Функції державаи

5. Соціальні функції

Соціальні функції держави полягають у регулюванні й управлінні відносинами між верствами, класами, націями, групами тощо.

Державно-правове регулювання  класових відносин, класово-політичної боротьби історично стало першим різновидом державно-правового регулювання суспільних відносин взагалі. Пізніше з’являться нації, стани та інші соціальні групи. Через багато століть постане завдання врегулювання партнерських стосунків громадянина і держави. Класи – не просто великі групи людей, що займають певне місце у системі суспільного виробництва. Головним є те, що, маючи непримиримі за тогочасних (на “початку історії”) умов інтереси і ведучи між собою жорстоку боротьбу, вони тим самим поставили під питання саме існування цивілізації. Тому поява держави (права) як ефективного засобу врегулювання класових відносин було своєрідним спасінням.[8] Регулювання класово-політичної боротьби спершу було нав’язуванням інтересів економічно пануючого класу іншій частині суспільства. З розвитком суспільства змінюється і роль держави. По-новому починають розумітися законність і правопорядок, внутрішня безпека держави, її цілісність і ідеологія. Визнання пріорітету права руйнує будь-які особисті, класові принципи регулювання соціальних протиріч.

Нині державний контроль діяльності суспільних груп (формувань) полягає у забезпеченні точного  і однакового виконання законів  всіма суспільними формуваннями як суб’єктами права.

6. Гуманітарно-культурологічні функції

Можна з впевненістю твердити, що для великої кількості людей (якщо взагалі не для більшості) нормативом поведінки є не закон, а культура (загальна та юридична), оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не знайомились з правовими актами. Однак законодавство впливає на формування культури, – частіше непрямим способом, через правозастосовну практику (вирішення юридичних справ у судах і управлінських установах), спілкування з друзями, колегами тощо.

У цьому розділі ми торкнемося коротко функцій держави, що регулюють  відносини у сфері культури. Культура в широкому розумінні, «прийнятому  багатьма урядами, включає освіту, засоби масової комунікації, туризм, соціальне обслуговування, виховання мсолоді. Очевидно, що управління такими різними і широкими сферами здійснюється різними відомствами…».

Однак, спершу кілька дуже авторитетних зауважень.

Людвіг Фейєрбах: “Якщо  я відбираю у людини право свободи  переконання, право на розум, то які  іще залишаються права, які могли  б послужити для мене перешкодою?”.

Вільгельм фон Гумбольдт: “Нехай держава утримається від  всілякої турботи про позитивне  благо громадян і не виходить за межі, поставлені необхідністю запобігати небезпеці, якою загрожують як внутрішні, так і зовнішні вороги; ні для якої іншої мети нехай воно не обмежує їхню свободу”.

Арістотель писав, що державний  лад, який до дрібниць дотримується букви закону – не найкращий. Закони не повинні бути бюрократичними. Громадянам повинно бути дозволено необмежено взаємодіяти за власною ініціативою, підкоряючись лише законові, який би рівномірно застосовувався до всіх. Між конституцією і політичною дійсністю повинен бути так би мовити люфт. Адже політична дійсність зазвичай на порядок вільніша від самої ліберальної правової моделі.

З цих наших посилань не слід робити висновки, що ми вважаємо за можливе невтручання законодавства взагалі у формування культури. Основним зовнішнім чинником, який регулює культурну діяльність у сучасному суспільстві є держава. У так званих розвинутих країнах обсяг культурної політики, здійснюваної державою, значно менший, ніж у «тих, що розвиваються». У перших склалася система регуляції культурної діяльності з боку бізнесу і інститутів культури, насамперед системи освіти і науки, а в других держава – основний інститут, здатний компенсувати недоліки інфраструктури, яка сама собою не в змозі забезпечити розвиток культури відповідно до загальнонаціональних вимог.

Кожна країна має свої адміністративні структури, покликані сприяти культурному розвиткові. Культурне планування зазвичай включається у загальне планування планування соціального розвитку або пов’язане з плануванням освіти і засобів масової комунікації. Серйозною перешкодою у його організації є відсутність обгрунтованих показників культурного розвитку і неповнота статистичних даних. Статистика в області культури, як правило, обмежується тільки деякою кількістю показників (кількість бібліотек, музеїв, газет тощо), а інформація про культурні потреби і запити різних груп населення і т.п. відсутня. Визначити фактичні витрати держави на культуру вельми важко. Тільки багаті країни можуть собі дозволити значні витрати на офіційно субсидії на освіту, створення мережі культурних центрів тощо.

7. Міжнародні функції

Міжнародні функції держави  полягають в участі і репрезентації (представництві) даної країни у  відносинах з іншими країнами. Головними чинниками, які визначають всі сторони цих відносин є державний і національний суверенітет. Державний суверенітет – це верховенство і незалежність державної влади як всередині країни, так і за її межами; національний суверенітет – це повновладність нації, її політична свобода, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури, історії.

Держава як суб’єкт міжнародного права встановлює права і обов’язки, набуває права і має зобов’язання.

8. Проблема форм  і методів здійснення державних  функцій.

Сучасна теорія держави і  права не має єдиного погляду  на питання про форми і методи здійснення державних функцій. Так, авторський колектив найпоширенішого  нині в Україні, рекомендованого  Міністерством освіти України для студентів вищих навчальних закладів, навчального посібника «Загальна теорія держави і права» (Київ, 1998 рік), зазначаючи, що «кожна конкретна функція держави становить єдність змісту, форм та методів здійснення відповідної гілки єдиної державної влади», на прикладі здійснення функції охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян, чітко розділяє формиі методи.

Інший же підхід полягає у паралельному (взаємозамінному) використанні понять форм і методів стосовно здійснення функцій держави.

Нечіткість критеріїв  в цьому питанні призводить до того, що певні способи діяльності держави одні автори називають формами, інші ж – методами.

Так, діяльність держави  у найзагальнішому вигляді можна  віднести до правової і неправової (організаційної) сфер. Так от, ці «сфери»  колектив авторів під керівництвом доктора юридичних наук, професора В.В.Лазарєва (Росія) називає методами, а автор «першого в російській та зарубіжній літературі підручника з основ державознавства» (як сказано в анотації до цієї книги) В.Є.Чиркін – формами. Дозволимо собі з цього приводу досить довгі цитати:

«Серед правових методів  можна виділити такі, як

• правотворчий (розробка і прийняття законів та інших нормативних актів),
• правозастосовний (державно-владна діяльність компетентних органів з реалізації норм права),
• правоохоронний (діяльність, спрямована на здійснення правового контролю і реалізацію юридичної відповідальності).

З неправових слід назвати насамперед

• економічні (дотації, державні замовлення, кредитування, регулювання цін тощо),
• політичні (узгодження позицій різних політичних течій, міжнародні переговори та ін.),
• ідеологічні (звернення до населення, заклики тощо),
• власне організаційні (планування, програмування, контроль та ін.).

Важливим є те, що неправові  методи часто реалізуються через  правове регулювання (наприклад, затвердження плану наказом, нормативне закріплення  розмірів заробітної платні державних службовців тощо)».

«Зазвичай розрізняють правові  і неправові форми діяльності держави, які реалізуються його органами, посадовими особами, державним апаратом. До правових форм діяльності держави відносять ті, які визначені конституцією, законами, іншими правовими актами і здійснюються на підставі правових актів, у їх межах і за процедурою, встановленою ними. Основні з них – це законодавствування, управління, правосуддя і контроль…

Поряд з правовими формами  держава, переслідуючи свої цілі, діє  і шляхом застосування неправових форм. З одного боку, буває правопорушна діяльність органів держави, її посадових осіб. Така діяльність незаконна і передбачає відповідальність: кримінальну, цивільну, дисциплінарну… З другого боку, неправові форми діяльності не є правопорушеннями, вони лише не врегульовані правом. До цієї сфери відноситься величезна організаційна діяльність держави, її органів, поточна оперативна робота, розробка і здійснення програм з розвитку економіки і культури, різні екстренні заходи під час ліквідації наслідків стихійних лих, катастроф тощо».

При цьому автори першої з цитованих нами праць зовсім не зупиняються на тому, чим же на їхню думку є форми здійснення державних функцій. В.Чиркін же, зупинившись на «правових і неправових формах», основними методами здійснення функцій державипропонує вважати економічні, адміністративні і ідеологічні, а з погляду на особливості волевиявлення держави – методи стимулювання, дозволу, охорони, заборони, репресії. Схарактеризуємо коротко ці методи, дотримуючись логіки названого автора.

Економічні методи – це використання економічних важелів  у державному управлінні, наприклад, зниження податків на виробництво певних товарів для його збільшення, державні інвестиції в ті чи інші галузі економіки, відповідний розподіл видатків державного бюджету, на міжнародній арені –  угоди про преференційну торгівлю (для товарів різних країн взаємно встановлюються сприятливі умови імпорту та експорту).

Адміністративні методи пов’язані з підпорядкованістю, обов’язковістю виконання законних вказівок державних органів, посадових осіб, примусом, організаційною роботою. Тут доречно згадати і таке: організація та функціонування державного апарату визначається нормами публічного права. Працівники державного апарату, - державні службовці – це представники публічної організації: держави або органів місцевого самоврядування, тобто є суб’єктами публічного права. публічне право – це функціонально-структурна підсистема права, яка відбиває державні, міждержавні та суспільні відносини. Учасники правовідносин у публічно-правовій сфері наділені особливим статусом, тобто можливостями використовувати владно-управлінські повноваження, вирішувати політичні, державні, соціально-значущі завдання, які відкривають шлях для вирішення багатьох інших, конкретніших завдань в усіх сферах суспільного життя та за допомогою різних галузей господарства.У публічному праві пріорітет має воля органів державної влади; правове регулювання централізоване та побудоване на засадах субординації, за принципом “влада – підпорядкування”; дотримання дисципліни, відповідальність нижчої посадової особи перед вищою, обов’язковість виконання розпоряджень, правових актів і рішень вищих органів і посадових осіб для нижчих суб’єктів.

Ідеологічні методи пов’язані з пропагандистською, виховною діяльністю держави.

Стимулювання застосовується для орієнтації (або корекції) поведінки  учасників суспільних відносин (громадян, юридичних осіб), їх діяльності у такому напрямку, який держава вважає необхідним і який визначають її органи. Так, стимулюючи об’єднання селян у кооперативи (з ними державі зручніше мати справу, ніж з масою дрібних господарств), держава часто передбачає для них кредитування з пільговими відсотками або навіть безпроцентні позики. Звільнення від податків тієї частки прибутку, яка іде на доброчинність, розвиток культури, скорочує витрати держави на ці цілі і разом з тим сприяє підтримці малозабезпечених прошарків населення, загальнодоступності культурних досягнень. Для стимулювання іноземних капіталовкладень держава зазвичай на кілька років звільняє підприємства з іноземним капіталом від сплати податків. Формою стимулювання є почесні державні звання, нагороди.

На відміну від стимулювання,метод дозволу відбиває так би мовити нейтральну позицію держави щодо тих чи інших суспільних явищ (у демократичній країні це - існування політичних партій та суспільних організацій, свобода слова та зборів у закритих приміщеннях, плюралізм ідеології, різні види масової культури, свобода підприємницької діяльності, існування різних форм власності тощо). У міжнародній сфері методом дозволу у дільності держави можна вважати наприклад утримання від голосування на міжнародній конференції, - таким чином країна дозволяє іншим країнам прийти до згоди з питання, яке для самої даної країни байдуже.

Метод охорони застосовується державою насамперед для забезпечення стабільності суспільних відносин, правопорядку (в тому числі на міжнародній арені). Цей бік діяльності держави репрезентований величезним і розгалуженим апаратом (поліція, суди, прокуратура та ін.); для захисту від агресії існує армія, для охорони кордонів – прикордонні війська.

Заборони виявляють негативне  ставлення держави до тих чи інших явищ. Кримінальне право по суті цілком складається із заборон. Заборони застосовуються і у міжнародній практиці (заборона агресії, работоргівлі, апартеїду тощо).

Репресії – це типові методи діяльності тоталітарної держави. У правовій формі покарань вони застосовуються і у демократичній державі.

За умов існування таких  різних підходів серед фахівців, ми не можемо претендувати на якийсь особливий внесок у вирішення проблеми класифікації форм і методів здійснення функцій держави, - це, мабуть, справа майбутнього, і, в усякому разі, - справа ця вирішуватиметься у серйозних наукових дискусіях. Наші ж міркування з цього приводу зводяться до такого. У нашому дослідженні ми вже мали змогу зазначити, що “держава складається навколо відносин, пов’язаних з виникненням і функціонуванням відокремленої від суспільства особливої управлінської системи – публічної влади”, іншими словами, чи не найголовнішою характеристикою держави є такий суспільний феномен, як управління. Тому, якщо звести (спростивши таким чином, зрозуміло, реальні обставини, - але спрощення це має на меті отримання певного нового знання) державно-владні відносини лише до відносин управлінських, то до розуміння понять “функцій”, “форм” та “методів” у сфері управлінської діяльності можна підійти таким чином.

Функції управління розуміються  як складові спеціалізованих частин змісту управлінської діяльності, які характеризуються певною цільовою самостійністю та якісною однорідністю. У науковій літературі є різні варіанти класифікацій (переліків) функцій управлінської діяльності, причому одні і ті ж функції іменуються неоднаково. Найпоширенішими є: а) загальні або основні функції; б) спеціальні або спеціалізовані функції, які відображають специфіку конкретного суб’єкту управління або керованого об’єкта; в) допоміжні або обслуговуючі функції, які обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій.