Концепції суспільного договору

    У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої  форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

    Згідно  зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо  і через органи державної влади  та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах  її розподілу на законодавчу, виконавчу  і судову. Повноваження відповідних  органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими  актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську  республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

    — єдиним органом законодавчої влади  в Україні є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

    — Верховна Рада України має право  усунути Президента України з  поста у порядку особливої  процедури (імпічменту);

    — Президент України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення  про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

    — Кабінет Міністрів України є  вищим органом у системі органів  виконавчої влади, відповідальний перед  Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

    — правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

    У грудні 2004 р. Верховна Рада України  прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України», окремі положення якого стосуються форми  державного правління в Україні. Зокрема, розширено коло повноважень  Верховної Ради України, яка, на відміну  від положень чинної Конституції  України, не дає згоду, а призначає  за внесенням, на основі подання коаліції депутатських фракцій, Президента України  кандидатуру Прем'єр-міністра України  та деяких міністрів; Верховна Рада України  за пропозицією Президента України  може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та висловити  йому недовіру. В разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків  покладається на Голову Верховної Ради України.

    Голова  Верховної Ради України у разі, якщо Президент України не підписав протягом десяти днів закон, повторно прийнятий Верховною Радою України, підписує і офіційно оприлюднює його.

    Президент України втратив право вето на прийняті Верховною Радою України  закони про внесення змін до Конституції  України.

    Згідно  з Прикінцевими і перехідними  положеннями даного Закону його окремі положення набувають чинності з 1 вересня 2005 р. за умови прийняття  Верховною Радою України до цього  часу закону про внесення змін до Конституції  України щодо удосконалення системи  місцевого самоврядування, інші ж  — з дня набуття повноважень  Верховною Радою України, обраною  у 2006 р.

3. МІСЦЕ ЛЮДИНИ В ДЕРЖАВ.ОРГАНІЗМІ

    Співвідношення  і взаємодія держави та особи

    За  нинішньої розбудови України  особистість стає рівноправним суб'єктом  суспільних відносин із державою, її органами та посадовими особами. Розглядаючи  державу і право, теорія держави  і права як наука і навчальна  дисципліна вивчає окрему людину, індивіда, особистість, громадянина, розглядає  взаємини людини і держави. Індивід - це конкретна людина. Сукупність індивідів, об'єднаних природними зв'язками, утворює  людське суспільство. Людина - це розумна  істота, яка має волю, дар мислення, здатна виробляти знаряддя праці  та може свідомо користуватися ними. У людини як індивіда розрізняють  біологічні та соціальні якості.

    Біологічне  в людині, яка е частиною матеріального  світу, складається з її природної  основи, що характеризується наявністю  тіла, органів чуття, природної фізичної сили та інших біологічних якостей.

    Соціальне в ній характеризується концентрованим виразом тих суспільних відносин, які відображають взаємозв'язок людини і зовнішнього світу.

    Без біологічного змісту людини не можна  охарактеризувати її соціальні якості. Проте само лише біологічне в людині не визначає її як особистість. Особу  характеризує поєднання біологічного змісту і соціальних якостей.

    Найхарактернішим  зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний  політико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в  їхніх взаємних правах та обов'язках. Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені  Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р.

    Іноземні  громадяни та особи без громадянства, які перебувають на території  України, користуються правами і  виконують обов'язки, передбачені  законом України, який не повинен  суперечити загальновизнаним принципам  міжнародного права і Конституції  України. Особа виступає і як суб'єкт  права. У правовій системі суспільства  її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище  людини у громадянському суспільстві. Відомі різні визначення правового  статусу особи. В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють  її юридичне закріплене становище в  суспільстві.

    Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус.

    Загальний правовий статус має такі структурні елементи: а) відповідні правові норми; б) правосуб'єктність; в) загальні для  всіх суб'єктивні права, свободи  та обов'язки: г) законні інтереси; д) громадянство; е) юридичну відповідальність; е) правові принципи; ж) правовідносини (загального) статусного характеру.

    Ядром (серцевиною) загального правового  статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює  основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й  політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи.

    Отже, держава та особа тісно взаємозв'язані. Держава визнає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави - забезпечення людині відповідних  умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна  перед людиною й суспільством за свою діяльність. За допомогою права (передусім конституційного) держава  закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в  користуванні суб'єктивними правами  і виконанні обов'язків. 
 

ПРОБЛЕМА  ВЛАДИ ТА НАСИЛЬСТВА ВЕБЕР

Відомо, що держава  покликана вирішувати "протиріччя між необхідністю порядку і різноманітністю  інтересів у суспільстві, пов'язаних з конфліктами" 4. У даному випадку, звичайно, ніхто не буде покладатися  на "свідомість" громадян, ніхто  не буде їх умовляти, щоб одні поступались  своїми інтересами заради інших. Тому при кожному політичному режимі існують будь-які заходи і механізми  запобігання та покарання кримінальних правопорушень, виправні установи. Природно, що держава і влада тісно пов'язані  з насильством. Ще Гоббс говорив, що "головна ознака держави полягає  в монополії на примус і насильство" 5.

Цікаво, що право  на насильство належить виключно державі. Звичайно, насильство в нашому житті  застосовується не тільки державою, а  й, наприклад, батьками по відношенню до своїх дітей, керівниками будь-яких організацій та установ по відношенню до своїх підлеглих. Але їх дії  протизаконні. Більш того, закон  забороняє ці дії під страхом  застосування до них самих насильства. Треба сказати, що насильство, погрози, примус не є єдиним засобом встановлення порядку державою, і вони дуже суворо регламентуються законом. Тому говорять про легітимний (узаконене) право  держави на застосування насильства.  

Взагалі насильство застосовується завжди при будь-якому  захоплення влади. Державна влада також  будується або на використанні насильства, або з урахуванням її можливого  застосування.

Одним з відомих  механізмів використання насильства є  військова сила. Її роль у житті  суспільства і в політиці так  значна, що її вважають синонімом сили держави. Це пояснюють тим, що військова  сила вбирає в себе і реалізує різні  засоби могутності держави, а також  представляє найбільш авторитарні  кошти, так як її застосовують в крайніх  випадках, наприклад, при вирішенні  протиріч всередині країни або на міжнародному рівні. Однак історії  відомо багато випадків, коли влада  заснована на військовому насильство, є одним із сумних моментів в політиці. Хоча військова влада може мати різні  природу, характер, цілі, але завжди і скрізь вона насаджує беззаперечну, залізну дисципліну, не терпить ніякого  інакомислення, придушує громадянське суспільство, обмежує права і  свободи особистості.

Дуже добре  це реалізувалося прітоталітарном  політичному режимі. Тут насильство має не тільки фізичний, але також  інтелектуальний і духовний характер.

При побудові "державного соціалізму" різні насильницькі заходи зазвичай призводили до негативних результатів. Наприклад, здійснення колективізації селян в СРСР насильницькими методами призвело до масових репресій, мільйонних жертв, розрухи у сільському господарстві.

Можна зробити  висновок, що коли суспільство не є  вільним, насильство, застосоване державою фактично стає необмеженим. Це можна  пояснити значною нерівністю у розподілі  влади між населенням і державним  апаратом влади. Насильство що йде знизу, і пригнічують тим, що збільшують державне. Тому то в країнах, де влада  розподіляється за принципом плюралізму, де населення має і реалізує свої громадянські права, насильство зустрічається  дуже рідко.

Треба відзначити, що будь-яка влада припускає насильство. Це одна з її "природних" функцій. Однак, коли мова йде про диктатуру, насильство виходить на перший план. Згадаймо, що ще в травні 1905 р. "Третій з'їзд  РСДРП" визнав "завдання організувати пролетаріат для безпосередньої боротьби з самодержавством шляхом збройного повстання" 6. Вже трохи  пізніше, виступаючи на одному із зібрань  В.І. Ленін заявив: "Диктатура означає - прийміть це раз назавжди до відома, панове кадети, - владу необмежену, що спирається на силу, а не на закон. Під  час громадянської війни будь-яка  перемогла влада може бути тільки диктатурою "7. Далі він більш широко пояснює: "Наукове поняття диктатури  означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно  правилами не обмежених безпосередньо  на насильство спирається влада" .8

Дійсно, у всіх випадках застосування диктатури відбувається концентрація влади в руках одного - диктатора, або декількох осіб. На перший план у політиці виходять насильство і терор. Можна сказати, що диктатури властиві необмежена і  безконтрольна диктаторська влада, зневажаються права не тільки людини, а й державних органів влади, які перестають діяти в інтересах  держави, а змушені підкорятися  вимогам диктатора. Влада при  цьому спирається безпосередньо  на насильство.

Носіями диктатури  звичайно виступають великі соціальні  групи (класи, стани), але буває представлена однією особою або групою осіб (наприклад, диктатура військових вождів, абсолютна  монархія, хунта). Відзначимо, що прихід до влади диктаторів історично пов'язаний, як правило, з періодами різкого  загострення класової боротьби (диктатура  Франко, фашистська диктатура в Німеччині).

Інший приклад  застосування насильства - це деспотизм  в країнах Сходу. Йому також властиве абсолютне домінування держави  над суспільством. Держава тут  формує суспільні ідеали, смаки, регулює  людські відносини і в сім'ї, і в суспільстві, і в самій  державі. У цих країнах не було і не могло бути незалежного суду, так як релігія, право і управління знаходилися в одних руках. Жодна  людина, ні багатий, ні бідний не мали гарантій від втручання влади в їх особисте життя, не було прав і можливостей  відстоювати свою особисту, майнову  недоторканність. Це і становило  суть всієї системи свавілля влади  в її всемогутності, в неможливості бути поза нею, хоча ступінь підпорядкованості  могла бути різною.

Історичний досвід різних країн показав, що концепція  диктатури будь-якого класу може використовуватися для легітимізації  влади тільки протягом короткочасного періоду. Вона не може служити довгостроковим цілям соціальної справедливості, тому що по своїй суті суперечить цьому, навіть якщо мова йде про диктатуру  більшості населенія9. При сучасної демократії велике значеніеімеет не лише влада більшості, а й захист прав меншості.