Експансіоністська політика Арабського халіфату

Міністерство  освіти і науки України

Тернопільський  національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка 
 
 

Кафедра нової і новітньої історії

і методики викладання історії 
 
 
 

  «Експансіоністська політика

Арабського  халіфату». 
 
 

                                                                 ІНДЗ з історії країн

                                                       Азії і Африки 

                                                                студентки 34 групи

                                                                        історичного факультету

                                                          Уляни Горбової 

                                                                         Науковий консультант – 

                                                          Т. В. Лахманюк 
 

Тернопіль – 2010 

План

   Вступ

   1. Арабські завоювання за правління чотирьох халіфів.

   2. Завоювання Халіфату Омейядів.

   3. Зовнішня політика Аббасидського  халіфату.

   Висновки

   Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ

   Досліджуючи історію Близького  і Середнього Сходу, значну увагу слід звернути на істоію Арабського халіфату, зокрема на його зовнішню політику. Сам термін халіфат (араб. خلافة إسلامية) означає феодальну теократичну арабо-мусульманську державу, що виникла в результаті арабських завоювань VII—IX століть і очолювалася халіфами.

   Більшість держав Сердньовічного Сходу у VII—XІ ст. проводили активну експансіоністську політику, вели завойовницькі війни для отримання нових територій. Експансія нових земель давала державам-завойовницям можливість розширити свої володіння, отримувати більші податки від поневолених народів, збільшити в кількості армію та її озброєння.

   Арабський халіфат в цьому плані не був  виключенням, і за час свого існування  активно здійснював завоювання нових земель. Зокрема, варто згадати що до складу арабської держави були включені такі території: Аравійський півострів, сучасний Ірак, Іран, частина Закавказзя, Середня Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, Північна Африка, частина Піренейського півострова, Сінд.

   Саме  тому метою даного ІНДЗ є вивчення основних етапів завойовницької політики Арабського халіфату в різні періоди його існування.

   Для реалізації поставленої мети необхідно  розв’язати такі завдання:

• дослідити шляхи арабських завоювань за правління перших халіфів;
• розглянути напрями експансії халіфату Омейядів та Аббасидів;
• зробити висновок про становище поневолених народів в складі Арабської держави.

   Предмет: експансіоністська політика Арабського халіфату протягом усього періоду його існування. Обєкт: країни, які були завойовані арабами.

   Хронологічні  межі: VII—XІІІ ст.

   При підготовці ІНДЗ використано такі методи: історичні (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний); теоретичні загальнонаукові, емпірико-теоретичні (аналіз).

   Розділ  І

   Арабські  завоювання за правління  чотирьох халіфів

   Після смерті Мухаммеда в Медині виникли суперечки через владу між мухаджирами і ансарами, узгоджені завдяки посередництву Омара. Обидві сторони визнали главою мусульманської громади й арабської держави Абу Бекра. Його, як згодом і його спадкоємців, стали називати халіфом, тобто «заступником», Мухаммеда. Тридцятирічне правління перших чотирьох халіфів – Абу Бекра (632-634), Омара І ібн аль-Хаттаба (634-644), Османа ібн Аффана (644-656) і Алі ібн Абу Таліба (656-661) – було періодом великих арабських завоюваннь.

  Великі  арабські завоювання обіймають період з 633 по 751 р. Араби, у яких усі чоловіки були воїнами, могли виставити в полі велику військову силу і почати майже одночасно війну з Іраном вторгненням в Ірак (633 р.) і з Візантією вторгненням в Палестину (634 р.). Війна велася під ідеологічною оболонкою «війни за віру». І хоча ревні й віддані вірі мусульмани становили меншість арабського народу, але ця діюча й енергійна меншість зіграла більшу роль в організації завоювань. Верхівка арабів розраховувала, що завоювання територій, через які пролягали шляхи середземноморсько-азіатської караванно-морської торгівлі, розширить цю торгівлю, збагатить Аравію, дасть нові землі для експлуатації, збільшить військовий прибуток. Разом з тим завоювання були засобом хоча б на певний час приглушити внутрішні протиріччя й племінний сепаратизм залученням маси бедуїнів у походи.

  Міжнародна  обстановка була досить сприятливою для арабських завоювань. Обидві великі держави, Візантія й Іран, були виснажені останньою довгою війною між ними (602-628 рр.) і загостренням внутрішніх протиріч. У Візантії соціальна боротьба, у якій на перший план виступали «партії» зелених і блакитних, ускладнювалася релігійною боротьбою між двома головними гілками східного християнства – халкедонітами (православними) і монофізитами. Останні переважали у Вірменії, Верхній Месопотамії, Сирії, Єгипті й Ефіопії: під оболонкою монофизитства проявлялися сепаратистські тенденції. Імператор Іраклій нав'язав монофізитам насильницьку унію з пануючою православною церквою і розпочав гоніння іудеїв. В Ірані розгорнулася боротьба за владу між кліками військової й жрецької знаті й різко проявився сепаратизм васальних царьків і князьків.

  Араби, за наказом Омара, під проводом Халіда та Сада ібн Абу Ваккаса розбили візантійців у ряді боїв в Палестині й Сирії. Вирішальний бій відбувся біля р. Ярмук в серпні 636 р. Завоювання цих областей було закінчено в 640 р. взяттям важливого порту Кесарії. В 640-641 р. араби завоювали Єгипет, який став провінцією халіфату, а в 643 р. на правому березі Нілу Амру заклав резиденцію – м. Фустат (сучасний Старий Каїр). Олександрія була зайнята на підставі договору (вересень 642 р.). Потім араби завоювали Кіренаїку (642 р.), Лівію (643 р.) і в 647 р. вторглися у візантійську Африку (в арабів вона називалася Магріб, нинішні Туніс, Алжир і Марокко). Ще раніше араби завоювали Верхню Месопотамію (641 р.), а потім вторглись у Вірменію, взявши її столицю Двін і повівши із собою в рабство 40 тис. бранців (642 г.). У Візантії араби відняли біля двох третин її володінь в Азії й Африці.

  Більш важкою була історична доля сасанідського Ірану. В 633 р. араби під керівництвом Мусанни ібн Харіса зайняли Хіру і, здобувши перемогу в «ланцюговому бою» (у передніх рядах персів воїни зв'язали себе ланцюгом), переправилися через Євфрат. Халід ібн аль-Валід здобув перемогу над персами при Уллейсі. У листопаді 634 р. іранський полководець Рустам, сіпахбед – головнокомандуючий Хорасану, раніше допомігши утвердити на престолі «царя царів» хлопчика Єздигерда Ш, онука Хосрова II, завдав арабам важкої поразка в «битві біля мосту» на березі Євфрату. Але в 635 р. у битві при Бувейбі, біля Хіри, араби знову розбили персів.

  Уряд  Єздигерда III переконався в тім, що недооцінював небезпеки з боку арабів. Сіпахбед Рустам велів зібрати ополчення зі всіх областей Ірану. Восени 636 р. величезне перське військо отаборилося в Кадісії, біля Хіри, а неподалік стали табором араби під командуванням Саду ібн Абі Ваккаса. Лише через чотири місяці, на початку 637 р.,  Рустам  зважився почати битву. Вона  тривала три, за іншим даними — чотири дні; тим часом до арабів підійшло підкріплення із Сирії; в останній день вітер погнав хмари піску в обличчя іранським кіннотникам, що й довершило перемогу арабів. Полководець Рустам загинув у бою. Одержавши звістку про катастрофу при Кадісії, двір Єздигерда III утік у гори Загросу. Столиця Ктесіфон була захоплена арабами (літо 637 р.), розграбована й зруйнована; жителі загнані в рабство. Загальна сума військової здобичі (грошей і цінностей) визначалася в 900 млн. дирхемів.

  Просуваючись у глиб Іранського нагір'я, араби здобули важливу перемогу над персами при Нехавенді, на південь від Хамадана (642 р.); у наступні роки захопили Азербайджан (Південний, нині Іранський), міста Рей, Казвін, Хамадан, Ісфахан і ін.; в 648-649 рр., після ряду кривавих боїв з місцевими дихканами, завоювали Парс, Керман і Сістан. Тим часом Єздигерд III з невеликим загоном і величезною свитою придворних і жінок (всього до тисячі чоловік) переходив з однієї області в іншу, сподіваючись на підтримку васальних царьків і князьків, але ті вже не бачили змісту в допомозі практично безвладному «цареві царів».

  Одні  з них боролися з арабами поодинці й були розбиті, інші воліли підкоритися завойовникам, виговоривши собі за сплату данини збереження земель і феодальних прав. Однією із причин втрати Іраном незалежності були сепаратистські тенденції можновладних феодалів.

  В 651 р. араби вторглись у Хорасан. Єздигерд III, всіма залишений, утік у Мервський оазис. Місцевий князьок Махуйя замкнув перед ним ворота Мерву й підкорився арабам. Єздигерда III убив уночі під час сну мірошник, у якого той зупинився на нічліг. Сасанідська держава була повалена. У прикаспійських областях і на сході Іранського нагір'я місцеві князі довго опиралися арабам.

   На  захоплених землях араби заснували нові міста, всі захоплені держави проголошувалися власністю халіфа. На нових підданих-немусульман накладали харадж – земельний податок і джизью – подушну подать. Халіфат став найбільшою державою регіону. За правління Османа та Хасана ібн Алі завойовницькі війни не проводилися. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Розділ  ІІ

   Завоювання  халіфату Омейядів

   У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився  Муавія ібн Абу Суф’ян з роду Омейядів, який занував династію, що правила арабами майже століття (661 – 750). Столицею Омейядського халіфату став Дамаск, а центральною областю – багата Сирія, у якій розселилися арабські племена, на підтримку яких спиралися Омейяди; окрім того, Сирія була зручним плацдармом для військової експансії арабів проти візантійської Малої Азії й країн Закавказзя.

   При Омейядах відновилися завойовницькі походи арабів, перервані громадянською війною. Араби міцно закріпилися в Африці, Вірменії та Південному Азербайджані. Не стільки візантійські війська, скільки бербери чинили тут стійкий опір; однак до кінця VII ст. він був зломлений. В 696 р. араби взяли й зруйнували Карфаген, на початку VIII ст. дійшли до Гібралтарської протоки. В 711 р. вони вторглись в Іспанію й завоювали більшу її частину. Полководець Джебель аль-Тарік із 7 тис. кіннотників переправився через протоку Геркулесові стовпи, названу пізніше його ім'ям (Ґібралтар). Він розгромив вестготів і дуже швидко підкорив майже всю Іспанію.

   Араби спробували захопити і Франкське  королівство, проте зазнали поразки від франкського майордома Карла Мартелла. Просування ісламу до Західної Європи було зупинено. На сході арабські полководці просунулися в глиб Середньої Азії, оволоділи Хівою, Бухарою, Самаркандом, завоювали Афганістан і північно-західну частину Індії до р. Інд.

   У візантійську Малу Азію араби вторгалися постійно й доходили до Босфору й  Мармурового моря, але опанувати нею не змогли, хоча двічі тримали в блокаді сам Константинополь (673-677 і 717 рр.). Після ряду реформ (зокрема, військової) імператори-«іконоборці» Візантії в VIII ст. зуміли відстояти державу від арабів. До першої чверті VIII ст. кордон Візантії й халіфату стабілізувався по горах Кілікійського Тавру і у верхів'ях Євфрату. Після поразки при Акроїні (741 р.) араби вже не намагалися підкорити Малу Азію, хоча постійно вторгалися в її межі для захоплення військової здобичі й бранців. Вірменія, Картлі і Албанія лише на початку VIII ст. були скорені арабами. Північна границя халіфату тут встановилася по Головному Кавказькому хребті, до м. Дербенда.

   Області за Аму-Дарєю (араб. Мавераннахр — «Те, що за рікою»), а також Хорезм і Фергана були завойовані арабами між 705 й 715 рр. При цьому багато середньоазіатських правителів —дихканів — підкорилися й зобов'язалися платити данину халіфові. До нас дійшов договір, укладений в 712 р. арабським полководцем Кутейбою із царем (іхшидом) Согду і Самарканду Гуреком, за яким останній визнав над собою владу халіфа й зобов'язався сплатити протягом десяти років контрибуцію в сумі 2200 тис. дирхемів і крім того віддати 30 тис. здорових молодих рабів по 200 дирхемів за голову. Гурек зобов'язався сплачувати халіфові щорічну данину по 200 тис. дирхемів. За володіння середньоазіатськими областями арабам довелося вести боротьбу з кочовими тюрками і з китайцями, які також намагалися в цей час завоювати Середню Азію. Рішуча перемога арабів над китайцями в 751 р. закріпила панування халіфату у Середній Азії. В 712 р. араби вторглись в Індію й завоювали Сінд – долину Інду аж до Мультану на півночі.

   Після завоювань багато арабів – і осілих і кочовиків – переселилося на нові землі. Були засновані нові міста-табори, у яких вироблявся тип загально-мусульманської культури: Шираз в Ірані, Куфа й Басра в Іраку, Рамла у Палестині, Фустат у Єгипті, Кайраван в Африці (у сучасному Тунісі). Ірак і Сирія, де основне населення – сирійці (арамеї) – було семітським і говорило на мові, родинній арабській, де й раніше було багато арабів, піддалися швидкій арабізації. Єгипет, Північна Африка і Іспанія були арабізовані пізніше. Країни Закавказзя, Іран і Середня Азія не були арабізовані, хоча в цих країнах поселилося багато арабів, більшість яких пізніше асимілювалося місцевим населенням.