Мова і суспільство

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

 

 

 

Кафедра українознавства

 

 

 

Р  Е  Ф  Е  Р  А  Т

з дисципліни «Культура  мовлення»

на тему:

«МОВА І СУСПІЛЬСТВО»

 

 

 

                                                                                 Виконала:

                                                                                  студентка групи ДЗ-12-1сп

                                                                                   Волощук Г.А.

                                                                                  Перевірила:

                                                                                   Заніздра Н.О.

 

 

 

 

 

 

КРЕМЕНЧУК 2013

ПЛАН

Вступ……………………………………………………………………………… 3

1. Мова як суспільне явище……………………………………………… 3
2. Розвиток та загальна проблематика мови і суспільства…………….. 5

Висновок………………………………………………………………………… 10

Список використаних джерел…………………………………………………. 11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Мова і суспільство – одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою – мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окремі суспільні групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них суспільства в цілому.

 

1. Мова як суспільне явище

На будь-якому етапі розвитку мова як суспільне явище виступає і як суспільно-історична норма. Тенденція до цього спостерігається уже в носіїв найдрібніших говірок і виявляється у визнанні тільки своєї говірки та відкиданні тих рис суміжних говірок, що суперечать їхнім говірковим нормам. В основу норми літературної мови лягають, як правило, особливості найвпливовішої говірки (діалекту) певної мови. Проте, оскільки цей діалект (чи говірка) починає репрезентувати певну мову в цілому, він позбувається вузько-місцевих, нехарактерних для інших діалектів мови рис, залучаючи до свого складу чимось перспективні для розвитку літературної мови риси інших діалектів. Тим самим первісно діалектна основа літературної мови стає наддіалектною, відбиваючись особливо в творах фольклору, народній поезії, мовні норми яких стають зразковими і набувають значного поширення.

Кожна мова, розвиваючись у часі і просторі, має відмінності  між її фіксаціями, зробленими в  різні періоди її історії, а також між місцевими різновидами (говірками, говорами, наріччями). Головним критерієм при визначенні того чи іншого мовного утворення як мови чи діалекту є не стільки його суто лінгвістичні особливості, скільки, знову ж таки, сприйняття суспільства: часом дуже віддалені з лінгвістичного погляду мовні утворення виступають як діалекти (напр., верхньо- і нижньонімецькі), тим часом порівняно близькі мовні утворення розглядаються як окремі мови (напр., болгарська і македонська). Крім часового і просторового вимірів, мова має схильність диференціюватися ще й соціально. На відміну від розвитку в часі і просторі, що відзначається особливостями на всіх рівнях (фонетичному, граматичному, лексикофразеологічному), соціальні різновиди мови (соціолекти, варіанти мови, характерні для різних суспільних прошарків, професійні жаргони), як правило, розрізняються тільки лексично. Проте й соціальні різновиди відіграють важливу роль у її розвитку (напр., у творенні стилів літературної мови, професійної лексики), не кажучи вже про те, що неперехідної грані між соціолектами (й професіоналізмами) та іншими виявами мови, наприклад, діалектами, архаїчними її шарами, не існує. Відмираючи, мова може в останній період свого існування ставати засобом спілкування лише певних соціальних або професійних груп, трансформуючись у своїх субстратних рештках у якесь арго (жаргон), що зближує її з соціальними варіантами мови; і, навпаки, щойно виникла мова, доки вона пошириться серед усіх прошарків етнічного суспільства, може бути приналежністю лише окремих соціальних верств. Наслідком соціального розвитку певного лінгвістичного утворення є й витворення на його основі літературної мови, що виникає внаслідок піднесення суспільного статусу його до рівня мови. Літературна мова, хоч у її основі лежить певний діалект, завдяки тому, що її суспільна функція порівняно із станом діалекту значно підноситься, набуває більшої розвиненості. Ті ж риси, що властиві певною мірою кожному мовному утворенню (говірці, говорові, наріччю, мові), а саме – вибірковість, традиційність, правильність – набувають у літературній мові особливої обов’язковості з огляду на те, що всі часткові норми стосовно елементів мовної системи і їхнього використання зазнають повної кодифікації. Літературна мова збагачується завдяки використанню усіх наявних засобів базового та іншого діалектів мови, потенційних внутрішніх ресурсів мови (зокрема, тенденцій словотворення), а також більшою чи меншою мірою за допомогою зовнішніх (лексичних) і внутрішніх (семантичних, тобто, кальок) запозичень з інших мов. У зв’язку з надзвичайним розширенням своїх функцій у літературній мові за сприятливих обставин розвиваються різноманітні, насамперед функціональні, стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий тощо), що передбачає збагачення мови стилістичними синонімами різних рівнів.

 

2. Розвиток та загальна проблематика мови і суспільства

Поява етносів у процесі  суспільного розвитку людства супроводжу-валася виникненням їхніх мов. Для первісного суспільства були характерні такі спільності, як рід, плем’я, племінний союз, яким відповідали родові або племінні мови, мови племінних союзів. За феодалізму формувалися народності, а отже, почали з’являтися їхні мови. З розвитком капіталізму виникли виразніші, ширші етнічні об’єднання – нації, яким відповідають мови окремих націй. Через подрібненість феодальних держав (зокрема у Європі), а також слабку ще розвиненість мов окремих народностей для феодального суспільства було характерне використання паралельно з мовою своєї народності надетнічних (екстериторіальних, часто мертвих) мов типу латини (у народів Західної й Центральної Європи), старослов’янської мови (у православних слов’ян, а також румунів і молдаван) тощо. З розвитком національних мов, які стали виконувати всі суспільні функції, необхідність у цьому відпала. Однак потреба в міжнародних зв’язках зумовила доконечну об’єктивність виділення ряду живих мов для обслуговування цих зв’язків. Так, у ролі так званих світових мов сьогодні виступають найпоширеніші національні мови – англійська, французька, німецька, іспанська, російська тощо. Дедалі гострішою стає потреба в існуванні універсальної єдиної «іноземної мови», у функції якої найзручніше використовувати планову (штучну) мову. Найпоширенішою й ефективно використовуваною (уже понад 100 років) виявилася тут мова есперанто, відносно незначне поки що поширення якої, очевидно, пояснюється не стільки її лінгвістичною недосконалістю, скільки тим, що мовна ситуація світу, розвитку людства як суми етнічних суспільств ще не досить визріла для масового застосування цієї мови, оскільки в обставинах, які існують, потреби людства ще задовольняють національні мови вужчого використання і ті з них, які застосовують також у ролі так званих світових мов.

У контексті загальної проблематики мови і суспільства українська мова має багато своєрідних моментів. Вона досягла відносно високого рівня досконалості у своєму внутрішньому розвитку, однак останній певною мірою гальмується і поки що недостатньо убезпечений від рецидивів регресу. Державний статус української мови з 1989 на території України – основного місця її поширення – лише утверджується. Для українського суспільства характерне те, що українська мова використовується різною мірою у різних частинах України. Якщо в Західній Україні (Галичина, Західна Волинь, Буковина, Закарпаття) рідна мова українцями використовується однаковою мірою незалежно від їхнього соціального статусу, професії, освіти, міського або сільського походження, то на Наддніпрянщині (особливо на сході й півдні) уживаність її узалежнена від соціальної, професійної, освітньої й інших ситуацій, у яких перебувають її потенційні користувачі. Щодо національних меншин України, то ступінь поширеності серед них української мови, особливо на сході і півдні України, ще нижчий.

Значною є частка українців, що схильна вважати рідною мовою  російську. Російськомовними здебільшого є великі міста Східної і Південної України. Зазначені особливості у функціонуванні й поширеності української мови в Україні випливають з обставин її історії – таких, зокрема, як:                    1) тривалі періоди відсутності української державності (спроби її відновлення були невдалими або короткочасними);

2) входження територій України протягом століть до складу різних держав (об’єднання основного масиву етнічних українських земель в єдиній державі стало можливим лише після Другої світової війни);

3) зумовлений значною мірою церковнослов’янською мовною традицією багатовіковий відрив освічених українців від власної живомовної основи (формування сучасної літературної мови на народній основі розпочинається тільки після цілковитої втрати Україною решток автономії, перетворення її на колоніальний придаток Росії);

4) розташування України  між двома могутніми слов’янськими країнами –Росією та Польщею, які намагалися її повністю мовно й культурно асимілювати (русифікувати або полонізувати);

5) болісний і затяжний процес формування національної інтелігенції, основного носія національної свідомості й літературної мови (її формуванню всіляко протидіяли держави, до складу яких входила Україна).

Нічого, по суті, не змінилося в радянський період, бо імперіальські традиції дореволюційної Росії (тільки під демагогічним прикриттям нової фразеології) діяли і далі, ще жорстокіше, будучи спрямованими як на пряме фізичне знищення українського народу, а відтак і мови (голодомор 1933, періодичні масові репресії, насамперед проти української інтелігенції, мовний геноцид), так і на його поступову денаціоналізацію (демографічна політика вивезення українців поза межі України і завезення неукраїнського населення на її територію, поступова ліквідація освіти українською мовою аж до середньої школи, насильне і цілковите усунення української мови зі сфери державного управління й виробництва тощо).

Усе це поставило дальше існування українського суспілства і української мови перед серйозною загрозою. Тим часом логіка розвитку людства і, зокрема, народів Європи вимагає утвердження і розвитку суверенної України, а отже, її національної культури і мови. Здобуття Україною 1991 року державної незалежності було історичною закономірністю. У нових умовах розвиток українського етнічного суспільства, носія української мови, як і розвиток самої української мови є одним з найефективніших засобів консолідації українців, усіх народів України. Програма розвитку мов в Україні (Закон УРСР «Про мови в Українській РСР») підносить статус української мови до рівня державної. Українська мова як державна не тільки не виключає, а й передбачає збереження та розвиток мов інших народів України. Державний статус забезпечить її нормальний розвиток як національної мови українців і як засобу міжнаціонального спілкування народів країни.

Однак Закон про мови впроваджується непослідовно, нерішуче, а часто відверто саботується. З огляду на кризовий стан української мови, особливо на сході і півдні України, крім суто організаційних державних заходів, які не будуть ефективними, якщо суспільство не усвідомлюватиме їхньої потреби, життєво необхідним є зміцнення мовної стійкості українського народу, посилення дієвості джерел, що її живлять, а саме – національної традиції, національної свідомості та солідарності, національної культури, злагоди й співпраці між українцями та іншими народами країни. Це, зі свого боку, передбачає подолання зовнішніх і внутрішніх перешкод, що заважають животворності зазначених джерел.

Дієвості джерела національної традиції в Україні заважала і заважає досі фальсифікація історії України, історії української мови, української культури в цілому, а також сучасної української літератури. На догоду політичним спекуляціям імперського, шовіністського ґатунку, нехтуючи канонами наукової об’єктивності, фальсифікатори силкуються відірвати українців від традиції Київської Русі, позбавити їх власної історії. Появу української мови і в працях російських вчених (Ф. Філін), і в публіцистичних творах (О. Солженіцин) намагаються показати не як наслідок тривалого й закономірного процесу, що привів до формування трьох східнослов’янських мов у часи Київської Русі, а як результат «історичної випадковості» значно пізнішого періоду (монголо-татарської навали, польсько-литовського панування). Тим самим воскрешається антинаукова, часом і тепер проголошувана концепція існування й досі «триєдиного російського народу у складі трьох його різновидів» – великоросів, українців (малоросів) і білорусів, що взагалі перекреслює існування українців як окремого народу.  Національна традиція у галузі української літератури всіляко нівелювалася замовчуванням багатьох письменників, їхніх творів, цілих літературних напрямів, а також, з одного боку, викривленою інтерпретацією життя і творчості українських класиків, де затушковувалися національно-визвольні, патріотичні мотиви і виділялися соціальні, а з другого, замість виявлення їхньої самобутності перебільшено підкреслювався «благотворний» вплив на них російської літератури. Фактично всі ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити українську літературу національної традиції, самобутності, перетворити, зрештою, на бліду тінь російської літератури.

До знецінення української національної традиції у галузі культури веде беззастережне віднесення тільки до російської культури цілої низки українських діячів – письменників, художників, композиторів, вчених (Феофан Прокопович, В. Боровиковський, Д. Бортнянський, М. Остроград-ський, О. Потебня, В. Вернадський та ін.).