Контрольная работа по "Политологии"

10

духовних і  політичних цінностей, раціональністю, стриманістю в здійсненні чисельних  соціальних змін, протистоянням поспішним  рішенням й радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого. Ідеологія консерватизму розглядається як один із структурних найважливіших компонентів сучасних політичних ідеологій. Носіями ідеології консерватизму є соціальні групи, шари і класи, зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні. У структурі консерватизму виділяються два ідейних шари. Один орієнтується на підтримку усталеності суспільної структури в її незмінної форми; іншою - на усунення протидіючих політичних сил і тенденцій і відновлення, відтворення колишньої. Різні напрямки і форми консерватизму виявляють загальні характерні риси. До них відносяться: визнання існування морально-релігійного порядку і недосконалість людської природи; переконання в природженій нерівності людей і в обмежених можливостях людського розуму; твердження про необхідність жорсткої соціальної і класової ієрархії і переваги устояних суспільних структур і інститутів. Не менш впливовою політичною ідеологією стає в той же період лібералізм. Термін "лібералізм" походить від латинського "liberalis"- вільний/ почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму  сягає своїм корінням у XVII - XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін.  Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму утворили такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність від народження всіх людей; автономія індивідуальної волі; раціоналізація і доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; створення держави на основі консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у рамках закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між

11

добром і злом, порядком і анархією. Всі визначення лібералізму включають ідеї особистої свободи особистості як визначальної цінності і характеристики суспільства.  Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.  Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук).    Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть.    Корпоративізм  — одночасна дія і думка: дія, якій властива доктрина, і доктрина, яка, виникнувши на основі даної системи історичних сил, включається в останню і потім діє якості внутрішньої сили.  Корпоративізм не зрозуміти в багатьох його практичних проявах, як партійну організацію, як виховну систему, як дисципліну, якщо не розглядати його у світлі загального розуміння життя, тобто розуміння духовного.      Для корпоративізму людина це індивід, єдиний з нацією, Вітчизною, що підкоряється моральному закону, що пов'язує індивідів через традицію, історичну місію, і паралізуючому життєвий інстинкт, обмежений довкола швидкоплинної насолоди, щоб в свідомості боргу створити вище життя, вільне від меж часу і простору.    Анархізм — соціально-політична течія, що спрямована на звільнення від всіх форм політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.  Як суспільно - політична течія анархізм формувався у XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Сучасний анархізм не додав нічого нового до «традиційного» і характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло. Заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійс

12

нення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство; захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою самоорганізації і самоврядування. Анархо-синдикалізм — це громадсько-політична позиція, прихильники якої вважають себе складовою частиною соціалістичного й робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів.  Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, ідеологічною метою якого є покращення суспільства й побудова комунізму. Вчення позиціонує себе як ідеологія робітничого руху. Основоположниками марксизму, який зародився в другій половині 19 століття, були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Філософською основою марксизму є матеріалістичний погляд на історію, історичний матеріалізм, який в свою чергу базується на діалектичному матеріалізмі. Марксизм проголошує неминучість загибелі капіталізму від рук пролетаріату і встановлення безкласового суспільства. В тій чи іншій формі він є ідеологією численних політичних течій та рухів та партій, які називаються марксистськими: соціал-демократії, комуністичного руху, анархізму. Зокрема, у формі марксизму-ленінізму він був офіційною доктриною Радянського Союзу та країн соціалістичного табору. Елітаризм – (краще, добірне, вибране) - це концепція необхідності поділу суспільства на еліту і масу.

Відповідно до цієї концепції відсутність такого поділу - ознака нерозвиненості суспільства. Еліта в такому розумінні закрита, її члени не сприймають або зневажають чужинців. Елітаризм – аристократичний і глибоко консервативний світогляд. Явище протиставлюване життя мас. Це глибинне і фундаментальне підставу психології людини може бути виражене відомим висловом: - У людині все має бути прекрасним, і обличчя і тіло, і душу (інтелект) .   Макс Вебер

13

(1864-1920 pp.) - учений-енциклопедист, найбільш  знана фігура в історії соціології, економіці, праві.   Макс Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства та вибудовував еволюційний шлях запровадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів панування, серед яких він виокремив такі:

• традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;
• раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;
• харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі.

Цінними є рекомендації М. Вебера для тих, хто йде у  велику політику. Мислитель рекомендує обирати на виборах людей, що мають  сталий прибуток, володіють власністю, оскільки останні більше придатні до раціоналізації в політиці. Він закликає До формування класу кваліфікованих професіоналів-посадовців, які відрізнялися б високою честю, порядністю, відданістю народу - рисами, котрі б забезпечували  ефективність дій державних службовців. М. Вебер приділяє значну увагу аналізові  явища партіино-політичної корупції, коли за віддану службу політики роздають усілякі посади та привілеї. Досить по-сучасному, з огляду на реформи в Україні, виглядають рекомендації М. Вебера щодо виховання державної бюрократії та партійних лідерів, а також раціоналізації владних відносин.                                                                                                     Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішли за нею, позначили наступний етап в історії російського лібералізму. У країні виникають політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією кадетів, октябристів, прогресистів, їхні депутати представлені у Державній Думі. З аморфного "напрямку" російський лібералізм перетворився в зрілу політичну силу. Період між двома революціями (1905--1917) ознаменувався з однієї сторони - ідейним і організаційним визріванням російського лібералізму, з іншої - породив кризу, що розв'язався твердженням більшовицької  ідеократії. Російський лібералізм страждав

14

типовими пороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити на одній мові із широкими масами, багато в чому ідеалізували народ. Вітчизняний лібералізм страждав панськи-інтелігентською зневагою до проблем приватної власності  і господарської волі. Російський лібералізм був суперечливим, не цілком оформленим явищем. Соціальна база ліберального руху була трагічно вузькою.    Слов'янофільство — ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840 — 70, яка на противагу російській орієнтації на Західну Європу  перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ'я («єдина правдива християнська релігія») — католицизмові, московські звичаї — європейським, вихваляла минувшину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а також общину, артілі тощо. Російські слов'янофіли виступали за скасування кріпацтва та обороняли деякі демократичні свободи, але були прихильниками державного і національного централізму в Російській імперії.  Вважали, що Росія повинна стати на чолі й керувати всіма слов'янськими народами, і були проти позитивного вирішення українського і навіть польського питань. Російське слов'янофільство майже не мало впливу серед українців.

3.СУЧАСНІ ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ ПРО ПОЛІТИКУ.                                                                                        - Загальна  характеристика західної політології; головні школи та напрями  розвитку.” Нова” західна політологія : біхевіоризм, інструменталізм, структуралізм; функціоналізм,нормативізм; геополітика.

      Розглядаючи головні напрямки  розвитку сучасної політичної  думки треба мати уявлення  про основні національні політологічні  школи та проблемні підходи  сучасної західної політології. Основою сучасної західної політології є американська політична наука. Зараз у США існує 5 тисяч коледжів політичних наук і більше 200 тисяч фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Такі відомі політологи як А.Бентлі (1870 - 1957 рр.), Ч.Мерріам (1874 - 1953 рр.), Г.Лассуелл (1902 - 1979 рр.) та Г.Моргентау (1904 - 1980 рр.) створили школу

15

прагматизму та політичного реалізму. Вони зв'язали  з політологією такі методи досліджень як біхевіоризм та психоаналіз. У наш час американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямках :

• вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;
• порівняльна політика, що пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;
• міжнародні відносини та світова політика ( дослідження проблем війни та миру, роботи міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій );
• політична філософія та політична наука ( розробка широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій ).
• розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).                                                                                                                          

    Серед провідних сучасних політологів США можна назвати Р.Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека .  У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості. Наприклад в Англії, на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки. Сучасна англійська політологія займається насамперед поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : економічний та соціологічний. Економічний напрямок розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрямок вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо.  Поява політичної науки у Франції пов'язана з іменами Л.Дюги, М.Оріу, А.Есмена наприкінці ХІХ ст. Але найвідомішими

16

вченими серед  французських політологів є Раймон Арон (1905 - 1983рр.) та Морис Дюверже (нар. у 1917 рр.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій. Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій у 1972 році, що змінило розподіл політичних сил в країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу. Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо.  Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів. Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія носить політично-філософський характер і це можна побачити на прикладі наукових досліджень М.Вебера (1864 - 1920 рр.) та Р.Міхельса  (1876 - 1936 рр.). У ХХ ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрямки : нормативістську політологію, яка грунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістськ - біхевіористську емпіричну соціологію та практично - критичну науку про соціально - політичну владу. Досить сильні політологічні школи склалися в Італії і Канаді.  В межах соціологічного напрямку в політології італійці В.Парето (1848 - 1920 рр.) та Г.Моска (1858 - 1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважали історичною рисою усіх людських суспільств їх розподіл на еліту та нееліту, а коловорот еліт їх стабілізацію та деградацію - рушійною силою суспільного розвитку. Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують

17