формуванню громадянського суспільства;

– держава забезпечує рівні можливості для всіх суб'єктів  у всіх сферах суспільного життя;

– чітко законодавчо  окреслює межі можливого державного втручання у справи людини і суспільства.

Вплив громадських об'єднань та трудових колективів на державу:

– беруть участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів  державної влади;

– ефективність виконання  державою своїх функцій інколи значною  мірою залежить від громадських  об'єднань та трудових колективів;

– представники громадських об'єднань та трудових колективів можуть включатися до складу колегіальних державних органів з правом вирішального голосу;

– керівні органи громадських  об'єднань можуть наділятися правом законодавчої ініціативи;

– можливі й інші форми впливу.

 

Поняття та види влади. Державна влада

 

Політична державна влада  відіграє визначальну роль у політичній системі суспільства. Але перш ніж  перейти до розгляду суті державної  влади, необхідно дати визначення влади  взагалі.

Влада — це реальна  здатність суб'єкта суспільного життя здійснювати свою волю стосовно інших суб'єктів, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства.

Соціальна система влади  створює цілісність, до якої входять  її підсистеми — політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті вони тісно пов'язані. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада. Політична влада — це реальна здатність соціальної спільноти чи індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмислення політичного інтересу.

Характерними ознаками політичної влади є:

1. Здатність, готовність  суб'єкта влади виявити політичну  волю.

2. Охоплення всього  політичного простору взаємодією  різних політичних суб'єктів.  Влада — це засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів — держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресові.