Автор: Пользователь скрыл имя, 15 Октября 2011 в 22:38, контрольная работа
Спілкування та відносини між народами в Україні – важливий аспект державного і соціально –політичного буття нашої держави. За радянських часів національна проблема в Україні вважалася вирішеною у злагоді та гармонії. Більш того, часи міжетнічних непорозумінь, принаймні в Європі, вбачалися у минулому.
Спілкування та відносини між народами в Україні – важливий аспект державного і соціально –політичного буття нашої держави. За радянських часів національна проблема в Україні вважалася вирішеною у злагоді та гармонії. Більш того, часи міжетнічних непорозумінь, принаймні в Європі, вбачалися у минулому. Але, події 90-х рр. ХХ ст.: кривавий морок на теренах колишньої Югославії , що не розсіявся й до сього часу, жерви Нагірного Карабаху, Сумгаїту, Тбілісі, Алма - Ати – це все вже колишній СРСР – висвітлили нагальну необхідність у попередженні етнополітичних конфліктів, вивчення міжетнічних відносин.
Усвідомлення народами своєї особистості і несхожості на інших, супроводжувалося не лише спробами пояснити цю несхожість, а й претензіями на володарювання «не своїми » територіями.
Не можна закривати очі на те, що процеси глобалізації та модернізації в сучасному світі ідуть паралельно з процесами етнічної парціації, сепарації, дисперсизаці . На них накладаються процеси етнорегіоналізації , релігійного розмежування. Все це створює калейдоскоп протилежно спрямованих векторів розвитку, на сам перед інтеграційних та дезінтеграційних. А якщо додати до цього вплив політики, яка вправно використовує етнічність , для досягнення політичних цілей ,стає зрозумілим той ефект «пульсуючого Всесвіту», про який разом з астрономами сьогодні можуть писати й політологи. Світ стає більш хитким непередбачуваним. А у таких умовах кожна країна мусить подбати про так систему безпеки, в якій серйозний аналіз кожного нового етапу в розвитку суспільства сполучався б з аргументованою характеристикою протидіючих субєктів ,стереотипів мислення, механізмів конфліктної поведінки. Хоч в Україні за останні роки з’явилася власна етноконфліктологія, вона досі не має розгалуженої інфраструктури , експертного моніторингу міжетнічних конфліктів, як і відповідного конфліктологічного менеджменту, йдеться про систему, здатну помітити зосередження конфліктної ситуації, виявити її «больові точки», і проаналізувати динаміку напруженості . І вже на цій основі запропонувати відповідні стабілізаційні зходи.
Якщо ж такої системи не буде створено, у разі загострення ситуації , вже в котре доведеться користувався дорогим і малоефективним методом «проб і помилок» .
Формування теперішнього політико-правового становища національних меншин спричинило появу у часини з них високих очікувань на етнонаіональне відродження за державної допомоги, а слідом – наростаюче розчарування і невдоволення між сподіваннями і реальністю. Практика сучасної державної політики щодо національних меншин базується на демократичному визнанні рівних політичних , соціальних, економічних та культурних прав і свобод громадян держави незалежно від їх національного походження .
Своїм змістом вона спрямована на здійснення заходів культурного спрямування: розширення можливостей користування і навчання різними мовами, підтримку національних та культурних традицій і забезпечення умов сповідування своєї релігії, підготовку національних культурно - освітніх кадрів , організацію національних навчальних закладів, сприяння випуску літератури, радіо- та телепрограмм національними мовами(тобто, захист прав національних меншин, як невідємної частини захисту прав людини).
Україна, як незалежна держава, з’явилась на карті світу тоді, коли в цілому були сформовані не лише концептуальні , а й міжнародно – правові рамки легітимації національно – державного самовизначення. Україна успадкувала складну систему етносоціальних та етнорегіональнх відносин, що склалися на протязі багатьох століть.
В сучасних умовах Україна дбає про створення належних умов для етнокультурного відродження і державницького розвитку українців , як етносу, який е консолідуючою основою поліетнічної нації , що розвивається на теренах сучасної української держави.
З появою української суверенної держави, український етнос ,який становить,3/4 населення країни , політично самовизначився. Подальший націо- творчий процесс розвивається двома односпрямованими напрямами. Один – консолідація і розвиток етнокультурного ядра. Другий , з огляду на те , що Україна за складом свого населення належить до поліетнічних країн, має своїм змістом відродження культури і самоусвідомлення неукраїноетнічного громадянства. Сьогодні етнічність – це далеко не символічний капітал, як це нещодавно уявлялося. Це – фактор, який справляє помітний вплив на економічну, політичну, професійну, освітню сфери. І водночас – джерело постійних небезпек , що виходять з культурного й релігійного фундаменталізму і примушують мільйони людей жити у стані постійної тривоги і страху. У нашому мінливому і непередбачуваному світі навряд чи можливо щось зрозуміти чи спрогнозувати , не звертаючись до аналізу масової етносоціальної свідомості , світу уявлень , настроїв ,оцінок , почуттів великих мас людей . У таких умовах незмірно зростає роль орієнтаційної сфери політики , яка занурює останню у ірраціональний світ цінностей , уподобань, стереотипів поведінки. Більшість українського соціуму сходиться на тому , що Україні потрібна така стратегія , яка б враховувала , гармонізувала і забезпечувала інтереси як титульного етносу , так і інших етносів та субетносів , гарантувала рівноправність відносин , атмосферу толерантності , довіри й поваги у взаєминах між ними , усунення чинників міжетнічної напруги та міжетнічних й етнополітичних конфліктів , національний мир та злагоду .
Крим - важливий стратегічний регіон південно-східного вектора зовнішньополітичних орієнтацій України, ключовий пункт на шляхах, що ведуть до Середземномор'я та Близького Сходу. Втрата контролю над Кримом здатна створити велику загрозу національній безпеці й національним інтересам української держави. Кримська проблема набуває значення, яке виходить далеко за межі внутрішньої ситуації України. Україна, йдучи на відновлення Кримської Автономії, значною мірою поступилася власними інтересами на догоду зовнішнім силам, але водночас несе тягар відповідальності за стабільність і безпеку в регіоні. Кримський регіон посідає особливе місце в етнополітичній структурі України. Ця особливість зумовлена комплексом історичних, політичних соціально- економічних та соціокультурних проблем. Це єдиний регіон в Україні, де російська меншина посідає домінуюче становище, її кількість становить понад 60% населення всього півострова. Особливістю півострова є те, що в історичній свідомості росіян, як тих, хто безпосередньо мешкає у Криму, так і населення сусідньої Російської Федерації, цей регіон сприймається в ореалі слави російської зброї. На цьму грунті реанімуються старі та культивуються нові міфи щодо належності Криму до Росії, а також званого «дарунку» М. Хрущовим Криму Україні.
За цими, здавалося б не надто серйозними міфологемами приховується досить –таки небезпечне явище, воно ґрунтується на примітивізації історичних явищ та процесів, зручних для щоденного ужитку. А якщо людині повсякчас вживлювати у свідомість легенду про «Севастополь –славу російської зброї » та «хрущовський дарунок» , то незабаром вона почне перейматися таким небезпечним почуттям, як бажання виправити «історичну несправедливість» і все поставити на свої місця. Так відбувається етнопсихологічна мобілізація. Саме за таким сценарієм ще донедавна розвивалася ситуація в Криму .
З прийняттям нової Конституції АРК, яку Верховна Рада України ратифікувала наприкінці 1998 р., ситуацію навколо цього питання вдалося стабілізувати, зробити керованою і прогнозованою.
Але складність етнополітичної ситуації в Криму обумовлюється не лише наявністю російського етнічного чинника. На сьогодні не менш, якщо не більш складним є кримськотатарський чинник. Донедавна джерелом постійної етнополітичної напруги, яка нерідко ставала причиною конфліктів між раніше депортованими кримськими татарами з представниками місцевої влади, було питання спрощення процедури надання громадянства для представників кримськотатарського етносу. Тут важливо зазначити , що йдеться про народ, який зазнав жорстоких сталінських депортацій, але який не скорився і фактично вів постійну боротьбу за відновлення своїх громадянських прав і повернення на свою історичну батьківщину, тобто у Крим.
До 1998 р. на шляху повернення кримських татар на півострів було знято юридичні перешкоди, але натомість,виникли фінансово- економічні. Для одержання українського громадянства , кримським татарам необхідно було спочатку вийти з узбецького, заплативши за це солідну суму грошей. І цей фактор істотно гальмував процес репатріації, і викликав невдоволення з боку депортованих. Ситуація не раз загрожувала виходом з під контролю , переростаючи в акції масового протесту та конфліктні сутички в Криму.
Також труднощі викликає питання про надання виборчих квот для кримськотатарського населення. Так, як ні Конституція України, ні Конституція АРК, таких квот не передбачає.
Ще один важливий аспект проблеми – політичний. Він безпосередньо заторкує інтереси інших етнічних спільнот, які мешкають поряд із кримськими татарами. Адже якщо взяти за основу вимоги Рамкової Конвенції МОП №169, то доведеться за кримськими татарами зрезервувати значні ділянки територій, на яких вони повинні вести своє традиційне господарство, а держава по суті не використовуватиме ці території для експлуатації, чи робитиме це з дозволу корінного народу. Враховуючи специфічність Кримського регіону, реалізація цього аспекту стає практично неможливою з огляду на обмеженість угідь безпосередньо у Криму.
Нинішній стан міжетнічних стосунків є закономірним наслідком взаємодії чинників політичного, ідеологічного і етнокультурного характеру. Вони є близькими до напружених. Міжетнічні стосунки в Криму стимулюють дезінтегруючі тенденції розвитку суспільства. Втім, ці стосунки не роблять ситуацію вибухонебезпечною, вони інтенсифікують вплив зовнішнього фактора, зокрема Росії і США. Ще один висновок - потужний вплив на характер етнополітичної ситуації справлятиме кримськотатарська спільнота, зростатиме роль української і ослаблюватиметься роль російської. Цей висновок грунтується на аналізі структури етносів на мікро і макрорівнях.
Крим, який з 1475 р. належав до Османської імперії, а з 1772 р. формально незалежний, був остаточно віднесений до Російської імперії Маніфестом цариці Катерини ІІ від 8 квітня 1783 р. Під час революційних подій 1917-1920 рр. урядом більшовиків була утворена Кримська Автономна Республіка в складі Російської федерації, яка проіснувала до 1945р. В статусі звичайної області Крим переданий Україні в 1954 р., що мотивувалося насамперед господарсько-економічними обставинами. Пізніші претензії росіян на Крим законних підстав не мають, оскільки акт передання був оформлений згідно з діючими тоді законами СРСР.
Так само не мають достатньо грунтовних підстав і претензії кримських сепаратистів на утворення самостійної державності, оскільки "російськомовне" населення не є окремою етнічною спільнотою. Наявність значної кількості етнічних росіян у Криму також не може бути достатньою підставою для утворення місцевої державності, оскільки тоді слід говорити про весь південно-східний регіон та інші області України, де також живе велика кількість росіян. Отже, тоді йдеться взагалі про ідентичність української держави в цілому: чи вона має бути українською, чи ще однією російською державою? Але це питання взагалі лежить в іншій площині й тут недоречне.
Єдиною легітимною основою утворення Кримської Автономії слід визнати кримськотатарський чинник. Тривале існування Кримського ханства сприяло етнічній консолідації й призвело до утворення особливого кримськотатарського етносу. Але його історична доля в умовах російсько-радянської імперії склалася досить трагічно, а його право на самовизначення не було належним чином враховане під час великих потрясінь у ХХ ст. Зростання кількості переселенців з України та Росії, а з іншого боку, міграція кримських татар до Туреччини у ХVIII-ХІХ ст. створили ситуацію, коли суто етнічна державність перетворилася б на засіб пригнічення нових переселенців, які становили основне населення в містах Криму й робили значний вклад в економічну модернізацію півострова.
Отже, коли в 1918-20 рр. реально виникла можливість формування Кримської Автономії, головною підставою тут була наявність кримськотатарського етносу з певними державницькими традиціями й культурною традицією, але характер цієї автономії не міг бути суто етнічним. Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала, й Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об'єктивна потреба в автономії знову виникає.
Створення суто етнічної автономії в Криму реально неможливе, хоч би як цього бажали деякі кримськотатарські політики, так само як неможливе взагалі існування Кримської Автономії без кримських татар, хоч би як цього прагнули деякі "російськомовні"політики. Отже, потрібна відповідна консолідаційна ідеологія співіснування, що відбиває інтереси різних верств населення Криму. А така ідеологія може бути сформована лише на грунті відповідного розуміння об'єктивного характеру кримської моделі державності.