Експансіоністська політика Арабського халіфату

   Араби принесли в завойовані країни свою мову в якості офіційної, літературної та мови релігії для мусульман. Місцеві культури не загинули, а, навпаки, здійснили вплив на самих арабів. У халіфаті, на широкому просторі від Мавераннахру на сході до Іспанії на заході, склалася загальна синкретична культура, що увібрала у себе крім арабського елементу також елементи іранський, грецький, сірійський, коптский та ін. Літературною мовою цієї культури стала арабська, що мала значення міжнародної мови для країн Західної Азії, Північної Африки і арабської Іспанії. За мовою цю культуру часто умовно називають «арабською» і «мусульманською», хоча по суті це змішана культура.

   Важливим  наслідком арабського завоювання було поширення у країнах халіфату релігії завойовників – ісламу. Правда, повністю ісламізована була лише одна Аравія, в інших областях залишалося багато християн, особливо в Іраку. Сирії, Єгипті й Іспанії, а в країнах Закавказзя християни безумовно переважали і зороастрійців в Ірані, Азербайджані й Мавераннахрі. Християнська й іудейська меншості залишалися значними у містах майже всіх областей халіфату. Завойовники в перші два століття після хіджри були дуже віротерпимі і не переслідували іновірців. Відношення Корану до іудеїв і християн, як до «людей писання», що отримали «одкровення» від пророків — Мойсея й Ісуса, виправдувало цю широку терпимість. А бажання примирити нових підданих з пануванням халіфату і змусити їх справно платити податки — спонукала арабську державу не лише зберігати цю терпимість до християн та іудеїв, але й поширити її на зороастрійців. Іновірці склали в халіфаті особливу категорію населення, так званих зимміїв, особисто вільних, але політично безправних, обмежених і у деяких цивільних правах. Зиммії мали право на відправлення свого культу, користувалися самоврядуванням у рамках своїх релігійних громад, а за це повинні були платити особливу подушну подать для немусульман – джизью. Іслам поширювався поступово, але в X ст. мусульмани вже становили більшість населення у всіх областях халіфату, крім країн Закавказзя.

   Розділ  ІІІ

   Зовнішня  політика Аббасидського  халіфату

   Аббасиди  вели свій родовід від дядька Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба, який вирізнявся неабиякою гнучкістю й унікальним політичним хистом. Спочатку Аббасиди вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив Аббасида Мухаммеда ібн Алі, той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання.

   У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу.

   Прийшовши до влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує  гріхи”) й обнародував політичну  програму Аббасидів, яка полягала в  перетворенні арабо-мусульманського  халіфату на теократичну ісламську  імперію. Таким був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

   Опорою  нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав перенесенням столиці халіфату з  Дамаска в іракське місто Анбар.

   Другим  аббасидським халіфом став Абу Джафар на прізвисько аль-Мансур (754 – 775 рр.).

   Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів  залишився Абу Муслім, який спочатку привів їх до влади, а потім замирив  Хорасан і Середню Азію й активно  вирізав Алідів. Коли в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх, скориставшися підтримкою тюрків-карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз) танське (китайське) військо Гао Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Ця перемога остаточно закріпила домінування ісламу в Середній Азії. Від полонених китайців мусульмани довідалися про секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперу в Персії, Іраці й Сирії. Але аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владні можливості Абу Мусліма, тому в 755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.

   З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиці Аббасидського  халіфату міста Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу від  руїн старовинного Вавилона та сасанідського  Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили в персів Аббасиди в плані державно-політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські традиції, зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службу багато письменних персів і хорасанців, а серед політичної верхівки правою рукою халіфів стали представники перського роду колишніх жерців Бармекідів, що сприяло примиренню персів з арабською династією. Араби втратили статус апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульман зрівняли в правах.

   Зміна династії спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишалася світовою імперією, яку омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припинення чвар, підвищення виконавської дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни.

   Перманентна війна з Візантією тривала, але  масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких  податків підтримало державні фінанси.

   Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786–809 рр.), який у 806 р. спрямував мусульманський флот на окупацію Кіпру, захопивши 16 тис. полонених.

   Шукаючи союзників проти Візантії, Харун  ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 – 814 рр.), якому в дар прислав слона, але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри. Мусульманський народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією.

   Після смерті ар-Рашида його син від невільниці-персіянки аль-Мамун (813–833 рр.), захопився «війною з єгипетськими пірамідами». Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Рух “червоних” охопив (816-837 рр.) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну.

   Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська  були флот і регулярна гвардія  професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою.

   У 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813-833 рр.) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833-842 рр.) змушений був реформувати військо.

   За  чотири роки полководець-гулям аль-Афшин  розгромив хуррамітів і захопив  у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після  жахливих тортур четвертували разом  із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829-842 рр.), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820-838 рр.), сирійців під проводом Абу Харба (840-842 рр.), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851-855 рр.).

   Династично-релігійні  чвари та соціальні катаклізми підірвали  державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів  відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788-974 рр.), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри “намісники”: Тахіриди Хорасану, Саманіди Мавераннахру, Аглабіди Тунісу й Алжиру, Саффариди Сістану, Тулуніди Єгипту. Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

   У 875 р. відродилося вірменське царство  Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.

   Аббасиди  втрачали не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійський Північний Іран), яких араби називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим, найшкідливішим та найжорстокішим". Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів (Бувейхідів), які сповідували шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним і господарським занепадом халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Х ст. під свій контроль Західний Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак.

   Лише  в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171 р. суннізм знову запанував у Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати, чому сприяло загальноісламське єднання перед загрозою з боку хрестоносної Європи.

   Відбудувавши  потроху армію, управлінський апарат, підкопивши грошей, енергійний аббасидський халіф ан-Насір (1180-1225 рр.) спробував відродити велику багдадську державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму не дала результатів.

   Останній  багдадський халіф аль-Мустасім (1242-1258 рр.) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою в політиці. Його візир ібн аль-Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб виторгувати в Хулагу-хана прийнятні умови, військовий міністр Айбек закликав битися до кінця, а безвольний халіф не зробив нічого. В січні 1258 р. монголи розпорошили халіфське військо, а 10 лютого 1258 р. Багдад упав. Халіфат Аббасидів припинив існування. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Висновки

   На  початку VII – ХІІІ ст. на території Близького Сходу однією з наймогутніших мусульманських держав був Арабський халіфат, який протягом свого існування включив до свого складу значні навколишні території. Усі халіфи, проводячи завоювання нових земель, вводили на них мусульманські порядки, щоб таким чином повністю підкорити їх населення.

   Своєрідність  експансіоністської політики Арабського халіфату полягала у тому, що вводячи  мусульманські закони на захоплених землях, окремі халіфи проповідували  принцип віротерпимості, щоб уникнути невдоволення немусульман, які проживали  на цих територіях. Варто відзначити що найбільшого розмаху мусульманські завоювання досягли в період правління «праведних» халіфів та в період правління халіфату Омейядів. Останній – Аббасидський халіфат екпансіоністських війн не проводив, оскільки політика його халіфів була головним чином спрямована на збереження економічної могутності держави навіть за рахунок частини завойованих територій.

   Внаслідок такої зовнішньої політики, більшу частину території Арабської  держави становили захоплені  землі, зокрема: Палестина, Сирія, Єгипет, Верхня Месопотамія, Арменія, Іран, частина Іспанії, Албанія, Хорезм, частина Індії, Північна Африка та ін. Це дає підстави говорити про Арабський халіфат як про одну з найбільших держав Сходу та світу взагалі.

   Після приходу до влади представників  Аббасидів (750 – 1258 рр.), в мусульманській державі спостерігається зниження активності проведення експансіоністської політики. Основна увага в цей період звертається на внутрішньодержавні проблеми і на захист держави від зовнішніх ворогів. Саме тому цей час ознаменувався незначними війнами з Візантією, Іраком, які мають здебільшого перманентний характер.

   Отже  можна зробити висновок, що завдяки  вдалій завойовницькій політиці Арабський  халіфат протягом тривалого часу свого існування був могутньою, різнонаціональною, масштабною державою, яка тримала під своїм контролем Азію та частину Африки.

   Список  використаних джерел

1. Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее Средневековье. 2-е издание. Издат. «Наука», Москва – 1966.
2. Виппер Р. Ю. История древнего мира/ Р. Ю. Виппер. История средних веков/ А. А. Васильев. – М.: Республика, 1993. – 511 с.
3. История Востока. Т. 2: Восток в средние века. – М.: Издат. фирма «Восточная литература» РАН, 2000. – 716 с.: карты.
4. Історія Країн Зарубіжнього Сходу в Середні віки. За ред. Ацамби Ф. М., Беляєва Є. А., Рейснера І. М., Сімоновської Л. В. Держ. Учбово-пед. вид. «Радянська школа». Київ – 1959.
5. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 736 с.