Економічні потреби та інтереси як рушійна сила соціально-економічного розвитку

Виділяють такі два типи мотивації:

• Зовнішня мотивація (екстрінсівно) - мотивація, не пов'язана з вмістом певної діяльності, але обумовлена ​​зовнішніми по відношенню до суб'єкта обставинами.
• Внутрішня мотивація (інтринсивна) - мотивація, пов'язана не з зовнішніми обставинами, а з самим змістом діяльності.

Діалектичне єдність потреб, інтересів і стимулів породжує мотивацію як внутрішнє спонукання людини до конкретної дії (Мал.2.1.) .Таким чином, економічні потреби та інтереси лежать в основі стимулювання - спонукання господарюючих суб'єктів.

Мал.2.1. Взаємозв’язок потреб, інтересів, стимулу і мотиву.

Стимул (від лат. Stimulus - буквально загострена палиця, якою підганяють тварин, Стрекала) - подразник, що викликає ту чи іншу реакцію, спонукання до дії, спонукальна причина. Виконують роль важелів впливу або носіїв «роздратування», що викликають дію певних мотивів. В якості стимулів можуть виступати окремі предмети, дії інших людей, обіцянки, носії зобов'язань і можливостей, що надаються, та багато іншого, що може бути запропоновано людині в компенсацію за її дії або що вона бажала б отримати в результаті певних дій. Людина реагує на багато стимулів не обов'язково свідомо. На окремі стимули її реакція навіть може не піддаватися свідомому контролю. [16]

Реакція на конкретні стимули не однакова в різних людей. Тому самі по собі стимули не мають абсолютного значення або сенсу, якщо люди не реагують на них. Наприклад, в умовах розвалу грошової системи, коли практично нічого неможливо купити за гроші, заробітна плата і грошові знаки в цілому втрачають свою роль стимулів і можуть бути дуже обмежено використані в управлінні людьми.

Розрізняють стимули матеріальні  та моральні (духовні). У сфері суспільного  виробництва, особливо в ринковій економіці, провідну роль відіграють матеріальні (економічні) стимули: заробітна плата  і премії, прибуток і дивіденди, позичковий відсоток і рента. Прагнення отримувати і множити доходи спонукає суб'єктів  господарювання, людей, до трудової, підприємницької, фінансової діяльності. Моральні (духовні) стимули безпосередньо не пов'язані  з матеріальною вигодою (доходами). Це форми суспільного визнання трудового  вкладу суб'єкта господарювання в економічну діяльність.[18]

Стимули викликають у людей  матеріальну зацікавленість в роботі, підвищенні її ефективності. Таким  чином, існує наступна залежність і  послідовність: економічні потреби - інтереси - стимули до праці і підприємництва - матеріальна зацікавленість людей  в результатах роботи.

Першоосновою господарської діяльності є потреби, які в свідомості людини перетворюються в інтереси і мотиви спонукальних цільових дій.

Спонукання економічних суб'єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи, таким чином, логічний ланцюжок активної діяльності (Мал.2.2.).

Для прикладу можна привести поведінку людини після перегляду  реклами з певним товаром. У особи  з’являється інтерес до даного виробу. Через певний час якщо інтерес  не проходить, то він переростає у  мотив, у певне бажання мати цю річ. Далі йде дія – людина купує  цю річ і таким чином задовольняє  свою потребу (Мал.2.3.).

Але так як потреби суспільства  невичерпні, після задоволення однієї потреби людина переходить до задоволення  наступної, з’являються все нові і нові потреби, інтереси, мотиви. Це стає поштовхом до розвитку багатьох галузей, продукції, техніки тощо.

Мал.2.2. Потреби та інтереси як джерело активності економічних суб’єктів

Таким чином, суперечлива взаємодія виробництва і споживання, інтересів, потреб і стимулів є рушійною силою соціально-економічного розвитку. Разом з тим стимулююча роль економічних потреб, інтересів і сформованих на їх основі мотивів господарської поведінки визначається соціально-економічним середовищем і специфічними рисами конкретної економічної системи.

2.2.Роль інтересів в  різних політичних системах

Система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування Її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На

відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей: монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. [1]

Ще  в  античні  часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало  гармонійне поєднання   особистого   і   громадського (суспільного),    де    існувала зацікавленість і участь народу в  управлінні  державою  без  бюрократії,  що гнобить  людину.   Арістотель,   приміром,   вважав,   що   природа   людини реалізується в її політичній діяльності  як  члена  цілісного,  гармонійного суспільства.[24]

• Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади. 

Сучасна правова  держава - це демократична держава, у  якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади. Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство.  У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.[15].

У цьому випадку  визначення демократії зазвичай звужують до наступних ознак:

• Призначення лідерів керованими ними людьми відбувається шляхом чесних і змагальних виборів.
• Народ є єдино легітимним джерелом влади.
• Товариство здійснює самоврядування заради загального блага і задоволення спільних інтересів.

Народне правління  вимагає забезпечення ряду прав для  кожного члена суспільства. З  демократією пов'язаний ряд цінностей: законність, рівність, свобода, право  на самовизначення, права людини та ін.

Оскільки ідеал  народовладдя важко досяжний і підлягає різним тлумаченням, пропонувалося безліч практичних моделей. До XVIII століття найбільш відомою моделлю була пряма демократія, де громадяни здійснюють своє право прийняття політичних рішень безпосередньо, за рахунок досягнення консенсусу або за допомогою процедур підпорядкування меншості більшості. У представницької демократії громадяни здійснюють те ж право через обраних ними депутатів та інших посадових осіб шляхом делегування їм частини власних прав, при цьому обрані керівники приймають рішення з урахуванням переваг керованих і відповідають перед ними за свої дії.[26]

Однією з  поширених цілей демократії є  обмеження свавілля і зловживань владою. Цій меті часто не вдавалося  досягти там, де права людини та інші демократичні цінності не були загальновизнаними або не мали ефективного захисту з боку правової системи. Сьогодні в багатьох країнах народовладдя ототожнюється з ліберальною демократією, яка, поряд з чесними, періодичними і загальними виборами наділених вищою владою осіб, в ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, включає в себе верховенство права, поділ влади і конституційні обмеження влади більшості шляхом гарантій певних особистих або групових свобод. З іншого боку, деякі ліві рухи вважають, що реалізація права прийняття політичних рішень вимагає забезпечення соціальних прав та низького рівня соціально-економічної нерівності. [24]

Ряд авторитарних режимів мав зовнішні ознаки демократичного правління, однак у них владою володіла лише одна партія, а проведена  політика не залежала від уподобань  виборців. Протягом останньої чверті століття світ характеризувався тенденцією поширення демократії. До числа порівняно  нових проблем відносяться сепаратизм, тероризм, міграція населення. Міжнародні організації, такі як ООН, ОБСЄ і ЄС, припускають, що контроль над внутрішніми  справами держави, включаючи питання  демократії, частково виявляється в  сфері впливу інших країн.[24]

Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення,  обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має  надати  кожній  людині  можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси [10].

Демократія була предметом  аналізу з точки зору її впливу на інші цінності і як самостійна цінність. Поширені аргументи на користь демократії:

• Вона допомагає запобігти деспотизм
• Вона допомагає людям захистити їхні інтереси
• Вона дозволяє політичному керівництву отримувати більш повну інформацію
• Вона надає людям максимальну можливість жити згідно з їх власними законами
• Вона гарантує широкий діапазон особистої свободи і прав людини
• Вона наділяє громадян моральною відповідальністю за їх політичні рішення
• Вона в принципі здатна забезпечити політичну рівність
• Демократичні країни мають тенденцію бути багатшими і мати більш високий рівень людського розвитку в порівнянні з недемократичними країнами
• Демократичні країни порівняно рідко воюють один з одним

Деякі з перерахованих  доводів є недоліками демократії з точки зору її противників. Також широко обговорювалося ряд аргументів проти демократії:

• Вона дозволяє одним колам просувати свої інтереси за рахунок інших
• Вона може погіршити взаємодовіру в ситуації, коли прийняття будь-якого рішення дозволить одним особам отримати вигоду за рахунок інших
• Вона відкриває можливість для диктатури більшості над меншістю
• Вона заохочує розбіжності, що може позначатися негативно на авторитеті влади
• Вона наділяє правом прийняття рішень людей, які недостатньо для цього компетентні або не володіють повною інформацією
• Вона ускладнює здійснення непопулярних заходів з імовірною віддачею лише в довгостроковій перспективі
• Вона відволікає людей від проблем і можливостей їхнього приватного життя
• У перехідний період демократизації, вона неефективна в плані економіки, управління та порядку
• Вона буває неефективна порівняно з ринковим саморегулюванням суспільства [26]

Людина в демократичному суспільстві в  усьому  покладається  на  саму себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо  зазначити  тому,  що віковічна політична суперечка з питань: Що краще - держава чи  суспільство? Як співвідносяться державна влада і свобода людини? - ще далеко не  завершена. Лібералізм,  марксизм,  анархізм  дають  на  них   різні   відповіді.   Нині зрозуміло, і це підтвердила історична практика,  що  суспільство  не  можливе поза державою,  отож  і  людина  не  може  жити  поза  суспільством  і  поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає  як  альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в  умовах  демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини. Людина має свободу вибору, свободу своїх інтересів.[17]

• Тоталітарний режим -  (тоталітарний - від лат. totus - весь, цілий) режим, за якого державна влада здійснюється шляхом: обмеження або порушення основних прав людини, усунення легальних можливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; зосередження не контрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки або однієї особи; фактичного одержавлення суспільства, громадських організацій, релігії [15].

Тоталітаризм з точки зору політології - форма ставлення суспільства і влади, при якій політична влада бере під повний (тотальний) контроль суспільство, утворюючи з ним єдине ціле, повністю контролюючи всі аспекти життя людини. Прояви опозиції в будь-якій формі жорстоко і нещадно придушуються або присікаються державою. Також важливою особливістю тоталітаризму є створення ілюзії повного схвалення народом дій цієї влади.[27]

Уперше з метою пропаганди цей термін 1925 року застосував Беніто Муссоліні, в час, коли в Італії почала формуватись однопартійна фашистська система. Слід зазначити, що в Італії, як і в Німеччині тих часів  вислів "тоталітарна держава" застосовувався у позитивному значенні. За межами цих режимів термін мав в основному негативний зміст. Тоталітарній державі були властиві необмежені законом повноваження влади, ліквідація конституційних прав і свобод, репресії щодо інакомислячих, мілітаризація суспільного життя. Правознавці італійського фашизму і німецького нацизму використовували термін в позитивному ключі, а їх критики - в негативному. На Заході в роки холодної війни отримала широку популярність пропагандистська теорія, згідно з якою сталінізм нарівні з фашизмом був однією з форм тоталітаризму. Ця модель стала предметом досліджень в галузі історії та політології. [1].

Найбільшого поширення серед  фахівців з порівняльної політології  отримала модель тоталітаризму, яку  в 1956 р. запропонували Карл Фрідріх  і Збігнев Бжезінський. Фрідріх  і Бжезінський відмовилися від  спроб дати коротке абстрактне визначення і замість цього застосували  емпіричний підхід, за яким тоталітаризм являє собою сукупність принципів, спільних для фашистських режимів  і СРСР періоду Сталіна. Це дозволило  їм виділити цілий ряд визначальних ознак, а також ввести в уявлення про тоталітаризм елемент динамічного  розвитку, - але не можливість системних  змін. У новому трактуванні тоталітаризм означав не стільки повний контроль держави над діяльністю кожної людини (що неможливо практично), скільки  принципова відсутність обмежень над  таким контролем.[27]