Крымско-татарский вопрос

      Виходячи  з такого розуміння характеру  Кримської Автономії, власне кажучи, й слід було будувати систему місцевого самоврядування, тобто надати значні права кримськотатарському етносові в її республіканських структурах. Цього, як ми знаємо, не сталося внаслідок прагнень місцевої політичної еліти до безумовного панування, а також і внаслідок недостатньої уваги Києва до кримських проблем.

Загальна  характеристика економічної та суспільно-політичної ситупиії в автономії.

      Соціальпо-економічішй  розвиток Автономної Республіки Крим проходить в умовах суперечливої і строкатої палітри політичних, етнічних та конфесійних інтересів багатонаціонального (майже 80 національностей) населення Криму. Характерна особливість ситуації в регіоні - домінування її суспільно-політичної складової (обстановка у владно-політичній та етнополітичній сферах) над соціально-економічною, що зумовлено наступними чинниками: недоскональність правового регулювання відносин між центральними та місцевими органами виконавчої влади автономії; низка непирішепих політико-правовнх, соціально-економічних і культурних проблем, пов'язаних з облаштуванням кримськотатарського народу; низька присутність в Автономній Республіці Крим української культури та української мови; складна міжконфесійна ситуація в регіоні; вплив па ситуацію в Криму зовнішніх факторів (російський, турецький, ісламський), які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну сфери.

     Аналіз  економіки автономної Республіки Крим свідчить про стійкі ознаки послаблення  її економічних зв'язків з іншими регіонами України па фоні їх посилення  з Російською Федерацією, на яку припадає третина зовнішньо-торговельного обороту автономії. Російська Федерація є основним іноземним інвестором економіки автономії. Так, її прямі інвестиції на душу населення в Криму сягають 34,4 дол. США, тоді як в Україні цей показник складає 6,3 доларів. Найбільш високою залежністю від Росії характеризується рекреаційна галузь економіки Криму - дві третини відпочиваючих приїздять із Росії. На сьогодні не вирішено питання врегулювання прав власності інших держав на майно, що знаходиться на території Автономної Республіки Крим. Зокрема, Російською Федерацією подано перелік об'єктів соціально-культурної сфери, на які вона претендує, з 145 об'єктів, право власності по яких до нинішнього часу не підтверджене. Недостатньо врегульовані відносини власності створюють передумови для посилення в регіоні дії позаекономічних чинників, сприяють розвитку криміногенної ситуації в економіці Криму. Рівень злочинності у сфері економіки становить понад 40% від загальної кількості правопорушень.

      Енополітичний аспект проблеми

      Можна позначити дві протилежні концепції бачення кримськотатарської проблеми, відмінність між якими криється у вихідному визначенні - чи є кримські татари окремим народом - нацією, яка має право на свою територію і власне політичне життя, з усіма наслідками цього, аж до права утворення самостійної держави, або ж кримських татар варто трактувати як національну меншину - етнос поряд з іншими етнічними групами, що мешкають в Україні, й тоді їхні права полягають лише в забезпеченні національно-культурної автономії та громадянської рівноправності.

      Обидві  концепції мають своїх прибічників  і супротивників, пов'язані з досить серйозними аргументами та обгрунтуваннями, зумовлені інтересами й метою  тих або інших політичних сил. В залежності від прийнятої моделі бачення проблеми шукають і шляхи її вирішення. В першому випадку робиться акцент на політичних правах народу, в другому - на соціально-економічних питаннях.

      Очевидно, що самі кримські татари вважають себе окремою нацією, яка має право  на політичне самовизначення. На користь цієї концепції наводяться достатньо серйозні історичні обгрунтування. Тривалий час існувало феодальне кримськотатарське ханство, яке, хоч і було автономним у межах Османської імперії, але сформувало достатньо тривкий досвід політичного й державного життя, пам'ять про яке впливає й на сучасних кримськотатарських політиків.

      Друга позиція, що трактує кримських татар  як національну меншину, практично  зафіксована в правовому полі Української Держави. Її дотримуються й місцеві кримські політики, й  київська влада. Фактично це офіційна позиція України. Законодавство з національних меншин в Україні грунтовно розроблене й цілком забезпечує їхні національні й культурні права. Вважається, що немає жодних особливих підстав виокремлювати кримських татар із ряду інших національностей, котрі проживають в Україні. Більш того, наголошують, що Україна приділяє цьому народові значно більше уваги, ніж іншим, і несе фактично на собі весь тягар облаштування кримськотатарських переселенців у Криму, хоча зовсім не Україна несе відповідальність за акт депортації з тієї простої причини, що Крим був переданий до її складу кількома роками пізніше.

      Московські  політичні кола, які орієнтувалися  переважно на місцеве "російськомовне" населення Криму, також відстоюють цю позицію. Набір аргументів, які наводяться з цього приводу, зводиться до заперечення історичної обгрунтованості прав кримських татар на територію Криму і створення своєї держави. Апеляції до часів Кримського ханства вважаються неспроможними, як узагалі всі подібного кшталту історичні аргументи, інакше довелося б дуже багато чого перекроювати на сучасній карті світу, а це загрожувало б великими конфліктами. Виходити варто з тих реалій, що склалися. Вказується, що, окрім кримських татар, свого часу з Криму були депортовані також громадяни інших національностей - греки, болгари, вірмени, німці, які також мають право на цю територію. Культурна самобутність і національна своєрідність кримських татар ні в кого не викликає сумнівів, однак їх визнають лише як одну з національних меншин і не більше.В цілому, незважаючи на ідеологічний підтекст, ця позиція позначається певним прагматизмом: необхідно дбати про облаштування та економіку, домагатися нормального рівня добробуту народу, залишаючи осторонь усілякі політичні ігри. В цій моделі заперечується позиція, нібито шлях до гідного життя лежить через оволодіння механізмами влади.  

      Між цими двома крайніми позиціями можна  виявити й проміжні - більш м'які  й компромісні. Одна з них тяжіє до першої позиції і зв'язана з визнанням за кримськими татарами права на національно-територіальну автономію. В цьому випадку можна зберегти цілісність Української Держави, а з іншої - частково реалізується й право кримськотатарського народу на самовизначення.

  Проте досить сильним аргументом проти надання Кримській АР етнонаціональної специфіки є реально існуючий стан речей - домінування "російськомовного" населення в Криму. Власне, йдеться не про росіян чи українців, а саме про "російськомовних" - це певна позаетнічна верства населення, складена з повоєнних переселенців з усіх кінців СРСР. Цій домінантній у Криму верстві більше підходить колишня назва "радянського народу", оскільки вона досить змішана й складається не тільки з етнічних росіян або українців. Її нелегко спокусити ідеями, опертими на російський або український націоналізм, і в ній досить легко збудити ностальгію за колишніми часами відносного добробуту й спокою, чим, до речі, успішно користується комуністична пропаганда. Втім російські націонал-патріоти також нарощують зусилля для перетворення Криму в суто російську національну автономію з постійною загрозою відокремлення від України, та поки що їхні дії не мають серйозних успіхів.

      Можна припускати, що Кримська республіка в  перспективі здатна набути характеру  національно-територіальної автономії за умов рішучої зміни демографічного балансу на користь кримських татар. Це може статися або в результаті швидкого природного зростання цього етносу або в результаті нової масштабної хвилі переселення, що має охопити вже й кримських татар Туреччини. В першому випадку потрібен досить тривалий час - декілька генерацій, а це ще дає змогу реалізувати ідею толерантної інкорпорації кримських татар в українське суспільство. В іншому випадку матиме місце ситуація, схожа з утворенням держави Ізраїль, що несе з собою загрозу серйозних конфліктів.

Кримська автономія й можливості подальшого розвитку  "кримськотатарської ідеї".

          Наявність автономного територіального утворення в рамках унітарної за характером національної держави вже саме по собі є парадоксом. Також суцільною ілюзією, розрахованою на легковірність громадян, є всі міркування про "багатонаціональний кримський народ". Фактично у вигляді АРК ми маємо російськомовне пострадянське напівдержавне утворення, яке виникло в результаті нерівноправного для України компромісу інтересів політичних еліт Москви та Києва. Існування АРК неможливо пояснити наявністю великої кількості росіян, які проживають тут, бо в інших областях України їх налічується значно більше, однак ніхто всерйоз не ставить питань про створення нових автономій у Донецьку або Луганську.

      Єдиним  виправданням існування Кримської  Автономії слід визнати все ж  кримськотатарський чинник. Але АРК  створена зовсім не як національно-територіальна  автономія і далеко не в інтересах  кримських татар. Скоріше можна визнати, що вона створювалася якраз для протидії міграційному рухові в ситуації, коли ані Москві, ані Києву, зайнятим своїми проблемами, ніколи було дбати ще й про кримських татар. З іншого боку, утворення АРК запобігало ситуації, коли після поверненні кримські татари висунули б вимогу створення національно-територіальної автономії. Тоді АРК фактично слід розглядати як своєрідний засіб зміцнення місцевої влади у відповідь на очікувані наслідки переселення. Почасти це також і засіб самоорганізації російськомовного населення Криму для захисту своїх матеріальних і політичних інтересів. . . Не можна цілком прийняти й ситуацію домінування "російськомовного" населення в системі влади Криму. Найбільш правильний погляд на Кримську Автономію полягає в її розумінні як механізму вирішення конфліктних суперечностей і погодження інтересів кримських татар з місцевим населенням як знаряддя толерантної інтеграції кримських татар у систему українського громадянського суспільства. Якщо цю функцію АРК неспроможна виконувати, слід, мабуть, замислитися над питанням про доцільність її подальшого існування.

      Справді, етнічні права кримських татар  як національної меншини цілком можуть бути забезпечені відповідними механізмами  центральної влади в Києві. На основі чинних механізмів погодження інтересів різноманітних верств населення в Криму може сформуватися ідеологія співіснування різноманітних етносів, що сприятиме стабілізації ситуації й знизить імовірність розвитку небажаних для національних інтересів України процесів. На жаль, деякі аспекти аналізу ситуації в Криму не дають достатніх підстав для оптимізму щодо можливості формування таких механізмів у найближчому майбутньому. Передусім це пов'язане з конфліктними ситуаціями, що не раз виникали за останні роки між кримськими татарами й місцевою владою. Ці конфлікти показують наявність глибоких внутрішніх суперечностей, що склалися в Криму. Є високий ступінь ризику паралельного або неконвергентного розвитку місцевого кримського і кримськотатарського співтовариств громадян, що має реальну перспективу великомасштабного конфлікту.

      Визнаючи  історичну правомірність "кримськотатарської ідеї", зав'язаної на концепції "повернення", все ж було б межею наївності  вважати, що з остаточним переселенням і облаштуванням кримських татар вона не набере подальшого розвитку з якимись новими домінантами й цінностями навзамін ідеї, що реалізувалася - "повернення". Було б досить послідовним у логіці кримських татар зробити наступний крок у розвитку ідеології національної консолідації й розвивати ідею цілковитого національного самовизначення, проробляючи можливості поступового формування кримськотатарської державності.

      Й хоча на даний момент лідери кримськотатарського  руху не ставлять це завдання на порядок  денний, українським аналітикам варто проробити й цей варіант. Питання не в тому, чи є явні або приховані інтенції цього типу у кримських татар, їхніх лідерів або у їхніх зарубіжних союзників. Нинішня кримськотатарська політична еліта демонструє лояльне ставлення до української держави. Питання в тому, чи можливе в принципі створення кримськотатарської держави й за яких умов ця гіпотетична ідея здатна втілитися в реальні гасла та дії політиків? 

      Часто висловлюється думка, що фактично на сьогоднішній день Меджліс відіграє роль паралельного уряду в Криму, уряду для кримських татар, зі всіма необхідними відділами  й секторами. Слід враховувати, що кримськотатарський рух - це щось більше ніж політична  партія, хоча, звичайно, оцінювати його в державно-правових категоріях не зовсім коректно. Справді, може створюватися враження, що в рамках системи національного самоврядування йде поступове цілеспрямоване формування елементів кримськотатарської державності. Реально функціонує автономна система кримськотатарського самоврядування. Створена своєрідна управлінська вертикаль: Меджліс - районні меджліси - сільські меджліси. Така організація дає змогу Меджлісові проводити свою політичну лінію і здійснювати керівництво кримськотатарським рухом на місцях.

      Геополітична  площина проблем Чорноморського регіону примушує визначити ще одного суб'єкта, який не є зацікавленимним у інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство та пошуку взаєморозуміння між керівництвом Меджлісу та Українською державою. Мова йде про російський вектор впливу на регіональні процеси. Враховуючи існування власних специфічних інтересів, цей вектор, з деякими застереженнями, розпадається на кілька складових - РФ (державне керівництво, спеціальні служби, політичні партії, економічні угруповання тощо), Чорноморський Флот, політичні сили Криму проросійського спрямування.

      Збереження  контролю РФ над процесами в Чорноморському регіоні потребує зміцнення позицій  Росії на Кримському півострові (унікальна військово-морська база в Севастополі). Особливого значення все це набуває з огляду на перспективні проекти транспортування каспійської нафти за умов утрати останнім часом позицій РФ у регіоні Південного Кавказу. Необхідність для РФ посилення позицій на Чорному морі зумовлюється й процесом подальшого розширення НАТО, оскільки до "другої хвилі" розширення, цілком можливо, входитимуть і чорноморські країни - Румунія та Болгарія. Неврегульованість кримськотатарської проблеми дасть змогу офіційній Росії, в разі ускладнення відносин з Україною, вирішувати дві взаємопов'язані проблеми: підтримувати етнополітичну ситуацію в АРК в неврівноваженому стані - на випадок жорсткої розмови з Києвом щодо ЧФ або Севастополя та створювати атмосферу підозрілості між Україною й Туреччиною, що об'єктивно посилюватиме геополітичну вагу Росії в Чорномор'ї.